Як народжуються теми? Ось, крокую вулицею і бачу рекламний щит. Зображений вульгарнуватого вигляду дядько з відомим жестом вождя, тільки вказує він не на дорогу до комунізму, а на магазин. І нижче напис: «Світ сантехніки». Йду далі — «Світ диванів», «Автосвіт», «Офісний світ». Світи, світи, світи... Їхні творці запрошують вас. Ви можете опинитися у просторі, де багато речей, різноманітних, але одного роду. Чому, думаю, не порозмірковувати про це на «лавці»? Про світи. Стоп, це вже було! «Цей мінливий, модний світ» — «День» (9.04.2002). Так, там же світ, а тепер будуть світи. Світи — це достаток, це — наш час. Коли ми мислили абстрактними категоріями продуктів, які «дають» і «викидають», світів бути не могло. Ну хіба що «Дитячий світ». А тепер цілком можливий і «Світ ковбас», і «Світ сирів».
А ось спливає у пам’яті назва книжки з минулого — «У світі мудрих думок». Не ясно, яким чином можна у такому світі опинитися? Та взяти цю книжку і читати, читати. Один відомий ідальго, начитавшись середньовічних романів, перемістився у той, середньовічний світ. Він став людиною несьогосвітньою, майже в євангельському значенні. Він мав проблеми, але був щасливим.
Свого часу важливою вважалася тема єдності світу. І у значенні його системності, цілісності, і в значенні одиничності. То була критика будь-якої потойбічності. Матеріалісти та атеїсти доводили, що всі люди живуть в одному єдиному світі. Вони пізнають цей світ, освоюють його. Їхнi знання про світ поступово наближаються до абсолютної істини, ніби до картини, що зображає з граничною точністю об’єктивний світ сам по собі. Тому пізнання називали «відображенням». То були часи світу, природи, а не людини.
Томас Кун назвав таке уявлення «кумулятивізмом», тобто накопичуванням (знань). Він запропонував інший, так би мовити, революційно навантажений образ пізнання. Зростання знань не відбувається безперервно. Іноді відбуваються зриви, революції. Коли несподівано, і досить швидко, змінюється саме бачення світу. Вчені дивляться ніби на те ж саме, але бачать зовсім інше. Зміну видінь Т. Кун пропонував представити як переселення вчених «одномоментно на іншу планету». Весь сенс тут у переселенні. Тільки забудьмо про це «ніби». Будемо вважати, що вчені іноді дійсно переселяються в інший світ. Ні, не в той світ, куди їх рано або пізно зі смутком проводять. В інший, такий самий реальний, як і цей світ.
Звернення до поняття «світ», уживаного у множині, не має нічого спільного з тим, що називають думками, поглядами, оцінками. Це завжди було. Але завжди припускалося, що за всім цим існує щось стійке, «одне й те саме», реальний світ сам по собі. Те, про що думки, те, на що погляди, те, чого оцінки. Залишімо осторонь це «одне й те саме». І тоді забудуться думки, погляди, оцінки. Будуть тільки світи, в яких ми мандруємо.
Потребу і навіть тягу до мандрувань іншими світами виховує література. Людина знаходить у світі, кажучи по-старому, те, що побачила в книзі. Іншими словами, вона дивиться у цей світ з іншого. Ми не підозрюємо, якою мірою наша свідомість літературна, тобто як сильно література визначає наше бачення й поведінку. «Література звернена до тих таємних глибин людської душі, де проходять тіні інших світів, як тіні безіменних і беззвучних кораблів». Це — Володимир Набоков. Чому люди читають? Ні, вони не читають, вони просто переселяються в інший світ.
А чому люди займаються наукою? На це питання є різні відповіді. З метою правильного виховання молодого покоління зазвичай відбирають варіанти банальні. Кажуть про прагнення людини до пізнання таємниць природи, про необхідність перетворювати природу з метою подальшого прогресу тощо. А ось варiант, що більше відповідає нашій темі: «одна з найбільш сильних спонук, що ведуть до мистецтва і науки, — це бажання піти від буденного життя з його болісною жорстокістю і невтішною пустотою... Ця причина штовхає людей з тонкими душевними струнами від особистих переживань у світ об’єктивного бачення і розуміння» (А. Ейнштейн). Можливо, тому більшість таких людей — дивні (з іншої країни), замкнені, самотнi. Принаймні, такими вони були не так уже й давно.
Якщо людина — істота духовна, а хто сперечається, то для неї важливіший світ інший, ніж цей. Цей світ обтяжливий. Ми це знаємо, але залишаємося в ньому. Мені здається, чимало тих, хто часом потай заздрить тим, хто знайшов у собі мужність піти. «Чого ж чекати від такого світу, в якому майже всі живуть тільки тому, що ще не могли набратися духу, щоб застрелитися». Це — винахідник слова «песимізм» Артур Шопенгауер. А може, не тому вони залишаються? Можливо, вони зовсім і не живуть у цьому світі? А саме ті, хто сильно в нього вживаються і визнають його надто всерйоз, ті й стріляються? Або вмирають природною смертю, не витримавши тягот світу цього. Як помер гоголівський Башмачкін. Він був щасливим, живучи улюбленою справою в іншому світі: «Там, в цьому переписуванні, йому вбачався якийсь свій своєрідний і приємний світ... Поза цим переписуванням, здавалося, для нього нічого не існувало». Але через діряву шинель, через слабкість духу він переселився у світ, де панує мороз і Значні особи лають дрібних чиновників. Від того й помер. Але й після смерті він непокоїв жителів цього світу, з’являючись ночами і віднімаючи шинелі.
А ось чудовий приклад зворотного переселення. Чарльз Стрікленд — біржовий маклер із Сіті, смирний, нудний чоловік сорока років, який аніскільки не цікавиться літературою й мистецтвом, має гостинну дружину і двох миловидних здорових дітей. Цей самий Чарлз Стрікленд раптом кидає все до біса, до диявола і таємно виїжджає до Парижа з сотнею фунтів у кишені, щоб зайнятися живописом. Про нього роман Моема «Місяць і гріш». Покинувши світ матеріального достатку й побутового комфорту, він жив майже як бомж, «він жив у мрії, і реальність для нього ціни не мала». Ми живемо в цьому світі, мабуть, тільки тому, що маємо опору в світі іншому.
Можливо, ставлення людини до їжі характеризує міру присутності в цьому світі. У світі іншому інтерес до їжі відсутній. Але цей світ, зосереджений в тілі, настирливо нагадує про себе. Башмачкін «хлебтав нашвидку свої щи та їв шматок яловичини з цибулею, зовсім не помічаючи їхнього смаку, їв усе це з мухами і з усім тим, що послав Бог на цю пору». Стрікленд: «їв жадібно, але що їсти, йому було байдуже; їжа була для нього тільки засобом заглушити почуття голоду».
На неприйнятті світу базуються грандіозні релігійні та філософські системи. Так кажуть фахівці зі світу цього. Але віруючі або, наприклад, платоніки вважають, що той світ, в якому вони живуть, і є справжнім світом. А цей — світ транзиту. Ефемерний, що лежить у злі. Людина, яка знає про Платона хоч щось, знає про символ печери, зображений у сьомій книзі «Держави». Нагадаю. Підземне житло. Люди перебувають там, звернені спиною до світла, що струменіє від вогню далеко у вишині. Вони можуть бачити тільки внутрішню стіну, якою рухаються тіні предметів зі справжнього світу. В’язні печери, які живуть потемки, — це ми, людство. Печера — наш убогий людський світ. А світлий справжній світ поза печерою. Ми знаємо про нього тільки за тінями. Життєве завдання людини — піти, вирватися з печери. Звернутися до світла і зійти до його джерела, що символізує ідею блага — причину усього правильного й прекрасного. Ті, хто досягли, а їх мало, знаходять повноту знання. Вони стають філософами. Але ось біда: вони не хочуть займатися справами тих, хто у печері. Зрозуміло, після споглядання прекрасного чистого буття огидною видається метушня з мерзенною матерією, з проблемами підземного світу. Проінформовані, точніше, просвітлені хочуть залишатися там, у вишині. Вони звернулися до світла і здійснили сходження виключно для себе, для самовдосконалення.
Сократ, який керує компанією, яка подумки конструює справедливу державу, й запустив у бесіду цей символ або модель — печеру, не згоден з поінформованими. У справедливій державі їм не дозволять залишатися там, на вершині. Чому? Бо всі їхні досягнення, точно кажучи, їм не належать. Це у звичайній, недосконалій державі людина, яка стала філософом, може не брати участі в державних справах, бути самою по собі, людиною поза системою. Бо вона зробила себе сама. У державі, розумно влаштованій, людину робить філософом саме система — сама ця держава, в ході глибоко продуманого виховного процесу. «Тому, — звертається Сократ до уявних проінформованих, — ви повинні, кожен у свою чергу, спускатися в помешкання інших людей і звикати споглядати темні боки життя». Пішовши від світу цього, філософ зобов’язаний повернутися. Щоб служити, щоб виконувати свій громадський обов’язок. Але цілком можливо, що люди печери не зрозуміють його благородну місію, переслідуватимуть та вб’ють.
Нещодавно побував я на захисті дисертації в юристів. Йшлося про правову реальність. Претендент доводив, що право потрібно розуміти як особливий світ. Справді, чудова ідея. На мій погляд, вона покликана утримати від неозорого тлумачення права як інструмента. Бо застосування інструмента є неоднозначним. Молотком, наприклад, орудує тесляр, а може орудувати й бандит. Якщо ж право — це особливий світ, то нам, будучи присутніми в ньому, залишається тільки зважати на його закони. До речі, ідея ця не нова. У такій манері мислили давньоримські судді, керуючись принципом: «рішення у справі вважається істиною», тобто тим, що існує.
Перед Новим роком наші діти та онуки стикаються з іншим світом. Вони з нетерпінням чекають на зустріч з його добрими жителями, наочно бачать їх та отримують подарунки. На жаль, ми вже позбавлені здатності переживати цей стан — бути в іншому світі. Ми знаємо, як все це відбувається. Але ми знаємо й те, що цей світ не можна руйнувати. Ось яка історія сталася в одному містечку Австралії. Одного разу діти повернулися зі школи у сльозах. Молода вчителька, яка вперше вийшла на роботу, сказала їм, що Санта-Клауса не існує, а подарунки на Різдво приносять батьки. Розгнівані батьки вимагали санкцій, і вони не забарилися. Потім з мамами і татами зустрівся представник департаменту освіти. Мудрий чиновник сказав таке: «Департамент не має офіційної позиції стосовно Санта-Клауса. З питаннями про природу подібних осіб вчителям радять направляти дітей до батьків». Не далеко пішли від невмілої австралійської училки наші публікатори цього повідомлення. Вони дали такий заголовок — «Учительку звільнили за правду про Санта-Клауса». Так, для тих, хто перебуває тільки в цьому світі, правда цього світу — єдина правда.
Кожен, очевидно, переживав дивний стан миттєвої зміни світів. Розповім про давній випадок. Довелося мені, виконуючи обов’язок батька, йти з малою дочкою до філармонії. Концерт звичайний, прохідний. З балкона, чекаючи початку і нудьгуючи, я роздивлявся людей з інструментами. Люди як люди, нічого особливого: хто з лисиною, хто з черевцем, хто в потертому піджаці. Червоновиді, жують, про щось шепочуться. Потім вони на мить застигли, і у зал влилася музика. Я був упевнений, що ці люди тут не до чого. Не вони народжували музику. Вона десь була сама по собі, а вони тільки вставили її сюди. Де вона була? І, можливо, геніальний письменник не до чого? Він тільки вставляє роман у наш світ.
Отже, світи, світи... Але ось питання — а який з них реальніший? Мені здається, міра реальності світу визначається кількістю присутніх у ньому людей. Тих дивних, хто несьогосвітній, не багато. Їхні світи через малу кількість жителів вважаються не реальними, а ідеальними. Їм, цим жителям, важко, вони у двосвітті. Їм доводиться мати справу з більшістю, яка живе у світі цьому. Проте, гадаю, більшість, як би вороже не ставилася вона до тих, хто не сьогосвітній, — ця більшість смутно відчуває, що завдяки тим небагатьом так званий реальний світ усе ще існує.
