У «Мистецькому Арсеналі» в рамках проекту «Арсенал добрих справ» діти зі східних регіонів України змогли долучитися до заходів, які підготувала Мала академія наук України. Поки діти були розділені на дві вікові групи та займалися інтерактивними іграми й експериментами, для їхніх батьків влаштували екскурсію по залах «Мистецького Арсеналу», де нині відбувається виставка сучасного мистецтва «Український ландшафт. По той бік відчаю...»
У залах панував веселий рейвах: дітлахи від п’яти до 15-ти були занурені у різноманітні захопливі процеси: хтось зосереджено вивчав власне волосся чи лінії долоні, підсвітивши у певну точку спеціальним пристроєм, від чого збільшене зображення у відмінній якості з’являлося на екрані лептопа; хтось осягав принципи роботи звукових хвиль; хтось відчайдушно бився подушками; хтось зводив башти із кубиків чи шукав рівновагу на дерев’яній дощечці. Загалом, діти не виглядали такими, що мають на собі тавро війни чи травму переселення. Учасники проекту зазначають, що особливих проблем у роботі з дітьми не виникло: малеча була цілком дисциплінованою і зацікавленою. Проте був випадок, коли хлопчик під час заняття живописом почав малювати дім, у який влучила бомба — дитину одразу ж ненав’язливо «переключили» на іншу тему.
«У нас є програма, що передбачає відкрите інформаційне середовище, куди дитина приходить з якоюсь метою, з якимись знаннями, поняттями, ціннісними орієнтирами, — розповідає один з організаторів заходу, кандидат технічних наук Олександр Стрижак. — Проект, який я пропоную, це відкрите інформаційне середовище, але відкритість не означає, що тут панує анархія. Працюють певні принципи, які ненав’язливо допомагають дитині знайти те, що їй цікаво. Це принципи зв’язаності, керованості. Приміром, шукаючи інформацію про Шевченка, можна зануритися у дотичні теми, скажімо, які соціальні цінності панували в той час. Або зацікавитися долею якогось живописця, з яким Шевченко мав стосунки. І з цього заглибитись у живопис, перейти у інший простір. Завдяки Шевченку прийти до світу мистецтва і там розкритися».
...А КОГОСЬ БІЛЬШЕ ЗАЦІКАВИЛИ НАУКОВІ ДОСЛІДИ
Пан Олександр переконаний, що такі принципи відповідають бажанням та потребам дітей. І якщо їм не допомогти у пошуках поживи для розуму, то діти ризикують потрапити «не в ті двері». «Давайте озирнемося на 15 років назад та згадаємо, що діялося в 1990-х! — міркує він. — Скільки дітей було на вулиці, до яких ми були байдужі! І от тепер ці діти виросли, і вони перебувають у зоні АТО, невідомо, по який бік барикад. Тому дітьми треба займатися зараз, будувати простір взаємодії. Бо за 15 років вони вже будуть іншими, і вони внесуть у світ те, що вбирають сьогодні!»
І звісно ж, у першу чергу уваги потребують малюки із проблемних регіонів. «Діткам зі сходу потрібно допомагати! Тому що вони зараз бачать світ через криве дзеркало, у них порушені певні цінності, вони зіштовхнулися з такими фактами життя, які й не всі дорослі спроможні зрозуміти! Важливо показати їм, що світ — гарний», — говорить пан Олександр.
Утім, якщо цінності порушені й мають місце, то дуже глибоко: діти виглядали цілком відкритими, товариськими та захопленими грою. Складається враження, що малеча переносить негоди легше за батьків, а зміна умов — лише чергова пригода. Адже не їм вирішувати насущні питання щодо жила, школи і працевлаштування...
Не виказували нарікань і батьки, які повернулися з екскурсії. Всі казали, що жодних скарг не мають, що їм у Києві цілком добре. Проте більш детальні розпитування розкрили картину менш радісну. «Поки маємо повну невлаштованість: проблеми з житлом, а звідси витікають проблеми зі школою і садочком, — зізнається пані Оксана, яка місяць тому переїхала до столиці з Донецька. — Меншій донці потрібен логопедичний садочок, старшій, окрім школи, хотілося б знайти студію — вона в мене кандидат у майстри спорту з гімнастики, вже два роки займається. Треба знайти роботу, аби за щось жити...» Поки що родина живе на дачі під Вишгородом, але з настанням перших холодів проживання там стане неможливим. За словами жінки, вони мають родичів у Росії, й ті кликали їх до себе, обіцяючи допомогу із влаштуванням життя. Проте родина відмовилася, бо не хоче підтримувати російську окупацію. «А тут ми приїхали в нікуди», — говорить жінка, проте про свій вибір не шкодує.
Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
