Наша розмова з Валентиною Максимівною Чорновіл розпочалася зі згадки про батьківську хату у Вільхівці на Звенигородщині. Тепер там Музей В’ячеслава Чорновола. Побачивши своє родове «гніздо» на світлині, яку ми принесли в подарунок, Валентина Максимівна аж засвітилася: «Як гарно. Ще й у рамочці...»
А розмовляли ми в будинку на вулиці О. Гончара в Києві, де розташовано осередок Народного Руху України і де відкрито кабінет-музей В’ячеслава Чорновола. Кожен, хто приходить сюди, має бути готовим до дивного парадоксу: кілька місяців тому на фасаді цього будинку встановили меморіальну дошку на честь... Петра Столипіна, який сповідував шовіністичний принцип «Россия — для русских», запекло боровся з «інородцями», а «малоросів» просто зневажав. Тут він помер невдовзі після пострілу Дмитра Богрова. Тепер — «ожив»...
Утім, про Столипіна ми з Валентиною Максимівною не згадували.
— Валентино Максимівно, ваше дитинство минуло в цій хаті в Вільхівці?
— Так, моє минуло тут. А В’ячеслав приїхав до Вільхівця після п’ятого класу.
— Він був старшим за вас на...
—... на десять років. Тільки хата у Вільхівці — то вже копія нашої. Бо справжня — рідна — не витримала, і її відбудували заново, коли створювали музей.
— А як родина потрапила у Вільхівець?
— В’ячеслав народився в Єрках, це теж була Звенигородщина (тепер — Катеринопільський район). Там тато й мама жили перед війною. Батько наш — із Юрківки, на землях якої в 1950-х роках було збудовано шахтарське містечко Ватутіно. Тепер воно занепало, бо брикету вже немає... Але батьки мусили їздити з місця на місце, оскільки 1937 року, саме тоді, коли народився В’ячеслав, репресували рідного брата нашого тата, і директори шкіл не дуже хотіли мати справу з родиною репресованого.
— Ваші батьки — вчителі?
— Так. Батько викладав літературу, а мати була вчителькою початкових класів. Історик Вадим Мицик із Тального не так давно казав мені, що знайшов у бібліотеці ім. Вернадського статтю в газеті «Соціалістична нива» за 1937 рік, у якій батька називають «ворогом народу». Не знаю як, але він опинився у Єрках, де й народився В’ячеслав. На війну батька не взяли, бо в нього були хворі легені. Його комісували. А на початку війни родина переїхала у Вільхівець.
— А ваш дядько, якого репресували, також був педагогом?
— Петро Йосипович Чорновіл працював не то інспектором, не то завідувачем відділу народної освіти Уманського району. Жив у Тальному на території 1-ї школи в учительському будинку. Старші вчителі в містечку його пам’ятали. Про нього говорили як про розумного чоловіка. Він був комуністом, єдиним у нашій сім’ї. Батько ж не вступав до партії, він швидко зрозумів, що це таке. Та його й не примушували, бо знали, хто його брат. Аж наприкінці життя тата призначили директором вечірньої школи, аби «прибрати» зі звичайної школи. Сказали: не перейдеш — звільнимо. Це все через В’ячеслава, котрий тоді вже був заарештований. Зрештою, його попросили піти на пенсію за вислугою років. Переслідували його все життя — спочатку за брата, потім за сина.
— А за якою статтею засудили дядька?
— Не знаю. Мабуть, то була справа СВУ. Так, принаймні, казав Славко. Може, щось вдалося з’ясувати його дітям. Але зв’язку з ними у мене немає. Дружина мого двоюрідного брата живе в Тальянках, недалеко від Умані, але все ніяк не виберуся туди.
Коли дядька заарештували, то всіх заарештованих доправили до Шполи, де була пересильна тюрма. Тітці Мотрі, його рідній сестрі, вдалося одного разу передати йому передачу. За сулію горілки — і тоді, виявляється, таке траплялося! Дядько передав їй клаптик тканини, на якому його кров’ю було написано: «Яка тепер влада?».
— Нам у Вільхівці казали, що В’ячеслав був блискучим учнем.
— Я була тільки першокласницею, коли він закінчував школу. Із розповідей батьків та однокласників Славка знаю, що вчився він добре. Це видно і з листів В’ячеслава до сина Тараса, в яких він згадує і своє шкільне життя. Брат був дуже акуратний. На стіні в його кімнатці висів розклад: що й коли треба зробити. Там він готував уроки, а на тапчані спав. Він усім цікавився, з усіх предметів мав відмінні оцінки. Був дуже самодисциплінованим — це виробилося з дитинства.
— Впливала домашня атмосфера?
— Нас не виховували якось спеціально. Так воно було заведено в сільських родинах, у тому числі й у сільської інтелігенції. Батьки були на роботі зранку до ночі. Тато був дуже ретельний у роботі. Мати ж, окрім того, що працювала в молодших класах, мала домашнє господарство, бо інакше не проживеш у селі. Була в нас і корова Машка, яку я пасла, коли ходила в перший клас, були й поросята, й гуси, кури... І все це треба було обходити, і все це лягало на мамині плечі. Батько міг нарубати дров, щоправда — хіба що вночі, бо пізно приходив із роботи. Рубала й мама. Ішла в берег і там рубала, щоб не розбудити дітей, котрі спали в хаті. Мама була замучена роботою, весь час бігла кудись. Я не пам’ятаю, щоб вона колись сідала з нами за стіл. Вранці подала всім їсти, і — сама їла чи не їла — побігла на роботу за два кілометри.
— Що у брата було від батька, а що від матері?
— Мама була в нас дуже добра, лагідна, спокійна. Батько теж був доброю людиною, у ставленні до дітей — особливо. Але все ж суворіший за маму. Відповідальний, чіткий... Це, очевидно, те, що передалося В’ячеславові. Тато був дуже начитаний. Передплачував багато літературних журналів: «Жовтень», «Вітчизна», Всесвіт», «Дніпро»... Ми мали велику бібліотеку. Була бібліотека й до війни. Мені розказували, що книжки під час війни довелося закопати. Вони, зрештою, пропали, бо тоді ще ніяких целофанів не було.
Одного разу стався такий випадок. До нашої хати зайшов німець, а Славко саме читав «Войну и мир» Толстого (дід навчив його читати ще в чотири роки). Німець перегорнув книжку — а там десь був портрет Сталіна. Всі похололи. Думали, що розстріляє. Але солдат погладив Славка по голові, дав шоколадку, сказав щось про двох своїх «кіндерів», та й усе. Після цього книжки закопали. Злякалися. Адже через Вільхівець проходив фронт, ота сама Корсунь-Шевченківська битва зачепила й нас.
— В’ячеслав Чорновіл, очевидно, міг стати професором-літературознавцем, міг зробити партійну кар’єру, але він став дисидентом. Коли в нього почався крен у бік «інакомислення»?
— Над дослідженням творчості В’ячеслава Чорновола дуже ретельно працює молодий історик Василь Деревінський. Він також з’ясовує це питання. Думаю, що відповідь на нього є й у цих томах, що я готую до видання (ідеться про 10-томник В’ячеслава Чорновола, який видає «Смолоскип»; вийшло вісім томів. — В. П., Я. П.). В’ячеслав і сам не раз відповідав на запитання про історію свого дисидентства. Він казав, що був комсомольцем, навіть комсомольським лідером, — бо де ж іще можна було проявити свою активність. І справді, він був активною людиною, завжди щось організовував...
Коли в нього почався, як ви кажете, крен у бік дисидентства? Не вдома. Про репресованого дядька ми, звичайно, знали, хоч батьки про це старалися не говорити. А в тій літературі, яка в нас була, багато правди не вичитаєш. Тато не хотів, щоб діти страждали, як він. Він добре розумів ту систему. Аж у 1960-ті роки почав багато розповідати. Я казала: записуй спогади. Купувала йому товсті зошити, але він так нічого й не записав. Хворів уже, лежав... Але багато цікавого розповідав про 1920—1930-ті роки...
Так що зі школи й сім’ї В’ячеслав Чорновіл вийшов комсомольцем. Але вже на першому курсі в Київському університеті у нього почав відбуватися злам. Коли він, хлопець із Центральної України, приїхав до Києва — скрізь чув тільки російську мову. А це ж українська столиця! Траплялося, почувши українську мову, його запитували: «А чи ти не із Західної України?»
Отож усе починалося із національної образи, загостреного почуття справедливості. Він швидко зрозумів, що довкола багато неправди, що дійсність і гасла — далеко не одне й те ж.
Його переслідували за те, що він організовував молодь. У 1960-х роках я й сама брала участь у колядницьких ватагах, у вечорах шістдесятників, спілкувалася з Аллою Горською, Іваном Світличним. То було середовище Чорновола. Однодумці шукали одне одного.
— Коли брата заарештували, ви, мабуть, по-особливому відчули, що означало для вас бути сестрою Чорновола?
— Коли я навчалася в університеті, у мене ще не почалися проблеми. Василь Васильович Яременко, наш викладач, казав мені: той, хто за тобою стежив, мабуть, симпатизував тобі, бо тебе ж не викинули з університету. Звичайно, «органи» знали, що я їжджу до брата на побачення. Я і справді відпрошувалася у старости, щоб вона не відмічала мене, і їхала. Таке не миналося безслідно. Пригадую державний екзамен із наукового комунізму. Відповідала я добре. Майя Анищенко, моя знайома з кафедри історії, розказувала, що викладач їй сказав: «Чорновіл відповідала на «п’ятірку», але вказівка була поставити їй «двійку». Зрештою, ми поставили їй «четвірку».
— Після університету ви отримали направлення?
— Отримала. Якби в мене була прописка хоча б у Київській області, то я могла б влаштуватися десь у Києві, бо вчителів української мови тоді бракувало, ніхто не хотів іти в ті російськомовні школи... Микола Плахотнюк запропонував мені одружитися, щоб була прописка, але я тоді ще витала в хмарах. Тож мене направили в Житомирську область, і я повернулася звідти з плачем. В’ячеслав після першого ув’язнення тоді якраз був удома, на волі. Сварив мене: коли мені було стільки років, як тобі, то я був самостійний, чого ти плачеш, це ж не трагедія... Повіз мене спочатку в Житомирську область, але ми туди не доїхали, бо було страшне болото — ні пройти, ні проїхати. Тоді Славко забрав мене до Львова. Влаштувалася я в Лавочному Сколівського району на місце вчительки, котра була в декреті. А потім серед року вона вийшла, і я знову залишилася без роботи... Родина Славкової дружини — Олени Антонів — влаштувала мене на Тернопільщині. Але мені все ж хотілося бути ближче до «неонових вогнів»... Я розрахувалася, приїхала у Київ, і знайомі допомогли мені знайти роботу в Броварському районі, у школі.
— А коли у вас почалися неприємності?
— У 1970-х роках. За мною стежили весь час, але на розмови не викликали. Відстежували, з ким я спілкуюся. А 1972 року, коли вдруге заарештували В’ячеслава, мене почали викликати на допити... Аж тепер, коли я в архівах СБУ досліджувала справу В’ячеслава 1972 року, то побачила, що на мене було заведено справу за 62-ю статтею.
— Це ж 7+5!
— Так. Але я про це не знала. У серпні 197 року нас із Атеною Пашко затримали на три дні. З кагебістами я розмовляла дуже гостро. Була дівчиськом і не усвідомлювала, що може зі мною статися. Думала: брата заарештували — і мені зрозуміло, за що. Він уже тоді написав «Лихо з розуму», видавав «Український вісник». Часом, як сам казав, бив їхньою ж довбнею по їхніх дурних головах: цитував Леніна, Маркса... А я що? Просто його сестра.
— Могли інкримінувати поширення «антирадянської» літератури...
— Але я на допитах казала, що нічого такого не робила. Все заперечувала. То Ганна Коцурова (дівчина зі Словаччини, через яку передавали за кордон матеріали від дисидентів) усе розказувала, коли її заарештували. Навіть те, про що її не запитували. Ганна — із Пряшівщини, вона вивчала тут українську мову. Вчилася на курс пізніше за мене. Як виявилося, її було потім завербовано «органами». А може, й раніше, хто скаже тепер...
А я все заперечувала. Інакше не могла, бо завжди намагалася наслідувати брата. Він був для мене взірцем. Своє перше ув’язнення отримав за «наклепи на радянську владу». Йому тоді дали три роки, за статтею 1871, проте Славко відсидів лише півтора року, оскільки ця стаття потрапила від амністію до 50-річчя Жовтневої революції.
Я ж бачила, як він тримався! Тому я навіть думки не допускала, щоб щось там розказувати кагебістам. Хоч і знала чимало. Знала, наприклад, де переховували друкарську машинку, на якій друкувався «Український вісник».
Так-от, я сиділа в камері три дні й три ночі. На допитах казала: «Нічого не чула й нічого не знаю». Був момент, коли Чорновола шантажували. Коли його вели коридором ізолятора, з іншої камери вивели в цей момент Атену. Так вони хотіли вплинути на нього. Чорновіл після цього на знак протесту оголосив голодування. А коли дізнався, що й мене затримали, то оголосив уже суху голодівку. І нас випустили. Не хотіли зайвого шуму на Заході.
— Отже, другий арешт Чорновола — це 1972 рік...
— Річ у тім, що 1965 року заарештували багатьох людей, які поширювали самвидав. А вже 1972-го взялися за «тих, хто писав», а не за «тих, хто читав».
Із В’ячеславом кагебістам було непросто, адже він був дуже обережний. Під час обшуку в нього, по суті, нічого не знайшли. Знайшли трохи віршів Ірини Сеник, Ірини Калинець, ще щось... Потім «літературознавці» у цивільному придумували: Одіссей у якомусь вірші — це Чорновіл, який шукає свою Україну... Обох Ірин судили за вірші. А в Чорновола не знайшли нічого з того, що шукали. А шукали матеріали «Українського вісника». «Органи» здогадувалися, що саме він — редактор.
— У Василя Стуса є слова про «малесеньку щопту»: мовляв, нас зовсім мало... І справді, дисидентів — жменька, а супроти них — велетенська державна репресивна машина. Що підтримувало їх?
— Очевидно, розуміння того, що потрібно не лише думати і говорити, а й діяти. Хтось мусив узяти на свої плечі цю тяжку ношу — спротив тоталітарній системі. Так завжди відбувається в суспільствах: коли люди доведені до безодні, тоді з’являється та «щопта», яка визначає рух із безвиході. Репресивна машина мала гострі шипи, хтось і не витримував. Але тих відважних не зломили ані викидання з роботи, ані тюрми, ані заслання. Бо вони мали чітку мету. Я вже якось казала, що не зовсім погоджуюся зі словами В. Стуса, які досить часто цитують, про «малесеньку щопту», бо ж за цими людьми йшло вже безліч інших. Візьміть і хори «Жайворонок» та «Гомін», і відновлені колядки та щедрівки ще в 1960-х роках... То ж були не просто співи, а подорожі Україною. Українське слово, українська пісня збирали, згуртовували людей і змушували їх думати.
— Як Чорновіл сприйняв у грудні 1991-го той факт, що він не став президентом України?
— Спокійно. Він же був політиком, тому намагався із будь-якого факту видобувати позитив. Казав, що за нього проголосував кожен четвертий. І зауважував: головне не те, що Чорновіл не став президентом, а те, що Україна здобула незалежність і народ це підвердив на референдумі, — це означало, що таки недарма було витрачено стільки сил на боротьбу.
Безумовно, він говорив і про не зовсім чесні вибори. Але хіба тоді можна було щось довести?
Хоча, мабуть, більше, ніж нещодавній ідеолог КПУ Леонід Кравчук, здобути перемогу перешкодили самі ж «демократи», які висунули від демократичних сил ще кількох кандидатів. Про це В’ячеслав говорив не раз і з жалем.
— Ви тепер видаєте у «Смолоскипі» 10-томник В’ячеслава Чорновола. Уже вийшло вісім томів у дев’яти книжках. Мабуть, робота над кожним томом якось коригує первинний задум?
— Архів Чорновола багатющий, він усе зберігав. Хочеться, щоб у десятитомнику були не тільки його праці, а й документи часу. Ми вже видали його літературознавчі дослідження, праці «Правосуддя чи рецидиви терору?» і «Лихо з розуму», журнал «Український вісник» — до речі, всі випуски, в яких уміщено не лише праці самого Чорновола, а й інші матеріали, зібрані та відредаговані ним у небезпечні часи. Бо розуміли, як ви кажете, що це документи часу, які не скоро з’являться окремим виданням. Опубліковано також заяви, звернення, матеріали справи 1972 року. Представлено й пізніший період — статті, інтерв’ю, документи Чорновола як голови Львівської обларади, народного депутата трьох скликань, голови Народного руху.
Безумовно, видання — у процесі підготовки й вимагає корекції. Наприклад, листи не помістилися в одному томі — довелося видавати його у двох книжках. Поки що невідомо, чи вмістяться матеріали в заплановані 9-й і 10-й томи. Тому опрацьовую тепер одразу всі матеріали, що залишилися.
А ще треба було б зібрати докупи спогади про В’ячеслава Чорновола та видати окремою книжкою. Але то вже після виходу десятитомника...
Взагалі мрію про справжній державний музей В’ячеслава Чорновола (поки є кабінет-музей), що був би присвячений історії боротьби за незалежність України у другій половині ХХ століття. Матеріалів в архіві В’ячеслава Максимовича для цього дуже багато. Частину з них представлено тепер на виставці у Музеї шістдесятництва, присвяченій 75-річчю Чорновола.
— Дякуємо за розмову.
