Два тижні тому в Україні стався прецедент: вперше людина з особливими потребами — на візку — виграла справу у суді проти мережі аптек. Справа безпосередньо стосувалася дискримінації інвалідів. Житель Дніпропетровська Дмитро Жарий понад 2 роки віддав судовій тяганині, тому що власники аптеки на його прохання не захотіли встановити пандус, як це вимагають архітектурно-будівельні норми. Найголовніше, на думку позивача — те, що суд визнав факт дискримінації.
На жаль, випадки, коли суд стає на сторону інвалідів, незаможних, взагалі незахищених громадян — поодинокі. Як і такі, коли люди взагалі відважуються шукати справедливості в суді (згідно з останніми даними, понад 60% українців не довіряють судам).
КОЖНА ЧЕТВЕРТА КРАЇНА-ЧЛЕН ООН ВИЗНАЛА: В УКРАЇНІ Є ДИСКРИМІНАЦІЯ
Торік Україна відзвітувалася під час Універсального періодичного огляду в Женеві про стан дотримання прав і свобод людини в країні. У відповідь ми отримали 145 рекомендацій від 57 країн-учасниць ООН щодо покращення ситуації з правами людини, в тому числі 40 — щодо подолання дискримінації.
Якраз перед цим звітом, на початку жовтня депутати Верховної Ради України 240 голосами ухвалила Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Згідно із ним, дискримінація — це рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї щодо особи чи групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності (...), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина.
Представники громадських організацій вважають, що закон — далекий від досконалості і що він «створений поспіхом для виконання зовнішніх зобов’язань». Також його розкритикувала Рада Європи — за те, що в ньому не встановлено порядку оскарження дискримінаційних дій. «Якщо ми подивимося на пояснювальну записку до Закону «Про протидію дискримінації», то побачимо, що цей закон було зроблено для виконання плану дій щодо лібералізації візового режиму з ЄС. Тобто, не для громадян України, не для того, щоб забезпечити рівність, дієвий механізм для захисту від дискримінації, а для того, щоб виконати цей план та показати Європейському Союзу, що ми щось робимо, — говорить cпівголова Коаліції з протидії дискримінації в Україні Ірина ФЕДОРОВИЧ. — Закон — дуже загальний».
ЦЕ НЕ ПИТАННЯ МЕНШОСТІ, А ПИТАННЯ ВСІХ
Не було закону про дискримінацію в Україні — не було дискримінації. Тільки з’явився закон, виявилося, що дискримінація є всюди. Расова приналежність, стать, вік, стан здоров’я, соціальний стан, рід занять, політичні та релігійні переконання, місце проживання, належність до певної соціальної групи — це невеликий перелік «причин», за якими в Україні людина може опинитися в статусі дискримінованої.
Історія Ірини Сергієнко — на жаль, типова для України. Не типовим стало тільки те, що Ірина — юрист за освітою — не побоялася відстоювати свої права в суді. «Коли я вийшла на роботу з декретної відпустки (молодшій дочці було 11 місяців і чоловік залишився доглядати її та нашу старшу дочку), нове керівництво запропонувало мені звільнитися. Я сказала, що не можу цього собі дозволити, тому що потрібно утримувати сім’ю. Тоді знайшли інший спосіб — в 10 разів знизили мені зарплату — до мінімальної. У мене було два шляхи: або звільнятися, або судитися, — розповідає Ірина. — Протягом двох років ми пройшли всі три судові інстанції, і нещодавно Верховний Суд визнав, що у моїх роботодавців не було об’єктивних причин зменшувати зарплату (повернення різниці, невиплаченої протягом двох років і було вимогою позивачки). Якщо не було цих об’єктивних причин, то, виходить, причини були суб’єктивні. І от це — основне, що я хотіла: аби суд визнав наявність гендерної дискримінації. Скільки всього довелося почути у свою адресу! Казали, що я — погана мати, тому що покинула дітей на чоловіка. При цьому упередженими є самі судді-жінки. Так, суддя Апеляційного суду сказала, — і це є в аудіозаписі, — що з двома дітьми жінка має сидіти вдома і отримувати державну допомогу, а не працювати. Я вважаю, що моя історія — соціально значима. Головне — створити позитивний прецедент в країні, щоб жінки побачили, що можна і потрібно захищати свої права. Щоб через 20 років наші доньки дискримінацію спокійно називали дискримінацією, впевнено захищали свої права... Жінок дуже багато, громадські організації не можуть всім допомогти, а послуги юристів дорогі. Тому я думаю, потрібно акцент робити на освітньому моменті. Зі шкільної парти діти мають знати свої права і не боятися їх захищати».
Сьогодні Ірина допомагає жінкам, які потрапили в подібну ситуацію, і вважає: основне — побільше таких практик у відстоюванні інтересів матерів. Вона зазначає, що більшість з жінок не готові відстоювати свої права — і, як правило, схиляються до компромісів (щоб роботодавець виплатив певну суму їм, і вони звільняться). Але і компроміс, вважає Ірина, має бути гідним.
ЖІНКИ ОТРИМУЮТЬ ЗАРПЛАТУ У РОЗМІРІ 70—80% ВІД ЗАРПЛАТИ ЧОЛОВІКІВ
«Проблема гендерної дискримінації на слуху в державі, і нібито є закони, але ми не маємо механізму захисту від дискримінації, маємо упереджене ставлення органів державної влади, судової влади. Та й сама жінка, розуміючи, що зазнала дискримінації, часто зневірюється і боїться захищати свої права. Особливо це стосується жінок, які мають маленьких дітей, вагітних жінок або тих, які знаходяться у відпустці по догляду за дитиною, — пояснює юрист Міжнародного жіночого центру «Ла-Страда» Марина ЛЕГЕНЬКА. — Є дуже багато звернень до центру, на «гарячу» лінію. Жінки справді зазнають дискримінації. Наприклад, у загально трудовій сфері вони отримують зарплату у розмірі 70—80% від зарплати чоловіків на такій самій посаді. Жінки при цьому працюють в соціально важливих професіях, але мають надзвичайно низьку зарплату — це вчителі, вихователі...»
За словами юристів і жінок, які відчули дискримінацію, єдиний вихід — «лупати сю скалу», як писав Іван Франко: впевнено відстоювати свої права, шукати юристів, звертатися за допомогою до громадських організації.
