Свою мрію Надія виношувала давно. У десять років, волею долі опинившись в дитячому будинку, вона присяглася, нехай через роки, взяти на виховання діток. Хоч би кільком, але подарувати тепло, стати матір'ю. А те, що чоловік її, Юрій Ярош, виявився доброю й сердешною людиною й був зовсім не проти подібного задуму, можна назвати щасливим збігом обставин.
І ось вже своїх двох вони виховали, ось вже й на ноги міцно встали, і, здавалося б, немає нічого такого, щоб стало перешкодою Надиній мрії... Але зовсім не проста це справа — взяти в нашій країні на виховання діток.
— Якось в серцях навіть сказала Юрію, — зізнається Надія, — що мені здається, кожний камінчик перед міською Ратушею зі мною розмовляє, так находилася я по цій мощеній площі, збираючи документи: різні управління, інспекції, департаменти... Кабінет за кабінетом долали, як оборонний вал. І нарешті домоглися, прийняли у свою сім'ю вісьмох дітей. Якщо порахувати, що в обід за стіл тепер у нас сідає 12— 13 осіб (тому що частенько мама моя приїжджає допомогти нам), то можна зрозуміти, що каструлю менше, ніж на 8 літрів, ми взагалі на плиту не ставимо.
УСІМ МИРОМ
...Якби не зустріч два роки тому з керівниками Міжнародної доброчинної організації «Надія і житло для дітей», втілити в життя мрію Надії Ярош було б ще складніше. Хоч треба сказати, що коли колесо закрутилося, дуже багато небайдужих людей сприяли відкриттю нового дитячого будинку сімейного типу. У Дублянах, неподалік від Львова, було куплено за 300 тисяч гривень будинок: по суті, лише споруджена з цегли триповерхова коробка. У неї треба було ще немало коштів вкласти, щоб стало тепло і затишно в третьому за числом у нинішньому році дитячому будинку сімейного типу, створеному на Львівщині.
Звичайно, був Указ Президента від 11 липня 2005 року «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей», було й відповідне доручення Президента України, але до того, щоб дійсно, до дрібниць продумати організацію життєвого простору для сиріт, тепер уже колишніх сиріт, не зобов'яжеш... Треба було зібрати спонсорські: 200 тисяч дав «Нафтогаз України», ще 100 тисяч зібрали у Жовковському районі, на території якого стоїть будинок, обходячи організацію за організацією. Тепер десять кімнат, простора кухня, вітальня — все є для того, щоб велика сім'я зажила щасливо. Хоч, звичайно, обставлене все дуже-дуже скромно, тільки найнеобхідніше.
— Думаю, ми ці труднощі подолаємо й обставимося багатше, — розказує Надія Ярош, — а поки що всі гроші йдуть тільки на харчування. У дітлахів якийсь синдром голодування, хоч у дитбудинках вони харчувалися нормально, але все ж таки бояться, що їжі на всіх не вистачить. Ховають по кутках, під подушкою печиво. Вареники в кишенях знаходимо. Вони ніяк не можуть повірити, що життя в них тепер буде стабільно ситим і захищеним у всіх відношеннях. Один тільки «відігрівся», а сім, як стверджують психологи, ще на шляху до усвідомлення того, що сім'я в них нарешті є, і ми всі за них відповідальні.
ГОТОВНІСТЬ ЛЮБИТИ
У сім'ї Ярош свої сини батькам — велика підмога. Старший Богдан — студент Львівського державного аграрного університету. Василь закінчує школу, йде на золоту медаль і мріє стати економістом, як мама. Хоч вільний час у юнаків обмежений, вони завжди встигають погратися з малюками. Ті виснуть на них, як на деревах, щось щебечуть. Я дивилася на цю вельми приємну для ока картину й думала: це ж треба так зуміти виховати синів, щоб жодної обтяженості, роздратованості не виникало, коли, по суті, чужі малюки тебе торсають з усіх боків. Спокій і розуміння випромінювали очі гарних і мудрих хлопців. Звичайно, жодна дівчина не побоїться за таких золотих парубків йти заміж. Заздалегідь відомо, що й власні діти будуть з ними щасливі, а дружини — як за кам'яною стіною!
Тільки-но батьки поїхали до Києва на навчання — слухати курс лекцій з дитячої психології та педагогіки, а сини їм дзвонили: ви вже везете дітей? Хлопці з нетерпінням чекали малюків, і якщо не любили, то готові були їх полюбити. До речі, дітей на вибір Ярошам не давали. Усі малюки з-поміж тих, чиї батьки позбавлені батьківських прав, тобто у своєму коротенькому житті діти вже встигли дещо пізнати і не найміцніше здоров'я отримали в спадщину від проблемних батьків... Дві дівчинки косозорі, в однієї не все гаразд із серцем, тобто ще доведеться вирішити кілька проблем медичного плану. (Але, дай Боже, щоб ще щось не вилізло!) Благо, управління охорони здоров'я Львівської області видало наказ, і родині видали спеціальний сертифікат на безкоштовне і цілодобове медичне обслуговування в медичних закладах області. Таке нововведення стане тепер в області практикою, що застосовується до сімей, які створюють дитячі будинки. Як говорили виступаючі під час урочистого відкриття сімейного дитячого будинку, в Україні настає нова ера: панування нової методології охорони дітей.
НАБЛИЖАЄТЬСЯ БАТЬКІВСЬКИЙ БУМ?
Хтось може сказати: ясна річ, в Україні 2006-й рік проголошено роком захисту прав дитини, і певний набір заходів необхідно здійснити. А час мине й прийде інший рік — інші орієнтири. І станеться так, що, пообіцявши захист у цьому році, його вже не дадуть у наступному. Але все ж таки хочеться вірити, що наше суспільство після довгої зими безсердечності, коли стільки безпритульних опинилося на вулицях і стільки сиріт при живих і неживих батьках живуть по дитбудинках, нарешті зрозуміє, на що і скільки треба витрачати гроші. А виділяючи достатні кошти на виховання дітей і віддаючи якщо не почесті, то данину поваги людям, які зважилися на такий подвиг, держава допоможе зробити це вдячною й престижною працею. Жевріє все ж таки на це надія, тому що ось іще чотири родини виявили бажання взяти на виховання дітей — їхні надії не можна не виправдати, і робота над створенням нових дитбудинків сімейного типу триває. Завдання Львівщина поставила собі таке: спочатку щоб кожний район мав хоча б один, а потім і більше дитячих будинків сімейного типу.
Звичайно, важко й непросто оформити всі необхідні документи, але сім'ї, бажаючі усиновити дітей, повинні проходити в певному розумінні випробування. Чиновники, які вирішують долю діток, позбавлених батьків, повинні бути впевнені, що в погані руки малюки не потрапляють. Ось тільки бентежить те, що значною мірою імпульс для створення таких сімей (будинків) для сиріт дає доброчинний фонд «Надія і житло для дітей», створений у 1994 році, головний офіс в Великій Британії. (Тобто і тут «заграница нам поможет?»...) Протягом восьми років за безпосередньою участю організації в різних регіонах України створено 65 таких будинків, де виховується 600 дітей. Фонд намагається постійно опікати їх, спостерігає за дотриманням прав дітей, проводить навчання батьків-вихователів. А ще веде діяльність, що попереджує відмову матерів від дітей (створені Херсонський міський і Київський обласний Центр матері та дитини), розробляє напрям з деінституалізації дітей в Україні, тобто намагається, щоб дітьми все ж таки займалися певні інституції та, по можливості, безкоштовно. Спасибі їм велике за це. Але цікаво ще деякі дані навести: до липня цього року іноземці офіційно всиновили 15 тисяч українських дітей, і ще 1200 чекають на можливість усиновлення. Причому треба підкреслити, що на виховання за кордон потрапляють, як правило, діти, яких не захотіли всиновити в Україні. Тільки в минулому році іноземцями всиновлено 2110 дітей, тоді як українські сім'ї всиновили всього 1419 дітей. Гм! Якась «неправильна» статистика!? Або «неправильне» відношення до дітей? Адже Гаазька конференція про захист дітей і співпраця з питань міждержавного всиновлення закріплює пріоритет національного всиновлення. Невже в нас зовсім перевелися люди, бажаючі всиновити сироту? Адже раніше про село говорили нешанобливо, якщо якась дитина поневірялася без батьків, хтось та й вважав своїм обов'язком взяти її до себе на виховання. А тепер про такий випадок ми, журналісти, дзвонимо у всі дзвони. Втім, правильно робимо, бо кожна людина, яка дала притулок сироті, повинна знати, що її шанують, і тоді, можливо, згодом визріє в суспільстві практика не залишати сиріт на вулицях і навіть не підкидати їх державі.
ВЛАДА Й ЩАСЛИВЕ ДИТИНСТВО
На Львівщині тепер відкривати дитячий будинок сімейного типу приїжджає губернатор Петро Олійник, подаючи, таким чином, приклад особливої уваги до теми. До Ярошів разом з ним приїхало дуже багато гостей, привезли багато подарунків. Спілка таксистів і «Козацьке військо України» передали в безкоштовне й безстрокове користування навіть ВАЗ-21. Хтось привіз кухонний комбайн, хтось — телефон... Щасливі діти пхали в рот мандарини й банани, примовляючи: «Ах! Як я люблю все це!» Ніхто не згадував (а може, й не треба), що коли будинок ще «доводили до розуму», а діти вже жили у львівській квартирі Ярошей, сталося так, що сильно затримали «дитячі гроші». Тоді Надія й Юрій були просто в паніці. Вони дзвонили по інстанціях: «Зрозумійте, якби тільки свої діти були, ми б їх чимось нагодували, вони б не образилися. А якщо ми прийомних годувати будемо гірше, ніж в інтернаті, то які ж ми для них батьки будемо і як їм це все пояснимо!?»
Згідно з існуючим законодавством, постановою Кабміну від 12 липня 2006 року про проведення експерименту з призначенням і виплатою державної соціальної допомоги дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківської опіки, які перебувають під опікою або у відповідних закладах, опікуни й піклувальники щомісяця отримують 35% передбаченої для кожної дитини суми — не менше двох неоподатковуваних прожиткових мінімумів. На ці гроші, звичайно, не розженешся, але жити вже можна. Якщо, звичайно, виплачувати будуть своєчасно.
Більше 20-ти сімей Львівщини отримали кілька днів тому сертифікати потенційних батьків-вихователів і прийомних батьків. Це — обов'язкова умова, запротокольована державою. Тепер у ці сім'ї вибирають діточок. Усього в області налічується 2567 сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Самі розумієте, скільки мине часу, поки для них створять сімейні дитячі будинки і закриють інтернати (якщо їх взагалі треба закривати). Але те, що всім світом треба вирішувати питання, підключивши ледь не всі громадські, доброчинні організації, те, що гріх для дітей шкодувати грошей — сьогодні розуміють практично всі. А якщо розуміють, то треба це виконувати.
