Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Уявіть, як Дублін прокидається від ракетних обстрілів…»

Ірландія співчуває та підтримує Україну, а деталі та причини страшної війни місцевим описують українські переселенці
15 квітня, 2022 - 10:29

Любити свою Батьківщину можна на відстані. І не просто любити, а й бути її голосом і захисником. Тисячі українців з перших днів війни розбіглися по різних країнах у пошуках безпеки для себе та передусім своїх дітей. І більшість, на щастя, не просто тишком-нишком пересиджує темні часи, а долучається до життя української громади чи діаспори, проводить мітинги на підтримку України і розповідає правду про злочини російських окупантів у Бучі, Маріуполі, Чернігові, Харкові чи Сєвєродонецьку... Це ніяка не британська чи ще якась спецоперація, а жорстока війна на винищення українського народу.

Свій інформаційний тил тримає в Ірландії киянка, засновниця компанії соціальних комунікацій PR-House Наталія КРАСНЕНКОВА. Наразі вона з двома дітьми мешкає в містечку Кіларні (Killarney), що за понад 300 км від Дубліна. Як вона каже, їхній переїзд мав дві мети — бути в безпеці й дати можливість дітям продовжити навчання. А чому довелося розповідати ще й місцевим ЗМІ про Україну, що знають ірландці про нашу війну з росією та як допомагають нашим переселенцям — «День» розпитав пані Наталію.

«ІРЛАНДЦІ — ВІДКРИТІ ТА СПІВЧУТЛИВІ»

— Наталіє, розкажіть, будь ласка, для початку, як облаштувалися наразі в Ірландії?

— Ми зупинилися в готелі поруч із містечком Кіларні, де мешкає понад 14 тисяч осіб. Зараз у Кіларні заселено українцями два готелі. У нашому мешкає близько 200 осіб, в іншому — десь 500. Тобто десь до тисячі українців.

Українців після прибуття зустрічають соціальні служби, які й надають житло. Ірландія скасувала для українців візи, дає можливість навчатися в школах безкоштовно, є можливість проживання та права на роботу. Плюс — є житло. Нас поселили в містечку, яке розташоване біля великого національного парку. Навколо тут лише готелі, до цього живописного краю щороку приїздить близько мільйона туристів, переважно із Канади, США, Австралії.

Як тільки ми приїхали, побачили неймовірну підтримку місцевих. На людському рівні є величезна особиста підтримка, починаючи з того, що сусіди із усіх околиць приходили до нас у готель, запитували, яка потрібна допомога. Навіть без питань починали приносити речі першої необхідності: одяг, іграшки, підгузки для малюків, — на День матері приносили квіти й ласощі. Тобто місцева громада була швидше тут, ніж соціальні працівники. Величезна підтримка людей відчувається на всіх рівнях, і це дуже цінно. До того, як прийшли соціальні служби і почали налагоджувати питання зі школою, я просто знайшла в інтернеті школу, попросилася до директора на прийом, мене прийняли негайно. Це була п’ятниця, а в суботу ми отримали форму за рахунок школи, в понеділок діти вже пішли на заняття.

Потім я написала у Фейсбуці у місцеву групу, що в довготривалу оренду або тривале позичення потрібні два велосипеди. Бачили б ви, що тут почалося! Люди приїздили, дзвонили, писали… Зараз близько 20 велосипедів у нас є, а ще величезна кількість самокатів, скутерів, ковзанів, шоломів. Тепер весь готель може їздити у містечко велосипедами. Причому я ж просила позичати їх на певний термін, але нам все це просто віддали. Потім приїхали представники однієї фірми, котрі зробили техогляд цих велосипедів.

Мабуть, це особлива риса ірландців. Але є ще й особлива риса людей із маленького містечка. Вони дуже тісно співпрацюють одне з одним. Місцева громада знає всіх своїх мешканців, усі допомагають одне одному. Думаю, що небагато киян так зустрічали переселенців із Донбасу, як зустрічали нас ірландці, для нас незнайомі зовсім люди. Ми не були з ними пов’язані ні історично, ні культурно. Україна для них далека країна. Єдине, що є спільного між нами, — це тривала окупація Британією Ірландії. Вони розуміють, що таке окупація та анексовані території. Ця точка болю у них сходиться з нашою, тому вони так співчутливо відгукуються.

І мені хотілось би, щоб і українці були такими — відкритими та співчутливими. Бо до нас так добре ставляться зовсім чужі люди, українці подеколи не ставляться так до своїх же людей із інших регіонів. Як бачимо зараз у Західній Україні, коли ціни на житло навмисно підвищують. Уявити таке в Ірландії я б не змогла. Так само, коли переселенці із Донбасу приїздили 2014 року до Києва, пам’ятаю ставлення деяких киян, котрі не хотіли здавати їм квартири.

«КОЛИ Я РОЗПОВІДАЮ ПРО МАРІУПОЛЬ, У НИХ ОЧІ НАЛИВАЮТЬСЯ СЛЬОЗАМИ, АЛЕ ДЕТАЛЕЙ ЦЬОГО ІРЛАНДЦІ НЕ ЗНАЮТЬ»

— Наталіє, як так вийшло, що ви взялися за інформаційний фронт на своєму новому місці?

— До війни я працювала в піарі. Тому робота з інформацією, медіа — це мої ключові скіли. Коли почалася війна, разом з колегами організували ватсап-групу для іноземних журналістів. Ми перекладали оперативно новини й викладали їх у цю групу. А також допомагали іноземним журналістам із фіксерами, операторами, перекладачами, водіями, історіями, спікерами — всім, що було в наших можливостях. Ця група досі існує. Наша головна місія — щоб Україна не сходила зі сторінок іноземних ЗМІ і фокус уваги до неї не втрачався. Цей волонтерський рух триває досі. Ми шукаємо історії людей із Маріуполя, Бучі, допомагаємо отримати офіційні коментарі.

Коли я приїхала в Кіларні, до мене прийшла журналістка, котра готувала матеріал про українців. Я перемовилася з нею кількома словами, сказала, що теж колись була журналісткою. Оскільки роздавати номери телефонів тут звична справа, до мене згодом звернулися із місцевого підрозділу Independent (місцеве видання The Kerryman). Мені запропонували написати статтю-подяку, як тут нам усі допомагають. Авжеж, місцеві дуже добрі, щирі, співчутливі, але розуміють абстрактно, що у нас іде війна. Тобто коли я розповідаю їм про Маріуполь, Бучу, Гостомель, у них очі наливаються сльозами, ми разом плачемо, але деталей, причин та передумов цього ірландці не знають. Ні про Маріупольський театр, ні про блокаду міста, що там люди вмирають... Тому я запропонувала розповісти про те, що відбувається в Україні. Написала статтю, в якій запропонувала порівняти Дублін та Маріуполь (а вони за чисельністю населення однакові). Я писала: уявіть, що одного ранку Дублін прокидається від ракетних обстрілів, його блокують, люди починають помирати, їх бомблять у театрі…

Після цієї статті почався ажіотаж. До мене звернулося місцеве видання Killarney Advertiser, більша частина шпальт якого — це реклама та віршовані некрологи, але яке шалено популярне і розповсюджується безкоштовно. Усю інформацію місцеві черпають саме із цього часопису. Мені ж запропонували писати сторінку українською для українців, бо багато хто із них не знає англійської, щоб вони інтегрувалися у життя місцевої громади. Я запропонувала, щоб моя місія проявлялася не лише в опіці над українцями, а й у донесенні правди про Україну місцевим мешканцям. Тож зараз я готую інформацію для українців, котрі тут живуть, до яких подій можна долучатися. Бо тут весь час відбуваються суботники, змагання, а ірландці хочуть, щоб українці були повноцінними членами громади, щоб долучалися до локального соціального життя. Нас сприймають тут на рівних. А англійською я буду писати їм інформацію про те, що відбувається в Україні, про свій досвід та інші речі.

— Про що буде ваша наступна стаття?

— Мене попросили описати мій досвід переїзду і досвід інтеграції. Далі я пропоную написати про Бучу, Маріуполь, Гостомель, зґвалтування українських жінок, тому що це занадто болісна тема. Але поки що це обговорюємо. Зазначу, що моя робота в газетах — волонтерство.

«КОЖЕН ІЗ НАС СТАЄ АМБАСАДОРОМ УКРАЇНИ»

— Чи є у вас можливість моніторити загальнонаціональні видання, чи присутня там тема України і як саме?

— Я не відслідковувала загальноірландські медіа, але позаминулого тижня в Independent була стаття українською. Тобто, так чи інакше, про українців тут пишуть, про онлайн-виступ Зеленського в парламенті Дубліна так само всі говорили. Тож Україна присутня в інфополі, це не тема номер один, але все одно вона є. Проте місцеві люди не дуже заглиблюються в нашу тематику. Наприклад, скрізь по містечку розвішані постери на підтримку України. У 20 числах квітня тут планується благодійний концерт на підтримку України, але на плакаті до нього намалювали карту нашої держави без Криму. Я написала з цього приводу організаторам, але відповіді наразі нема. Тобто є співчуття, співпереживання, розуміння, що є абстрактна війна, в якій росія — негідниця, але в цілому до деталей вони не доходять.

Із вашого досвіду, наскільки важливо займатися підтримкою України навіть за тисячі кілометрів від дому?

— Я все одно планую повертатися додому. А зараз моя місія тут — зробити щось для України. Так само я набираюся досвіду, щоб потім його впровадити в Україні. Важливі уроки нам показують ірландці своїм ставленням до наших громадян. Цього треба вчитися. Ми ж тут не просто біженці, а на локальному рівні — кожен із нас стає амбасадором України. Яке враження ми тут справляємо, як поводимося, як долучаємося до місцевих ініціатив — усе це складає враження про Україну. Тому в кожного із нас є своя маленька місія.

 

Розмовляла Інна ЛИХОВИД, «День»
Газета: 
Рубрика: