Присвячується Івану Купалi
Я поліз із письменницею Авокадкіною у ванну. Не
подумайте нічого такого, просто без її книги витримати це гаряче знущання
було неможливо. Ванну прописали мені як процедуру. Але якщо в перші п'ять
хвилин там непогано, то у другі — починаєш розмокати, розповзатися вбоки
і майже розчинятися як (пардон!) туалетний папір. А збирати в кулак силу
волі або займатися іншою подібною нісенітницею — зовсім не хотілося.
Ось і кажу, що довелося взяти з собою у ванну Ангеліну
Авокадкіну, точніше найсмішнішу її частину — забавні детективні оповіданнячка.
Щоб iз комфортом всотувати в себе текст, я ще настільну лампу приволік,
примостивши її на табуретці. На що моя сьома громадянська дружина підозрілим
голосом відгукнулася: «Що ти ще вигадаєш?!». Я, щоб змістити неприємний
акцент, перепитав: «Припускаю, що ти запитуєш із надією, мовляв, такій
людині як я, з такою гігантською фантазією гріх простоювати. Значить, тобі
щиро цікаво, що ж я ще вигадаю. Не хвилюйся — результат чекати себе не
примусить!».
— Не сумніваюся, — сказала вона якимсь знову злегка неохайним
тоном. Головне, — додала, — лампу не грюкни...
А довкола мене підіймалася пара й бушували гейзери, як
на Камчатці. Обручі пари стали грайливо бовтатися на шиї червоної настільної
лампи. Потім вони розширилися й забинтували їй голову.
А в руках у мене постріли, кров, жарти, адюльтери, погоні...
Я не одразу відчув, що зварююся. Так-так, буквально, як
яйце (попрошу без вульгарних аналогій, хоч і мої дорогоцінні місця також
стали здивовано поглядати на господаря, що зачитався), саме цілком, як
який- небудь Шалтай-Болтай. Вже від стану, який заведено називати «всмятку»,
я став повільно наближатися до стадії — «вкруту». Тобто я ставав крутим.
Майже таким же крутим, як герої оповідань Авокадкіної. Головне, я вже проминув
стан «туалетного паперу», а саме: спочатку розчинився у воді, а потім потихеньку
став випадати в осад.
Я піднявся у ванні на весь зріст і, втягши порами холодний
кисень, немов приятель Коника-Горбоконика, оновився. У черепі почали викристалізовуватися
суперменські думки.
Я вистою в будь-якій життєвій сутичці! Всі мої робочі системи
по-космонавтськи функціонують нормально. За порогом на мене чекають пригоди.
Потенційні коханки трепетно чекають появи моєї стрімкої фігурки з під'їзду.
До біса застуду! Мікроби знайшли могилу в моєму організмі, як німці під
Сталінградом. Отже, на старт, увага, марш!
Я роблю широкий рух рукою і чіпляю свою настільну гейшу.
Її плафон, отримавши запотиличника, злітає, тягнучи за собою підставку.
Лампа з шипінням падає у воду. Коротке замикання, жовтим кущем виростають
іскри і мене сiпає за ноги. Падаю за борт...
Запах нашатирю і плачучий голос із темряви: «Я ж казала,
що цим усе закінчиться...».
Дочитував Авокадкіну вже в сухому вигляді. Ні, надто багато
в її речах «мокрухи»! Напевно, заражає.
ВАННА — 2
Це був божевільний, приємний, оксамитовий, невагомий і
таємничий вечір. Вечір, як водоспад, що скидається вгору. Той самий випадок,
коли єдиний раз у житті я був близький (а, точніше, ми) до оргії. Але не
вистачило революційної рішучості, і вона не відбулася.
Ми були тоді під впливом вільнодумного письменника Лімонова,
що спокійно позбувається верхнього і нижнього одягу (більш ранні секс-пригоди
30-х років М.Міллера через цензурні міркування до вітчизняних берегів ще
не прибило). І якщо його «Едічка» займався ЦИМ безкоштовно, так би мовити
на громадських засадах, то його ж секс-садист у «Катові» вже брав за ЦЕ
великі гроші. Коротше, варіацій на тему збільшилося.
Додатково на сміливий лад нас настроїли однокімнатність
і загальна тіснява.
У компанії було п'ятеро: я, Олег-Славко, Ганя, Леля і Андрій
Бровко.
Подвійне ім'я у Олега з'явилося з тієї простої причини,
що за Олега його прийняти складно. Олеги — вони зазвичай ставні, високі,
віщі. А наш Олег був маленький, з круглою, величезною головою, схожою на
глобус, Північним полюсом на якій біліла невелика лисина. Коротше, ім'я
Славко йому якраз пасувало. Звідси й закріпився за ним такий подвійний
стандарт.
Непарне число народу одразу викорінювало можливість розбитися
на стандартні пари. А випита горілка вже радісно бовталася всередині нас,
чи, скоріше, хлюпала. Спокійно й велично, немов море. Коли на небі насилу
закріпилися сузір'я Козерога і Стрільця, що були грунтовно напідпитку,
ми стали розміщуватися по ліжках.
Олег-Славко настирливо приставав до Гані, а вона підтримувала
його залицяльні імпульси виключно з міркувань дресирування. Регулярно лунали
Ганині команди: «Олежку, побіжи за виделкою, забери сік, поміняй серветки,
візьми склянки. Чому вони такі брудні, ти що, не дивився через них на світло?..».
Вираз «Олежку, побіжи!» став крилатим. Загалом, Олег-Славко із Ганею виявилися
у ліжку вдвох. За перенесені муки Олег-Славко вирішив, що йому мають бути
виплачені якісь пільги уваги, і потихеньку став наїжджати. Але цей номер
виявився непрохідним. Це все одно, що в'їхати машиною замість порома на
підводний човен. Не встигнеш і зміркувати, що до чого, як вона піде на
занурення... Коротше, вони скоріше грайливо там вовтузилися, не перетинаючи
державних кордонів.
Ми (я і Леля) жарту заради плюхнулися до них, і метушня,
відповідно, збільшилася удвічі. А горілка всередині нас вже увійшла в стан
легкого шторму. Ми всі відчули себе віндсерфінгістами, що відчайдушно ковзають
з крутої хвилі. Несподівано (ну точно як чеховська рушниця) всередині тіл
вистрілило збудження. Ми якраз досягли підніжжя однієї хвилі і мали намір
перескочити на іншу — ще більшу. У цей самий момент мені стало абсолютно
байдуже, з ким куди перескакувати (Якщо виражатися не поетично, мені стало
все одно з ким. Я піймав себе на неприємній думці, що в це «байдуже» входив
навіть Олег-Славко).
В очах Лелі запалилася рішучість підняти знамено оргії.
Сил їй додавали недавно прочитані інструкції секс- ката...
Ми виявилися на вершині виблискуючого валу — одне мікрозусилля
— і вперед.
Але тут, злякавшись перспективи, з дошки зіскочила Ганя.
«Ой, — вигукнула вона, — так ми до ВСЬОГО дійдемо!» Хоч ми вже майже «прийшли».
Андрій спостерігав за ігрищами здалеку, з килима на підлозі.
З потрійною увагою, оскільки зовсім недавно його «прокинула» Нона Сопілко.
Вона нічого не дозволила йому, упираючи на те, що батько у неї полковник,
і в неї суворе військове виховання.
Коротше, сплеск Ганиної розсудливості погубив оргію. Хвилі
вляглися.
Ми з Лелькою скотилися з оргійних вершин на паркет. Поряд
сопів Бровко. Не в значенні спав, а саме сопів. Ганя ж у цей час зовсім
зістрибнула з теми і попросила розкладачку, на яку сміливість збудженого
Олега-Славка не поширювалася.
Стали ми потрохи відчалювати до сну. Але при такому розкладі
це було неможливо. Моя рука мимоволі поповзла до Лелі, до мети. Мета виявилася
вдячною. Але тут сопіння Бровка переросло в якийсь цілком непристойний
звук. Андрій стрімко піднявся і відчайдушно гримнув дверми у ванну. Почувся
шум води. Ми з Лелею переглянулися. У нас одночасно промайнула одна і та
ж нехитромудра думка. Справа в тому, що Леля подобалася Андрію ще більше,
ніж Нона. І якщо відмову останньої якось переварити можна, то наш романчик
— цілковита нестравність. Ось і виходить: може, він порішити себе надумав?
А що? Бритвочкою «Нива», або ще краще «Жіллетом». У всякому разі якісніше,
ніж хапати тупий кухонний ніж. І з усім комфортом — в гарячій ванні. Як
патриції.
Перелякавшись, ми стали колошматити у двері, стривожено
примовляючи: «Андрію, відчини! Андрієчку...».
Через хвилини півтори сплеск і дзюрчання припинилися і
перед очима з'явився майже голенький Андрійко. Майже, тому що в воді він
стояв у напівопущених шкарпетках, верхівки яких, через скупчене в них повітря,
погойдувалися біля краю ванни мирними поплавцями. Відкинувши клямку, він
тут же сів знову у ванну і повернувся до свого заняття. Заняття було таке:
Бровко читав, перегортаючи мокрими руками сторінки, товстелезну, в супер-обкладинці
книгу Оскара Уайльда.
Ми досить довго мовчали, заворожені цим видовищем. Нарешті
Леля видихнула: «Андрійку, може тобі чогось треба?»
Він, як професор, занурений у дослідження, неуважно підняв
очі, в яких клубочилася пара, і промовив: «Горілку з лимоном, будь- ласка».
Ура, жити буде!
Горілку з лимоном було терміново доставлено. Переконавши
його розлучитися зi шкарпетками і пересвідчившись, що його життю не загрожує
небезпека, ми здійснили на кухні свої мрії першої необхідності.
Після цієї напіворгійної, напівкухонної ночі за вікном
розквітнув незвичайний золотисто-сірий ранок. Який, до того ж, підсвічувався
невеликою святковою свічкою, встановленою в наших головах маленькими рученятами
любові. Та й до того ж за вікном у Олега-Славка розстилався абсолютно фантастичний
пейзаж. Це було не до кінця осушене пісочне дно озера, усіяне невеликими
озерцями й острівцями зеленої трави з хатинками, довкола яких повільно
переміщався тривожний туман. Типовий ландшафт із фільму Тарковського «Сталкер».
Із-за віконного скла за такими штуками спостерігати дуже затишно.
А те, що оргія не вдалася, але здійснилася любов — навіть
гріло. Усіх, крім Бровка. Але зате його зігріла ванна і О. Уайльд. Для
чогось цей англієць же старався в житті. Напевно, для таких ось випадків.
