Іду своєю сільською вулицею — й милуюся босоніжками, що, знай, усе припадають нерозумною пилюкою. А я витираю й витираю ремінці, мало не плачучи. Чи ж не тоді в малої селючки зблисла зачаєна мрія про міську асфальтівку, чистеньку, рівну, по якій можна пройти, не забруднивши взуття навіть у дощ? А найближче місто — справжнє місто, столиця! — Київ, і від однієї назви в дитини паморочиться в голові. А всі діти київські — ото вже щасливчики: у них і палаци піонерів, і майданчики для ігор, одно слово, рай земний. Тому з таким нетерпінням чекали ми з молодшим братом, коли ж те літо прийде, і батьки — бо обіцяли! — влаштують нам денну поїздку до столиці...
Уперше самостійно в Києві — років у шістнадцять. Страх і переляк. Суцільна дезорієнтація. Море людей — і нікому немає до тебе діла. Здається, все роблю не так: не так ходжу, не так реагую, не так говорю. А скільки страху — в транспорті їхати. Гойдає тебе, кидає в різні боки, а дотягнутися до поручнів не завжди й можна.
У тролейбусі в чотири вуха слухаю, коли оголосять потрібну зупинку. А що напруженіше слухаєш, то гірше чуєш. За вікном — темрява, чужа, ворожа. Мені ж іще дістатися на ночівлю до знайомих — а раптом проїду зупинку?! Заблукаю? Пропаду! Почуваю себе малесенькою, беззахисною — а навколо Київ, та такий непривітний... Протискаюся до виходу в переповненому тролейбусі, зачіпаю всіх сумкою, на мене озираються, шикають. Я, немов пташенятко, що випало з гнізда, у великому лісі людей. Навіщо мені здався цей Київ? Сиділа б собі вдома, у своєму смт (селище міського типу), нікуди не рипалася б...
... Цікаво, чи почуватиму я це саме де-небудь у Токіо чи Нью-Йорку?
Я опинилася в Києві на навчанні. Обережно намацувала свій шлях, придивлялася до людей (як мама вчила), все спостерігала. Не пригадую, щоб усерйоз задумувалася про якесь самоствердження. Просто треба було жити, вчитися. А вчитися — дуже хотілося. Бо ж тут, у Києві, — які книгозбірні, яка розкіш! Можна дорватися до таких книжок — аж руки тремтять. Я замовляла пожовклі дореволюційні томики російських символістів, у часописах вишукувала наших Плужника й Свідзинського. А Томас Манн, а щоденники Толстого, а... Голова йшла обертом. Сиділа в читалці до зірок і голодна, але щаслива їхала ночувати в гуртожиток чи найманий куток. Утім, кутків було значно більше: таким чином я весь центр тоді «обжила»! Найдивніше те, що, довго не маючи власного житла, завжди почувалася в Києві як у себе вдома.
Тут, у великому місті, я — анонімна, нікому не відома. Я розчиняюся в масі, я — невидима, і з цього — особливе відчуття свободи й вибору. І яке кому діло — білі чи запрані мої простирадла, чи побілила я стелю в помешканні й що вечеряє моя родина? «Що люди скажуть?» — це вічний сільський страх. Не дай Боже, у сусідів город виорано, а у нас іще й кіт не валявся: кінець світу. «Як у людей» — недовіра до себе самого, опора на зовнішнє, поза собою — це не для мене. Зрештою, міф про сучасну моральну вищість українського села супроти міста — таки міф. Може, в часи «Кайдашевої сім’ї» усе було інакше... Я знаю: мій тихий індивідуалізм — чужий і незбагненний у селі. Там — упадуть тобі на голову гості: «Оце йшли, та й подумали, чого б не...» Як на мене, це неповага до часу іншої людини, що має заходитися навколо тих невчасних гостей. У теперішньому селі тебе обрахують як «стару знайому», дивлячись у очі — червонію я, а їм не соромно. Завжди здавалося, що «шукати правди» в «чужих» легше, ніж у «своїх». Загалом кажучи, життя в селі набагато важче ніж у місті. Там менше шансів на вибір і свободу волі. Вирівнювання рівнів життя в місті й на селі — величезна наша проблема. Здається, таких, як у східних слов’ян, перепадів якості життя в містах і селах немає ніде в світі. Ніколи не забуду, як у «щасливі застійні роки» я вишукувала в столичних гастрономах ковбасу, масло й разом із «київським хлібом» везла батькам на гостинець. А «соціалізм із нелюдським обличчям» зробив усе, аби сільська людина соромилася свого походження, вічно мала почуття провини. І перше, що робить селюк, потрапивши жити в місто, — намагається якнайшвидше «відхреститися» від свого «другосортного» походження, від того, що вона «кугут». Бігом-бігом начепити на себе «городські» шмотки (особливо це було очевидним у 70—80-ті) і... заговорити мовою міста (не галицького, звичайно), а нібито російською, бо ж — «какось лекше»...
Проблема самоідентифікації українців — страшна, невже це наша «вічна» проблема? Люди з нас дивуються й пальцями показують. Чешка-україністка говорить: «Не хочуть у Чехії українську мову вчити: навіщо, мовляв, коли самі українці нею не розмовляють». Дати собі відповідь на запитання «хто я?», «звідки?», «навіщо?» — визначитися в цьому житті, зібрати себе «докупи».
Стоп! Я, здається, моралізую. Та, зрештою, зараз хотілося б виговоритися про те, як тяжко буває в багатолюдному місті. Куди не поткнешся — ліс людей. Агресивних, розлючених, роздратованих, і під землею, й на землі. Добре мені бути анонімною в натовпі, але недобре все життя в натовпі перебувати. Це ж тут — хамство на кожному кроці, кидання сміття просто під ноги: не в себе ж удома, не у власному дворі, не на городі своєму! Люди повсякчас зіштовхуються лобами: може, ніхто й не знає, що в нас — правобічний рух? Що спершу виходять із вагону метро (магазину, пошти тощо), а потім заходять. Що заходять у двері з написом «вхід», в виходять — де напис «вихід». Отак проїдеш на роботу й з роботи — і більше нічого не хочеш: голова розколюється, втома така, ніби ціпом молотив. Жалію сільських людей, які опиняються в місті: бачили, які вони знічені, приголомшені?
Голубко, то чи не хочеш ти назад, у село? До земельки, до природи, де транспорту й натовпу немає? Як говорила одна: «Не хочу я вашого Києва і забезплатно. Живете у клітках. А я собі вранці хоч у нічній сорочці вийду в двір, а кругом кущі й дерева — як у раю». Кожному — своє. Головне — щоб вибір був свідомим. Щоб не мучитися все життя «не в своїй тарілці». У селі я цілком розм’якаю — я просто одна із того ряду дерев, травинка на лузі, «лілея польова», яка не мусить дбати ні про день сьогоднішній, ані про завтра. Де ж там для мене спонука до праці, до самоствердження перед самою собою? У місті, може, ця щільність, іноді аж задушливість простору, тертя об різношерстий натовп спрямовують мене до роботи, до опору ентропії? Але ж — як тяжко буває...
... А щодо незрушного стояння в хиткому київському транспорті — це діло наживне. Вже давно тримаюся «в рухомому складі» як той моряк бувалий на палубі.
... Оце стою перед темною шибою дверей вагончика метро — у чергових білих босоніжках, притрушених київською пилюкою. Обидві руки зайняті торбами, на шиї теліпається «дамська сумочка». Та посміхаюся й підморгую своєму віддзеркаленню.
№208 30.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
