Політики на просторі СНД, либонь, подейкують: «Усі ми вийшли з СРСР, як російські письменники з «Шинелі». А куди пішли? Із заяв, які ніби продовжують розмови часів перебудови, випливає, що всі пішли шляхом демократизації. Причому з неоднаковими темпами. Російські політики впевнені, що вони йдуть попереду, що всі інші країни колишнього Союзу, й Україна також, з економічних і політичних перетворень відстають. Не буду це твердження заперечувати. Як на мене, то про дієвість реформ треба судити з того, як люди живуть. Не тільки в Москві, а й у російській глибинці також. А за відгуками мимовільних спостерігачів з народу, що бували там, живуть не краще за наших.
Тим часом перетворення, пов’язувані з ідеєю демократії, не зводяться до економіки і навіть політики. Важливіші кроки світоглядницького, можна сказати, метафізичного порядку. І тут, дозволю стверджувати, Росія виявилася відстаючою. Бо, намагаючись стати спадкоємицею СРСР в міжнародних справах, вона сприйняла і роль великої держави.
Росія хвора на велич. Наскільки ця хвороба проникла в товщу суспільства, невідомо. Хотілося б знати, чи марить величчю Росії селянин в якому- небудь, наприклад, рязанському селі? Або городянин якого- небудь Урюпінська. А те, що цією манією охоплені верхи і частина пишучої братії абсолютно очевидно. Велич Росії уявляється для багатьох чимось звичним: Росія просто не може не бути великою. З цим іноді неначе б то погоджуються й люди поза Росією. Вказують на ознаки величі — величезну територію і неприступність у військовому відношенні. Проте, як тут розділити старомодне шанобливе почуття, що народжується справжньою величчю, і страх від присутності роздратованого і озброєного до зубів сусіда. Його мимоволі треба визнавати і хоч би на словах підiгравати в його претензіях бути великим. Ось і наш екс- президент, підіграючи і одночасно роблячи комплімент рідній державі, каже в інтерв’ю: «Велику Росію без України вони не зможуть побудувати» («День», № 46)... Не знаю, чи має він слушність політично, а лінгвістично правий абсолютно. Бо словосполучення «Велика Росія» було запроваджене свого часу константинопольским патріаршеством для позначення певної території, щоб відрізняти її від іншої території — «Малої Росії», тільки й усього. Так що «Великоросії» без «Малоросії» справді не існує.
Ставка на велич у сучасних російських політиків та ідеологів абсолютна, цій меті підпорядковане все. Виявляється, що і демократія, і постіндустріальний лад — насправді тільки засоби, потрібні для того, щоб вціліти у ролі неодмінно великої держави (Гаврило Попов). Звідки це? У чому суть цієї світоглядницької орієнтації? Чи річ у тім, що претензія на велич є деякою константою всієї російської історії, чимось таким, що зберігається за всіх трансформацій її державного устрою? І більше того, самі ці трансформації відбуваються, здається, тому, що кожного разу ставиться завдання вціліти в ролі величної держави або зробитися навіть більш величною.
Можливо, цей дух величі підживлюється безмірністю просторів. Величезна територія, ідея простору і волі постійно присутня в міркуваннях про велич. Недивно — найближче слово до величі — «величина». Але ж сама безмірність не відразу утворилася. Звідки ця жадоба до трансцедентування, безмежного розширення, колонізації, асиміляції зустрічних інородців чи, як казали, збирання земель? Часом не від широти душі? Далі в поясненні йти нікуди, хоча, відверто кажучи, ніяке це не пояснення. І все-таки… А чи не звідси масштабність світогляду, потяг до філософської глобалістики? Відомо, що практично кожен філософ «срібного віку» перехворів марксизмом. Це не випадково. «У марксизмі, — писав М.О. Бердяєв, — мене найбільше вразив історіософічний розмах, широта світових перспектив». А до Маркса російські інтелігенти захоплювалися іншим глобалістом — Гегелем. Це не просто дріб’язкове копирсання в психології індивіда, тут не інакше як величний хід світової iсторії простежується.
Претензія на велич держави з річним бюджетом 20 мільярдів доларів викликає посмішку. США цього року тільки на оборону виділили близько трьохсот мільярдів. І що ж, США велична країна? Де там, вони нагадують простакуватого трударя, досить багатого, щоб утримувати сучасну армію й сучасну науку. Для величі потрібне щось зверхнє. «Супердержава» — в цьому слові відчувається щось прагматичне. Так, доводиться визнавати силу й фінанси цієї держави, але назвати її величною? З величчю, мабуть, пов’язується досконалість іншого гатунку. Можливо, духовний авторитет? Можливо, культурні досягнення, про які з благоговінням говорить все людство? Але причому тут величина й міць? Хіба не правий Уїльям Індж: «Народи, яким людство зобов’язане найбільше, жили в невеликих державах — Ізраїлі, Афінах, Флоренції, єлизаветинській Англії».
Розмірковуючи про велич, важко уникнути теми досконалості. Як принцип життя, як завдання, прагнення досконалості благородне. Йдеться про життя не тільки окремої людини. Живучи в суспільстві, індивіди зобов’язані якимось чином сприяти створенню видатних зразків культури. Високі досягнення культури насправді ознаки величі. Про будь-яку країну людство може дізнатися не з політичних оглядів світових газет, а під час виконання гімну при врученні олімпійської медалі. І тут одразу виникає запитання: а якою ціною? Побутує думка, що ціна не має значення, що, наприклад, внесок у розвиток світової культури стародавніх греків оплачений рабством, і в цьому розумінні рабство цілком виправдане. З цього судження на запитання: що вибрати, коли випала б така нагода, геній Льва Толстого чи відсутність кріпацтва, одразу ж є відповідь — геній Льва Толстого. Ця точка зору мовою сучасної філософії іменується перфекціонізмом. Так ось, більшого тягаря для народу, ніж перфекціонізм у поєднанні з самодержавством, узятим у найширшому значенні, на мою думку, не існує. Саме за такого поєднання народ стає сміттям історії. Питання про ціну величі перед тоталітарною державою не стоїть. Років десять тому один видатний російський фізик розмірковував на сторінках філософського журналу про важливість фундаментальних досліджень. Доводив, що успіхи в цих дослідженнях формують позитивний імідж країни. Сьогодні виявляється, що народ так не вважає. Тільки вісім відсотків росіян в одному з опитувань відповіли позитивно на запитання, чи потрібно фінансувати фундаментальні дослідження з держбюджету. Мабуть, ці люди погодилися б допомагати науці особисто. І тут стає зрозумілою давня практика збирання коштів на спорудження соборів і пам’ятників. Річ не тільки в коштах, хоч у них також, а в добровільності, згоді брати участь, солідарності. З того, скільки коштів зібрано, скільки людей брало участь, можна судити про суспільну значущість заходу.
А чи не вчорашній день усі ці розмови про велич? Яка їх мета, що вони дають? Гуртують і мобілізують націю, компенсують в суспільній свідомості почуття втрати після розпаду Союзу? А чи не час розлучитися з самою ідеєю величі? Вона не адекватна сучасному світові — плюралістичному, постмодерністському, глобалізованому. Був великий Рим, була велика Британія. Від Риму залишилося право, за яким живе півсвіту, від Британії — мова міжнародного спілкування. Що залишиться від великої Росії? І чи була вона великою? Наприкінці позаминулого століття замислювався над цим Володимир Соловйов: «За темної і загадкової стихійної моці російського народу, за убозтва і неспроможності наших духовних і культурних сил, домагання наші і очевидні, і визначені, і величні. В Європі найгучніше лунають крики нашого «націоналізму», який хоче зруйнувати Туреччину, зруйнувати Австрію, розгромити Німеччину, забрати Царгород, при нагоді, мабуть, й Індію. А коли запитують нас, чим же ми — замість забраного й зруйнованого — обдаруємо людство, який духовний і культурний внесок зробимо у всесвітню історію, доводиться або мовчати, або говорити безглузді фрази». Нехай сумний досвід зазіхань на велич застереже наших політиків, які в геополітичному розташуванні України вбачають підставу для величі. Не треба, панове, взагалі турбуватися щодо того, чи велика ми держава. Потуги в цьому напрямку дорого коштують. А люди наші, дякувати Боговi, в масі своїй величчю держави не переймаються.
P.S. На можливе звинувачення в русофобії відповім дещо зміненою фразою Альбера Камю: «Моя батьківщина — російська мова». А батьківщина фізична — Абхазія, Гагра. Ще точніше — там на в’їзді в місто височать над водяним плесом дві білосніжні будівлі, схожі на океанські лайнери. Там моя батьківщина. Деякі читачі — літні й з номенклатурним минулим — залюбки пригадають зараз це містечко. Воно досі називається «Україна».
