Легендарний танцівник, талановитий організатор, керівник Донецького академічного театру опери та балету ім. А. Соловьяненка на «Днях Донеччини у Києві», що нещодавно закінчилися, представив останню прем’єру їхнього колективу — постановку «Сплячої красуні». У ній продемонстрували свою майстерність його молоді колеги і вихованці з Писарєвської балетної школи. (Про гастролі «День» писав у № 85.)
Вадим Якович — людина дуже обдарована в багатьох сферах: артист, хореограф, менеджер, педагог. Він уміє розкривати і вирощувати таланти. Iз 29 червня по 4 липня в Амстердамі пройде конкурс «Євробачення», в якому візьме участь його вихованець Ндуді Жерлін.
— Танцюристу всього 15 років. Ндуді вчиться в моїй школі й одночасно стажується в нашому театрі, — розповів В. Писарєв. — У «Дон Кіхоті» виконує партію Базиля, в «Лускунчику» танцює негреня, китайський танець, у «Сплячій красуні» — хлопчика-араба, а в «Баядерці» — божка. Жерлін уже має досвід конкурсної боротьби. Минулого року став золотим призером Міжнародного конкурсу «Юність балету». Сподіваюся, що й у Амстердамі не підведе і гідно представить донецьку хореографічну школу.
— Вадиме Яковичу, коли ви закінчили Київське хореографічне училище, вас залишали в Національній опері України. Але ви повернулися на батьківщину — в Донецьк. За останні 10 років, які очолюєте Театр ім. А. Солов’яненка, вивели колектив на передові позиції. Завдяки чому?
— За рахунок балетної школи. Наприклад, у «Сплячій красуні», яку ми показали в Києві, партію принцеси Аврори виконувала Юлія Полгородник. Вона лауреат міжнародних конкурсів, а її партнер Євген Лагунов (принц Дезіре) на нещодавньому конкурсі в Санкт- Петербурзі отримав друге місце, виступаючи нарівні з солістами Большого та Маріїнського театрів. Вони — випускники Писарєвської балетної школи. Через рік-два в нашій трупі буде 12 — 14 танцівників, які, я впевнений, стануть окрасою будь-якого балетного колективу найпрестижнішого театру світу. Заняття в школі починаються з 8-річного віку. Приймаємо дітей з усієї України. Ми намагаємося брати тих, у кого є талант, а не орієнтуємося на фінансові можливості їхніх батьків. 70% наших школярів навчаються безкоштовно.
— На що ви звертаєте увагу: на стопу, гарний крок, стрибучість, зависання, стійкість?
— Усі перелiчені якості важливі для танцівника. Звертаю увагу також і яка форма, лінія ніг та рук, наскільки яскрава зовнішність, на музичність. Буває, що в процесі навчання дитина раптом починає швидко рости. Для кордебалету вже не підійде, а на соліста не вистачає даних, тоді ми проводимо додаткові уроки «на підлозі». Для танцюриста дуже важливо бути наполегливим, працелюбним, і тоді навіть свої недоліки можна перетворити на достоїнства. У мене самого в дитинстві була погана стопа. Але я її виробив до 24 років, працюючи щодня. Я не з артистичної сім’ї, а із шахтарської. Коли вступив до хореографічного училища, жив далеко від домівки, в інтернаті. Я хлопчина був верткий, темпераментний, а займатися біля станка — так нудно! Мені ж подобалися народні танці за розмах, завзятість, особливо гопак. Чекав, коли виповниться 13 років, щоб перейти на бажаний факультет. У нас був дуже сильний випуск: Кучерук, Северцев, Горбачов, Коростильова, Козлов. Спостерігаючи за ними на репетиціях, я поступово сам полюбив балет; зрозумів, як важко досягнути досконалості на сцені — тільки нудними та щоденними уроками можна досягти філігранної техніки, чистих позицій. І з подвiйною енергією почав займатися.
— У вашому театрі великий репертуар, понад 50 оперних та балетних вистав. Як вдається їх зберігати, тримати в належній формі трупу?
— Різноманітний репертуар — великий плюс для трупи. У нас ідуть сучасні постановки і класичні. Щоб танцюристу бути в формі, потрібен щоденний тренінг, інакше «Баядерку», «Сплячу красуню», «Лебедине озеро», «Дон Кіхота», «Лускунчика» або «Ромео та Джульєтту» не станцюєш. Я зі своїми артистами займаюся біля станка по 30 — 40 хвилин, а потім ще в класі або на сцені відпрацьовуємо всі «па». В балетній трупі працюють 55 чоловік. У нас молодий колектив. Середній вік — 20 років. У виставах часто зайняті вихованці з моєї балетної школи. Зізнаюся, я б хотів мати велику трупу, тоді можна ставити більш масштабні постановки. На жаль, у нас, як і багатьох українських театрів, велика плинність кадрів, ми не можемо запропонувати великі зарплати, забезпечити квартирами. Беремо іншим: молодь зацікавлюємо цікавим матеріалом. У нас інтернаціональна трупа, в якій працюють американці та голландці.
— Вадиме Яковичу, вам неодноразово пропонували працювати й жити за кордоном. Чому ви не прийняли пропозиції?
— Я щасливий працювати на батьківщині. І це не красиві слова. У будь-який момент я справді можу поїхати в будь-яку країну. Відверто зізнаюся: їжджу за кордон заробляти гроші на життя, на потреби балетної школи. У липні поїду на гастролі в Балтімор, Філадельфію, Нью-Йорк, потім в Афіни. Буду виступати з Інною Дорофеєвою, ставити балети. Гастролюю у вільний час — під час відпустки. Мрію показати балетні постановки не лише за кордоном, а й в українських містах, які не мають театрів, подібних до нашого.
— Для танцівника 38 років — закінчення кар’єри. Ви ж іще залишаєтеся в прекрасній формі. Що вам ближче: виступати як артист, ставити вистави чи викладати в школі?
— Мені подобається викладати. Але якщо з’являється натхнення, то виходять непогані постановки. Наприклад, «Пер Гюнт» — спільний проект з Норвегією. Це складний, філософський твір. Його важко було передати в пластиці. У балеті, створеному на музику Гріга, присутні всі види танцю: від народного до класики, неокласики, і є навіть акробатичні пластичні номери.
— У вас була мрія поставити оперу «Князь Ігор» О. Бородіна не на сцені, а на берегах Сіверського Донця, де, власне, і відбувалися історичні події. Чи буде цей проект реалізовано і коли?
— Через рік. Це дуже дорогий проект. Підготовка вже йде повним ходом. Пошито 120 костюмів, готові 100 шабель. Як кажуть, «коні готові, хлопці запряжоні». Якщо все вдасться зробити так, як задумано, то має вийти дуже цікава постановка. Наприклад, хочу в «Половецьких танцях» використати справжній вогонь. Я вже провів переговори з циркачами, які займаються подібними трюками. Уявіть: град стріл, вiдблиски багать, звучання дзвонів, що долинає з Нікольського храму. На річці човни, а на полі розгорнуться кінні бої, в яких нарівні з акторами будуть брати участь каскадери. Величезна масовка, хор, танцюристи. Причому вся дія буде відбуватися за 20 км від Святогорського монастиря — реального історичного місця, де в 1185 р. відбулася битва військ князя Ігоря і він потрапив у полон до половців. Глядачі також стануть учасниками дійства, відчують дух далекої епохи.
— Чи не боїтеся, що підведе погода?
— А ми можемо розсіяти хмари і взагалі не допустити дощу. Сьогодні техніка дозволяє таке зробити, але це дороге задоволення. Потрібні солідні спонсори. Можна спростити проект: зробити навіси для глядачів, артистів та музикантів. Я впевнений, видовище, яке ми підготуємо, запам’ятається публіці надовго. Для нашого театру опера «Князь Ігор» — знакова. З неї в 1932 році відкривався перший сезон. У ту давню пору колектив базувався не в Донецьку, а в Луганську. Для мене важливо, щоб головні партії виконували кращі вокалісти.
— Ваш фестиваль «Зірки світового балету» проходить з аншлагами вже багато років.
— У цьому році будемо відзначати десятиріччя фестивалю. Він пройде 3 жовтня. У Донецьку в цей час тепло і красиво. Фестиваль уже завоював авторитет, його чекають глядачі. У ньому брали участь представники 27 країн з кращих хореографічних шкiл світу. Виступали Дженіфер Герфад (США), Ерік Ву Ан (Франція), Тібо Ковач (Угорщина), Хосе Каррено (Куба), Людмила Семеняка, Ніна Ананішвілі, Надія Павлова, Анастасія Волочкова (Росія) та ін. На нашій сцені ставили свої вистави Олдріжих Шимачов (Чехія), Карл Шнейдер (Швейцарія), Петро Горнєєв (Болгарія), Дмитро Сiмкін (Німеччина). З колективом співпрацюють італійські диригенти Д. Лосавіо, Ф. Ледда, С. Фронталіні.
У нас з’явилося багато справжніх друзів театру. Часто на вистави приходять студенти. Повинен відзначити, що найбільші й найвідданіші наші шанувальники — медики. Все життя дружу з Григорієм Васильовичем Бондарем — героєм України, відомим хірургом. Хоч — тьху-тьху — великих травм у моїй танцювальній долі не було. Якщо не брати до уваги проблем із колінами. На початку своєї артистичної кар’єри я їх не дуже беріг і для більшого ефекту з висоти приземлявся на них. З’явився бiль, зібралася рідина. Лікарі пропонували оперувати, але ніхто не міг гарантувати, що після цього я знову буду виступати. Довго відтягував неприємний момент і лікувався простим способом — маззю Вишневського. І сталося чудо — операція не знадобилася. А моєму однокурснику Андрісу Лієпі не пощастило. Свою кар’єру через травми він швидко завершив.
— Якими прем’єрами порадуєте?
— Наша остання прем’єра — опера «Кармен» Бізе. Причому жодної копійки від держави на постановку не отримали. Самі заробили 350 тис. гривень. Могли б витратити на щось інше, але ми зробили оперу. Прем’єру співали Людмила Шевчук (Кармен), Серебрянський (Хозе) — співака запросили з Дніпропетровська. Поставив виставу іспанський режисер. У балеті «Спляча красуня» Чайковського дуже бережно адаптувала хореографію Маріса Петіпа для нашої сцени режисер Євгенія Хасянова. Диригент — Віктор Лемко, художник — Сергій Спєв’якін. У нас більш динамічна версія на три дії. У постановці зайняті нинішні прими і прем’єри, а також молодь. У жовтні відкриємо сезон балетом «Спартак» Хачатуряна. Ми будемо використовувати декорації Євгена Лисика — відомого львівського художника. У 1986 р. цей балет був у нашому репертуарі в його сценографії. Ми відновлюємо постановку в новій редакції. Колишній балет досі у мене в пам’яті. Я танцював Красса. Тепер підготую партію Спартака.
— Ваш театр назвали ім’ям Анатолія Солов’яненка, ви проводите конкурс вокалістів «Солов’їні голоси».
— Анатолій Борисович — родом із нашого міста, в нашому театрі відбувся його дебют на сцені у вердіївській опері «Ріголетто». Своїм мистецтвом він прославив нашу країну. Це був співак світу. Його називали «українським соловейком». Я захоплений його талантом і голосом. Тому ми, екс-колеги, вважали правильним увічнити його ім’я. У театрі діє музей, поставили пам’ятник, проводимо й конкурси. Це те, що ми можемо зробити, вшановуючи великого тенора.
— Я із здивуванням побачила коробку цукерок з вашим портретом і назвою «Вадим Писарєв». У вас що, власна кондитерська фабрика з’явилася?
— Та ні, це друзі з кондитерської фабрики зробили презентаційний випуск. У відповідальні моменти, наприклад, на фестивалях, гастролях дарую цукерки своїм гостям.
— Для балерини дієти обов’язкові, адже кожен її зайвий грам може призвести до травми партнера. А танцюристам також треба дотримуватися балансу в харчуванні? Адже, з іншого боку, потрібна сила, щоб піднімати балерин?
— Чоловікам сідати на дієту треба після 34-х і менше їсти. Мені виступати в дуеті з роками легше, не проблема підняти партнерку. У день вистави я взагалі нічого не їм. Часом навіть і не снідаю, якщо йду займатися в класі. А ось уже після виступу можна розслабитися, зняти стрес: випити або в лазню сходити — тут кожен поступає по-своєму. Я намагаюся взагалі забути про виставу, немов її не було. Перенапруження — головна біда. А розслаблення — продовження життя. Я настільки фанатично люблю свою професію, що готовий на будь-які жертви. Відчувши, що мені заважає цигарковий дим, раз і на завжди вирішив: я не палю.
— Вашій дружині Інні Дорофеєвій дуже пощастило. Не кожна жінка може похвалитися, що чоловік носить її на руках щодня, а не тільки в день весілля. Ви рано одружилися, і ваш союз міцний, спростовуючи думку, що ранні шлюби недовговічні.
— Iз Інною у нас повне взаєморозуміння. Ми познайомилися дітьми ще в училищі. Справа в тiм, що в Інну закохані були практично всі наші хлопці. Вона красива, чудово вчилася з усіх предметів. Відповідаючи урок, викликала захоплення, як багато знає, і в танцювальному класі буквально схоплювала все на льоту. Ми постійно були разом з Інною, і одного разу я зрозумів, що без неї не уявляю свого життя. Одружилися, коли нам було по 20 років. У перші роки спільного життя сварилися, притирались характерами. До речі, коли працювали в Дюссельдорфі, швейцарський балетмейстер Шперле категорично заперечував, щоб сімейні пари виступали разом, але, познайомившись з нами, зробив виняток. Ми танцювали в його версіях «Жизелі» та «Лебединого озера». А те, що ми 24 години разом, анітрохи не заважає, навпаки — допомагає.
— Ваша дружина — прекрасна балерина. Народивши двох дітей, продовжує чудово виступати. Хоча багато хто із відомих прим наважувалися завести дітей, лише йдучи зі сцени.
— Ми з дружиною обговорювали питання материнства. Інна попередила, що після пологів повернеться на сцену. Я її в цьому підтримав. До речі, через три дні після виписки з пологового будинку Інна вже стала до станка і почала репетирувати. Я від неї в захопленні. Нашому сину Андрію 17 років, а дочці Сашеньці — три.
— Ваш син пішов шляхом батьків і продовжує династію танцюристів. Чому він навчався за кордоном, а не у вашій школі?
— Андрій сам поїхав у Нью-Йорк, успішно виступив на балетному конкурсі, отримав бронзову медаль і виграв грант на навчання в Штутгарті (Німеччина). Він займався в моїй школі, але я розумів, йому важко, не може повністю розкритися. Мій авторитет над ним тяжіє. Коли через три місяці син приїхав на канікули, то я помітив, наскільки він змінився, ставши більш самостійним. Андрій потрапив у хороші руки, в клас Пєстова. Цей педагог випустив Богатирьова, Фадеєчева, Каракульова, Посохова — провідних танцівників нашого часу. Син, пішовши від батьківської опіки, сконцентрувався на навчанні, плюс він вивчив іноземні мови. Зараз у нього період накопичення. Я, не потаю, хочу, щоб він повернувся і виступав в Україні.
— А дочку віддасте в балет?
— Якщо Саша захоче стати балериною, я не буду проти. У дочки є дані, у неї гарна стопа. Але щоб стати гарною танцівницею, треба дуже багато працювати, фантастично любити балет, не уявляти життя без нього. Інакше краще вибрати якусь іншу професію. Наприклад, син у дитинстві заявив нам, що займатися танцями не хоче, і ми не наполягали. Він бачив, скільки сил доводиться витрачати на репетиціях нам з Інною, щоб потім на сцені все здавалося легким і прекрасним. Андрій займався карате, футболом. Я пригадав, як мене самого примушували займатися музикою, а хотілося ганяти м’яча і не «пиляти» нудні гами. Одного разу з виховною метою учителька мене навіть замкнула в кабінеті. Потім забула про свою екзекуцію. Я просидів з 9.00 до 19.00 і, хочеш не хочеш, довелося займатися. Той урок я вивчив, але музику зненавидів. Хоч у подальшому, займаючись у хореографічному училищі, схоплював все на льоту, але нікому не признавався, що вмію грати на фортепіано та гітарі. Та це я відійшов від теми. У 9 років син подивився у нас в театрі «Лускунчика». У постановці зайняті діти, і Андрій сам попросив: «Тато, можна я буду вчитися танцювати?» Він сам прийшов до думки про балет, і у нього непогано виходить. До речі, заняття спортом теж не залишає. І зараз Андрій добре грає у футбол, але для артиста балету цей спорт протипоказаний. М’язи можна ушкодити. До речі, нещодавно я, зустрічаючись з футболістами донецького «Шахтаря», сказав, що їм треба бути більш еластичними, робити розтяжки, стежити за стопою, позайматися диханням. Тоді травм стане менше, а гра — більш видовищною і результативною.
— Завдяки вам тепер за кордоном знають про Україну не тільки за перемогами у спорті, а й за вашим мистецтвом.
— Я міг би знайти більш «тепленьке» і престижне місце, але Донецьк — моє рідне місто, місце, найдорожче на світі. Що в моїх силах — все зроблю для театру і свого краю.
