Попри відносно невелику відстань між Варшавою та Києвом, про історичну присутність українського фактора над рікою Віслою пересічний житель України мало що знає. На загал мало також знають й сучасні варшав’яни. Ми були, є і будемо сусідами. Але не тільки на полі битв писалася наша спільна історія. Протягом кількох століть до Варшави вели шляхи таких визначних постатей української історії та культури, як Іван Мазепа, Пантелеймон Куліш, Дмитро Дорошенко, Олександр Лотоцький, Євген Маланюк, міністр військових справ УНР генерал Володимир Сальський, Степан Бандера... До Варшави навідувалися козацькі гетьмани, деяких із них тут прилюдно було страчено, як і багатьох ватажків селянсько-козацьких повстань ХVI—XVIII столiть (Северина Наливайка, наприклад). До столиці Польщі потрапило також кількасот полонених вояків Української Галицької Армії у час польсько-української війни за Галичину 1918–1919 рр. Отож є про що згадувати. Одним із доказів ближчої нам за часом (бо родом з ХIХ і ХХ століття) присутності українців у житті столиці Польщі є православне кладовище у варшавському районі Воля. Нещодавно двоє українських істориків iз Польщі, доктор Олександр Колянчук, відомий дослідник долі солдатів та офіцерів Симона Петлюри на еміграції, та історик-аматор Роман Шагала спробували впорядкувати цей невеличкий клаптик української історії. На 132 сторінках своєї книжки автори розповідають про тих, хто спочив на вольському православному кладовищі, заснованому ще указом російського царя Миколи I у 1841 році. Поляки й по сьогоднішній день, навіть у роковини перемоги II Речі Посполитої з 1920 року над більшовиками Тухачевського (званої «Дивом над Віслою»), рідко згадують про внесок у цю перемогу союзників маршала Пілсудського у війні з радянською Росією — полків петлюрівців. Щоб інформація дійшла перш за все до поляків, автори й зібралися випустити книжку польською мовою. Заголовок її у перекладі українською звучить «Православне Кладовище на Волі у Варшаві. Українські могили. Путівник».
Автори монографії, один житель Варшави, другий — Перемишля, вирішили розповісти про тих українців, які в XX ст. опинилися у столиці тільки новонародженої у листопаді 1918 року II Речі Посполитої, а після спочили у варшавській землі. За даними польського перепису населення, з початку 30 х роківу Варшаві проживало 2600 українців — з Наддніпрянщини, Холмщини, Волині та Галичини. Окрім петлюрівців (кількох генералів та міністрів Уряду УНР), Варшава була пристановищем для українських парламентарів із Української парламентської репрезентації, політиків iз Галичини, Волині (ці землі тоді входили до складу Польської держави) та радянської України (якийсь час серед працівників совєтського полпредства був видатний кінорежисер і письменник Олександр Довженко).
Українці різних професій, вікового та майнового стану — студенти, письменники, журналісти (серед яких «Нестор» української журналістики Іван Кедрин-Рудницький), духовні особи обох конфесій — православні та греко-католики, врешті підпільники з Організації Українських націоналістів, яких тут же й судили під час «Варшавського процесу ОУН», були помітним елементом у житті столиці Польщі між двома світовими війнами.
Цікавим епізодом iз міжвоєнного двадцятиліття слід вважати заснування у 30-ті роки у Варшаві приватної української школи імені Лесі Українки, в якій вчителювала між іншими Олена Теліга (згодом, в роки Другої світової війни вона загинула у Києві в Бабиному Яру); діяли тут також об'єднання українських митців, юристів, військово-історичне товариство, Український науковий інститут.
У Варшаві виходили друком газети українською мовою, книжки. Слід згадати, що частина офіцерів армії УНР (серед інших i генерал Павло Шандрук) потрапила на контрактну службу до польського війська. Попри те, що у Польщі про це мало згадується, у вересні 1939 року українські вояки захищали нову батьківщину під час вторгнення німецьких нацистів.
На Вольському кладовищі з міжвоєнного періоду знаходилося кількасот українських могил (окрім офіцерських, це були також і могили невідомих козаків, які померли від ран у роки Визвольних змагань за українську державу 1918— 1921 рр.), не всі збереглися до наших часів, проіснували в часи Другої світової війни, Варшавського повстання 1944 року, часів комунізму, в яких сліди перебування петлюрівців у різних містах i селах Польщі масово знищувалося.
Проте у порівнянні з тим, що з українськими могилами зроблено у Каліші, Кракові, або на території Закерзоння, звідки було депортовано в основному на північ Польщі всіх українців, доля обійшлась із варшавськими ласкаво. Самих офіцерів та солдатів армії УНР (часто також членів їхнiх сімей), тих які не емігрували на Захід в 1944—1945 рр. заарештовували та вивозили до СРСР функціонери НКВД.
Від 80-х років ХХ ст., завдяки подвижництву уродженця з Волині, доктора Миколи Сивіцького та представників нової післявоєнної української громади, яку у більшості представляють жителі польсько-українського порубiжжя (Холмщина, Лемківщина), батьків яких порозкидала по території Польщі сумнозвісна операція «Вісла», почалися заходи щодо відновлення військових могил. На початках фінансово допомогла українська діаспора з Канади та США, куди, до речі, потрапила частина нащадків «варшавських» петлюрівців. В добі релігійних міжусобиць в Україні на увагу заслуговує те, що до відновлення могил на кладовищі «Воля» могло дійти лише завдяки співпраці греко-католиків з православними, українців Польщі з українцями з діаспори, і, врешті, постійного опікування дипломатичного представництва незалежної України.
Роман Шагала і Олександр Колянчук описують не лише українські місця Вольського православного кладовища чи петлюрівських емігрантів. Пригадують також ширший історичний контекст існування з XIX століття православ'я у Варшаві, роль і значення у цьому процесі російської та польської влади.
Не полишають дослідники і внутрішній контекст — пригадують, наприклад, вбивство православним монахом 8 лютого 1923 року архієпископа Юрія (Юрія Ярошевського, родом із Поділля), який був прихильником автокефалії православної церкви у Польщі. Цей факт зустрів спротив прихильників єдності російського православ'я (до речі, єпископ спочив у підвалі церкви, яка по сьогоднішній день височіє на Вольському кладовищі).
В описі могил вміщено також інформацію про тих похованих українців, які були воїнами УПА та дивізії СС «Галичина», а після Другої світової війни опинились у Варшаві; як хоча б про Сергія Мартинюка псевдонім «Граб», уродженця Орішківець на Львівщині, учасника переговорів в 1944 році між польським та українським антикомуністичним підпіллям, чи про Олександра Пушкаря, родом iз Івано-Франківська, дивізийника, в'язня сталінського ГУЛАГу, після війни — співака Варшавської опери.
Щоб зрозуміти, як знівечено було долі багатьох українцiв, варто нагадати про одну сім'ю — Федоренків. Батько — Семен Федоренко, уродженець села з Лемківщини, закінчив Православну духовну семінарію у Житомирі, в роки II Річі Посполитої був Начальним військовим капеланом для польських солдатів православного віросповiдання, загинув на місці казні, польських офіцерів у Катині під Смоленськом, здійсненої НКВД. Один його син — В’ячеслав, підхорунжий Армії Крайової (АК) загинув 18 серпня 1944 році під час Варшавського повстання; другий син — Орест, загинув також у 1944 році як пілот британського ВПС.
Не менш жорстоко доля обійшлась також з іншими сім’ями варшавських українців. Наприклад, у рамках слідства в справі «Спілки визволення України» чекісти заарештували в Україні жінку члена Центральної Ради, професора історії та теології Василя Біднова. Серед похованих на Вольському кладовищі українців є в’язні польських довоєнних, польських комуністичних та совєтських тюрем.
Пишучи про Вольське кладовище, автори згадують особи іншої національності — росіян, білорусів, грузинів; розповідають вони, наприклад, що в одній із тамтешніх могил спочив президент Варшави (адміністративна посада на кшталт сучасного мера) православного віросповiдання Сократ Старинкевич.
Сьогодні у Варшаві залишилося дуже мало матеріальних доказів того, що українці віками тут були присутні. Немає навіть і сліду будинку, де було розміщено редакцію польсько- українського бюлетня. У місці де стояв будинок в якому працював Польсько-український інститут, височіє сучасний хмарочос; немає сліду садиб, де жили видатні українці. До сьогодні збереглася лише побудована у XVIII столітті, й відбудована вже після останньої війни церква отців Василіян на вулиці Медовій. Пристойний вигляд має церква на Вольському кладовищі, у якій молилися між іншими й офіцери та солдати армії УНР. Варто навести один епізод, про який згадував отець Лінчевський, який мав нагоду особисто у 20—30-х роках їх зустрічати. За його словами якийсь час на службу вони приходили в мундирах, із шаблями з боку. Але польська влада заборонила ці «маніфестації», мовляв, щоб не дражнити посольства Радянського Союзу. Тож, щоб дізнатися про інші цікаві факти з життя українців у Варшаві треба сягнути саме до цієї книжки.
Книжку про православне кладовище на Волі варто читати не лише полякам, варто її прочитати й українцям, щоб приїжджаючи до Варшави, не поставити запитання, так як зробила це одна київська журналістка років два тому: «А де тут знаходиться могила Петлюри?» Не знала, що Симон Петлюра спочив у Парижі, а не у Варшаві. Проте у Варшаві є інші поховання відомих українців — міністрів українського уряду, командирів, науковців, депутатів...
Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»: 414-90-00 — Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, «День» Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.кiev.ua
