Територія колишнього СРСР — це те, що не перестає цікавити соціологів, істориків, соціальних психологів — усіх, хто сприймає суспільство як живий організм. Оскільки в недалекому минулому братні республіки майже всі разом стали незалежними, і кожна обрала свій шлях розвитку, нині експертам цікаво порівнювати життя людей у цих країнах. Свіжу інформацію дає опитування «Євразійський монітор» — спільний проект 13 соціологічних фірм 13 країн пострадянського простору, зокрема, української соціологічної компанії «Research&BrandingGroup», Всеросійського центру вивчення громадської думки, білоруської соціологічної лабораторії «НОВАК», Тбіліського інституту соціальних досліджень та аналізу, Вірменської асоціації маркетингу, Латвійської компанії «SKDS» й інших. Відразу слід зазначити, що серед усіх країн Україна дуже вирізняється, причому — за більшістю показників. Наприклад, за кількістю незадоволених своїм життям: у нас таких — 62%, в той час як в Узбекистані — 22%, в Казахстані — 26%, в Росії — 41%. Найбільш негативно оцінюють українці й своє матеріальне становище: добрим і середнім у власній родині його назвали 22%, а загалом в країні — 55%. У Таджикистані, наприклад, це співвідношення виглядає як 58% (родина) і 79% (країна), в Росії — 75% і 76%, в Казахстані — 85% і 84%... Детальніше про отримані результати розповів експерт компанії «Research&BrandingGroup» Євген КОПАТЬКО.
— Пане Євгене, раніше ви казали, що, в порівнянні з іншими країнами колишнього Союзу, в Україні найбільше песимістів. Чому?
— Перш за все, потрібно сказати, що це дослідження проводилось у квітні—травні 2008 року в рамках проекту «Євразійський монітор» і мало три складові: це, власне, моніторинг ситуації, який ми проводимо постійно, друге — вивчення соціального самопочуття людей і третє — оцінка того, що ми знаємо один про одного. Дослідження було в Україні та в усіх республіках колишнього Союзу, окрім Туркменістану та Естонії. Загалом — у 13 країнах. В Україні вибірка складала 2000 респондентів у всіх регіонах України плюс АР Крим. Тож мова йде про репрезентативні дані з урахуванням всіх основних демографічних характеристик.
Що стосується оптимізму чи песимізму, то справді кількість песимістів у нас в цілому перевищує кількість песимістів в інших країнах, де проводилось опитування. Наприклад, в Україні вважають, що в майбутньому ми житимемо гірше 28%, в той час як у Росії — 13%, у Грузії — 15%, у Киргизії — 16%, в Узбекистані — 6%, правда, високий показник і у Вірменії — 34%. Думаю, на це існує дві причини: перша та, що у нас дійсно досить високий рівень незадоволення різноманітними сторонами життя. Бог із тим, що люди критично ставляться до політичної та економічної ситуації в країні, але в останній рік—півтора стала знижуватися кількість людей, які позитивно оцінюють своє життя: якщо півтора року тому кількість людей була понад 40%, то нині — трохи більше ніж 30%. Це говорить про те, що кількість песимістів збільшується. Серед причин — перманентні політичні та економічні кризи, які впливають на соціальне самопочуття населення. Друге — це інформаційний простір, в якому перебуває зараз наше суспільство. Якщо зробити короткий контент-аналіз, то побачимо, що кількість негативного матеріалу та негативної інформації перевищує кількість позитивної чи нейтральної.
Що ж стосується економічного чи політичного життя, то ці складові нині є основними. Є ще ментальні причини, зокрема, існує доволі високий щабель оцінки своїх потреб, вони незадоволені — тож виникає критичніше ставлення до свого життя. До речі, однією з країн Західної Європи, де досить велика кількість песимістів, є Німеччина, хоча за рівнем життя, соціального і матеріального благополуччя німці, так би мовити, не останні.
— В якій країні найкраще самопочуття людей?
— Це Узбекистан, Казахстан, Азербайджан, Білорусь. Із країн, де самопочуття людей є найближчим до нас, я б виділив Грузію та Молдову. Там також досить велика кількість тих, хто критично ставиться до існуючої економічної та політичної ситуації. Також я б хотів звернути увагу на те, що найнижчі оцінки довіри до органів влади саме в Україні — до Президента, парламенту й Кабінету Міністрів. Він є нижчим, ніж у Білорусі й Росії, причому набагато. Єдиний час, коли був високий рівень довіри до органів влади — квітень 2005 року. Ви пам’ятаєте після яких подій це було? Тоді Президенту, спікеру парламенту та керівнику Кабміну довіряли понад 50% населення, проте у кінці 2005 року цей показник знову був на одному з найнижчих рівнів.
— Оцінюючи отримані результати, складається враження, що чим вища в людей довіра до влади, тим кращим вважають вони своє життя. Чи є така залежність?
— Я прямої залежності не вибудовую, але коли в суспільстві присутній дуже високий рівень песимізму, до того ж оцінка політичної ситуації найнижча в країнах СНД, оцінка економічної ситуації — найнижча в країнах СНД і така ж оцінка задоволення власним життям, та ще подивитися при цьому на рівень довіри до влади — то, мабуть, якось непрямо це можна узалежнити.
— Чи можна стверджувати, що українці мають більше свободи говорити те, що думають про владу, на відміну від тієї ж Росії, Туркменістану чи Білорусі, й через те у нас така висока критичність? Можливо, там люди бояться говорити те, що думають, навіть соціологам?
— Якщо подивитись інтернет-простір, то там може висловлюватись кожен. В 13-ти країнах, думку жителів яких ми досліджували, — різна ментальність, різні культурні особливості, вони будують власне життя по-різному. Можливо, якщо ми подивимося на них, багато чого нас здивує і буде неприємним, але для них це — норма. Важливо, що там — менш заполітизоване життя. Звертаючи увагу на Росію, можливо, ми не до кінця розуміємо, які процеси там відбуваються. На мій погляд, там існує свобода слова, а бажання висловлювати свої переконання не може бути самоціллю, якщо в людини важке економічне та політичне становище.
— Соціологи давно говорять, що в Україні краще ставляться до росіян, ніж у Росії — до українців. Чи можете ви це пояснити із результатів вашого опитування?
— Думаю, що в більшості є місце стосункам взаємної симпатії. Але що стосується відвідування обох країн, то росіяни рідше їздять в Україну, ніж українці — в Росію. Причина в тому, що значна частина українців працює на території Росії, тобто цей зв’язок пов’язаний з трудовою міграцією, а ті 20% росіян, що заявили, що регулярно відвідують Україну, їдуть сюди або відпочивати в Крим, або до родичів. В цілому ж росіяни та українці цікавляться одні одними, тому що у багатьох існують родинні зв’язки і, я думаю, доки вони не перериваються, то взаємний інтерес матиме місце. За нашими даними, 37% українців мають родичів у Росії. Єдине, на що хотілося б звернути увагу, — на молоде покоління. У них спостерігається набагато менше інтересу до того, що відбувається в сусідів. Це пов’язано навіть з інформаційною політикою, яка проводиться в нашій та сусідній країні. Взаємний інтерес породжує взаємну довіру та взаємні відносини, якщо ж він зменшуватиметься, то ми будемо дистанціюватися одне від одного.
— Кілька слів про життя в Росії росіян, як вони себе почувають?
— Якщо подивитеся статистику і результати соціологічних опитувань, в них рівень довіри до органів влади теж невисокий. При цьому число песимістів теж збільшується. Тим не менше, ми звернули увагу на так званий загальний фон: досить високі показники рівня задоволення своїм життям — 53%. Ще одне спостереження: у великої кількості жителів колишнього СРСР прослідковується інтерес до Росії. Наприклад, там би хотіли жити 13% українців, 9% білорусів, приблизно по 13—17% жителів країн Середньої Азії.
— Одним із питань, які ви задавали людям, було те, наскільки ми знаємо одне одного. Про Росію ви вже дещо сказали, а в якій мірі тим, що відбувається у нас, цікавляться в країнах Середньої Азії і навпаки?
— Дослідження показує, що, як правило, більше існує розуміння на національному або регіональному рівні. Наприклад, жителі Середньої Азії — узбеки, таджики, казахи — більше знають одне про одного, бо живуть в одному регіоні, між ними простіша комунікація. Слід враховувати також історичне минуле, традиції — те, що склалося в попередні періоди. До речі, саме жителі цих країн відповіли, що в них — найбільший дефіцит інформації про інші країни колишнього СРСР: 69% — у киргизів, 71% — у таджиків, 72% — в узбеків. Найменше дефіциту інформації — в Литві (так відповіли 29%). Якщо ж узяти кавказькі республіки, то там трохи складніше. Класичний приклад: стосунки між вірменами та азербайджанцями. Поїздки вірменів в Азербайджан та азербайджанців у Вірменію здійснюють максимум 5% населення в обох країнах. Це свідчить, що недавній конфлікт між ними (хоча минуло вже майже 20 років), який припав на період розпаду Союзу, дає про себе знати.
— Наскільки тісними є зв’язки між Україною і країнами колишнього СРСР?
— Простіше сказати про взаємодію країн Середньої Азії та Росії — хоча би завдяки трудовій міграції, яка відбувається з цих республік в Росію. На цьому наголошують усі експерти, які працюють над цим дослідженням. До речі, за даними деяких спеціалістів, Росія — друга країна в світі після Сполучених Штатів за кількістю емігрантів. За даними, які дає Росія, у них щорічно близько 20 мільйонів приїжджих: хтось працює, дехто є емігрантами, туристами чи бізнес-туристами. У нас немає такої кількості будівельників із Середньої Азії, бо наші трудові ресурси самі перетікають в Західну Європу або ж у Росію, а частина перерозподіляється всередині країні. До речі, жителі колишнього Союзу дуже мало подорожують. Так, за останні десять років ніде не були 76% росіян, 79% грузинів, 67% українців. Набагато менше це стосується жителів Прибалтики.
— Іноді між Україною та Грузією (в плані орієнтирів на майбутнє та стосунків із Росією) проводять паралелі. Чи зафіксували ви це в своєму моніторингу? І яка загалом там ситуація?
— У Грузії, як і в Україні, також спостерігається досить високий рівень песимізму. Для дружби між нашими країнами існує, можливо, політичний мотив. Але думаю, що якоїсь особливої перспективи «товаришувати проти когось», в даному разі проти Росії, немає ні підгрунтя, ні сенсу. Так, наші президенти товаришують, але на формування подібних стосунків між громадянами обох країн це не впливає. Можна відзначити, що грузини найбільше з усіх народів СРСР нині цікавляться культурою та історією колишніх братніх народів — так сказали близько 80%. Імовірно, що це стосується й України.
— Ви отримали досить песимістичну інформацію. А який урок, який позитив можна взяти з цих досліджень, який зробити висновок?
— Я, мабуть, спробую оптимістично підійти до запитання. Насправді ми не прагнули показати, що Україна нині в дуже песимістичному становищі. Мова йде про достовірну інформацію, реальну картину, аби привернути увагу журналістів, політологів, соціологів... Нам цікаво порівнювати, як змінилося життя в країнах за 18 років. Зрештою, важливо не тільки показати, що відбувається в нашій країні, а й зацікавити громадськість тим, що відбувається в інших країнах. Я думаю, що цей взаємний інтерес буде корисним як для дослідників цієї теми, так і для людей, оскільки демонструє тенденції, які відбуваються в державах, дає розуміння певних процесів і можливість спрогнозувати майбутнє.
