Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Валерій ІВАСЮК: «Хліб і ліки в державі мають бути однаково доступними для всіх»...

23 жовтня, 1998 - 00:00

Коли у жовтні минулого року Президент Леонід Кучма ліквідував
Національний комітет з профілактики наркоманії та захворювання на СНІД,
дехто з підвідомчих структур зітхнув із полегшенням: надто вже багато повноважень
той мав, і чимало кого «засмикав» тодішній його голова. Лише два тижні
не вистачило тоді Нацкомітету, аби затвердити нову національну програму
на 1998—2000 роки, яка мала протидіяти розвиткові цієї страшної хвороби
в Україні. Та позаяк програма «зачіпала» (за словами її авторів) не лише
«чуму ХХ сторіччя», але й відомчі інтереси чиновників від медицини, її
спіткала така сама доля, що й сам Комітет і його команду. Про те, чому
так сталося, розповідає мій співрозмовник — Валерій Івасюк — науковий експерт
Українського центру прав людини, голова комісії з питань охорони здоров’я
правозахисного об’єднання «МИ», кандидат медичних наук, а до жовтня минулого
року — президент Національного комітету з профілактики наркоманії та захворювання
на СНІД.

— Наскільки серйозною лишається для нас проблема СНІДу
сьогодні?

— Україна перетворюється в епідемічне вогнище соціально-небезпечних
захворювань. Не випадково Пітер Піот, виконавчий директор «UNAIDS» (спеціального
комітету для боротьби зі СНІДом при ООН. — Авт.) на Всесвітньому форумі
конгресів СНІДу заявив, що «Україна породила четверте світове вогнище епідемії
СНІДу». Як відомо, перші три — Центральна та Південно-Східна Африка, Північна
Америка та Індокитай... Бо через безпосередні дії відповідальних осіб Україна
вже рік існує без національної програми боротьби зі СНІДом та наркоманією.
Якщо 1987 року в нас було зафіксовано першого хворого громадянина, а до
1995 року нараховувалося лише 183 ВIЛ-інфікованих і основний шлях їх зараження
був статевий, то нині... За даними незалежної експертизи соціально-економічних
наслідків СНІДу в Україні, здійснених Британською радою та «UNAIDS», на
даний момент у нас може налічуватись 180 тисяч ВІЛ-інфікованих. Загальне
число жертв до 2016 року може сягнути 1,8 мільйони. До речі, з сьогоднішньої
кількості хворих майже 90 відсотків — це

ін’єкційні наркомани. Тому СНІД і наркоманія йдуть «у парі».

— Відомо, що на 53-й сесії Генасамблеї ООН Україну вперше
згадали добрим словом як країну, що пішла цивілізованим шляхом у проблемі
подолання СНІДу. Чи прогнозували ви тоді, що чекає на Україну 1998 року?

— Україна ще тоді усвідомила, що долати СНІД можна лише
загальнонаціональними зусиллями. Тому й прийняла закон про СНІД першою
не тільки серед країн СНД, але й країн Східної та Західної Європи. Адже
СНІД не є суто медичною проблемою. Як і наркоманія, це хвороба, що виникає
внаслідок соціальних і поведінкових проблем.

Сьогодні у нас немає інституцій народного й державного
контролю за діяльністю вищих посадових осіб та вищих органів влади. Відповідальність
розмита, а законодавство відсторонене й існує окремо від життя. Приклад.
Верховна Рада ухвалила, що спеціальним органом держуправління в сфері профілактики
СНІДу є Національний комітет при Президентові України. Тому за все, що
відбувається в цій сфері, відповідає Президент і голова комітету пан Івасюк.
Не подобається Івасюк, Президент має повноваження поміняти голову комітету.
І знову бути відповідальним за того, кого він призначив.

— Замість цього Президент ліквідує сам комітет...

— Вперше Президент Л. Кучма, за поданням міністра охорони
здоров’я Андрія Сердюка, зробив це ще 1996 року. Потім знову поновив комітет,
додавши до його функцій ще й профілактику наркоманії. Але 1997 року ліквідував
знову...

— Боротьба Міністерства охорони здоров’я проти Нацкомітету
— це була боротьба «за владу» чи «за гроші»?

— Певні особи дійсно мають інтереси саме в питанні розподілу
коштів. Усе, що сталося в сфері СНІДу, крутиться довкола лише одного підприємства.
Цим усе й пояснюється.

— У інформаційно-аналітичному бюлетені «МИ» за серпень
нинішнього року ви писали, що співзасновниками цього підприємства є вельми
відомі особи.

— Не те лякає, що це фармацевтичне підприємство виготовляє
тест-системи, які замінили імпортні високочутливі тест-системи, котрими
користувалися за часів роботи Національного комітету профілактики СНІДу.
Лякає їхня якість. Адже вони дають більш як 30 відсотків хибнопозитивних
та хибнонегативних результатів! Це — факт, який ніхто не спростував. Документи
на підтвердження цього є у Президента, у кожного депутата, у Кабміні. Відсоток
похибок такий великий, що один із основних експертних інститутів країн
Євросоюзу — лабораторія інституту імені Гете у Франкфурті — зробила висновок:
«Ці тест-системи не можуть використовуватися на практиці», бо похибки нестандартизовані
й настільки різняться, що не можна зробити висновку, де ж помилка...

Нині з подачі Міністерства охорони здоров’я приймається
нова редакція закону про СНІД, де вводяться статті, котрі відкинуть країну
назад... Це стаття 10, в котрій дається дозвіл на переливання неперевіреної
крові (щоправда, «у невідкладних випадках»). А скільки злочинів можна буде
виправдати завдяки цьому! Це стаття 11, за якою вводяться дискримінаційні
заходи щодо іноземців, котрі перетинають кордон України з метою перебування
на її території більш як три місяці (хоча єдине захворювання за ухвалою
Всесвітньої організації охорони здоров’я, яке потребує обмежень пересування
з країни в країну — це жовта лихоманка). Наші ж теперішні бійці зі СНІДом
не дозволяють іноземцям приїжджати сюди тоді, коли в Україні свого СНІДу
достатньо, й епідемія його тут вже на «самозабезпеченні». На неї вже не
впливають менші чи більші дози привнесеного СНІДу, так як і наркоманії.
Це — закони епідеміології. І єдине, чим це все обернеться, так це тим,
що до нас застосують такі ж заходи, до того ж наші сертифікати за кордоном
визнава

тися не будуть через те, що обстеження на СНІД здійснюються
тест-системами, яким світ не довіряє! Вони ж не пройшли світового експертного
обстеження!

— Чим відрізняється, на вашу думку, ця програма від проекту,
який подавав свого часу Нацкомітет?

— Відсутністю системи заходів, експертизи й контролю, лабораторного
обстеження на СНІД. Розумієте, йдеться про дуже великі гроші. Адже діагностика
СНІДу — це два мільйони обстежень донорської крові плюс два мільйони —
це найменше — обстежень простих громадян щороку. Додайте до цього все те,
на що ще обстежується донорська кров: гепатити Б і С, сифіліс. Виходить,
як мінімум, вісім мільйонів. То скільки лише в службі крові матиме зиску
це єдине привілейоване підприємство-виробник тест-систем? Адже кожна тест-система,
яка поширюється «Укрвакциною», коштує мало не сімдесят центів США. Я не
беру до уваги санепідслужбу, де є свої обстеження, й кількість їх там ще
більша! Так от заради чого городився весь город: щоб прийняти таку національну
програму, в котрій нема жодних застережень, жодних сит, які б не пропустили
неякісну продукцію!

У новій програмі також немає розділу, який упереджував
би прихід у донорство деградованих осіб. Хоча ще в другій національній
програмі, котру ми приймали при уряді Євгена Марчука 1995 року, для цього
було запроваджене так зване передтестове консультування донорів. Людину
мали обстежити три фахівці: дерматолог, венеролог, терапевт. І вже тоді
на варті ставала тест-система. Чутливість — ось показник тест-системи.
Бо чутлива система здатна виловлювати вірус мало не через день після інфікування.
Опісля вводиться третій елемент перевірки: три місяці забрану кров зберігають
у холодильнику. Далі викликають донора, знов перевіряють на СНІД і, якщо
результат негативний, тобто СНІДу немає, забирають його кров з холодильника
до клініки. Якщо результат показує наявність вірусу, — кров, що зберігалася
— виливається. Подібний порядок введено в усьому світі. Тільки не три місяці
зберігають кров, а півроку, а у США — навіть рік! А не переливають одразу
хворим...

— Якщо на сьогодні ми маємо два мільйони донорів, і в усіх
заберемо кров на зберігання, то як три місяці може витримати хірургічна
медицина? І люди помиратимуть, адже штучних кровозамінників наша злиденна
медицина не має?

— Необхідно національну службу крові оснастити такими приладами,
завдяки яким можна донорів використовувати раз на чотири дні. Забирати
в них лише те, що потрібно, а решту — повертати. Це так звані прилади для
плазмофорезу. Так, як це робиться в усьому світі. І не збільшувати кількість
донорів, а зменшувати. І не запроваджувати платне донорство, яке в нас
знову ввели, й туди пішли люди, яким потрібні гроші, щоб придбати горілку
чи наркотик... Через це лише минулого року Нацкомітет вивів із донорства
110 ВІЛ-інфікованих донорів, яким уже сплатили гроші за здану кров.

— І все ж нині здають кров і просто нужденні люди. А таких
у нас чимало. Багато людей впевнені: якщо здали кров, їм мають заплатити.

— В усьому світі донорство безкоштовне. Але донор там отримує
великі пільги. Він безкоштовно користується усією системою медобслуговування
— і цього досить. От, приміром, у нас є лікувально-оздоровче управління
при Кабміні. Це те, що залишилося після так званого 4-го Головного медичного
управління, котре було за часів радянської влади. Там лікуються всі наші
можновладці. Чи це є нормальним? Щоб у демократичній країні була подвійна
медицина, подвійні стандарти охорони здоров’я?

Хліб і ліки в державі мають бути однаково доступними для
всіх. Нехай до одного лікар ходить у апартаменти, а до іншого в халупу.
Але припис лікаря, рука лікаря, рецепт і операція мають бути однаковими
за ціною для всіх. Оце й є демократія. Ось чого ніколи не було в Україні
і чого немає й досі. У цивілізованому світі теж є подібні привілейовані
«управління». Для донорів. Виключно! Бо національним законодавством більшості
країн визначено, що тільки донори органів, тканин і крові мають виключні,
порівняно з іншими громадянами держави, умови медобслуговування. Бо ці
люди на вагу золота, вони — носії чистої генетики.

Ліквідований Національний комітет з профілактики наркоманії
та захворювання на СНІД мав би взяти на себе ще й службу крові. Бо всі
ці три проблеми міцно пов’язані між собою...

№203 23.10.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»

Інтерв’ю записала Олена ГРІНЧЕНКО
Газета: 
Рубрика: