Сьогодні День народження у проректора Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, лектора Літньої школи журналістики і блогера «Дня» Анни Данильчук. «Важливо бути людиною якості», — сказала Анна Данильчук літньошколярам цьогорічного ювілейного випуску. Ця формула якнайкраще підходить для неї самої — енергійної волинянки, яка є одним з «драйверів» позитивних змін у відомому Луцькому виші, відкриває читачам світ «українських прекрасностей» і невтомно «заряджає» своїм оптимізмом студентську молодь — одним словом, у кращих традиціях «Дня» «не втомлюється нести світло». Привітальний дзвінок «День» використав як привід поговорити про якість освіти, виклики, що стоять перед сучасним студентством, чим ювілейна ЛШЖ стала особливою та як за допомогою слова можна розвивати український туризм.
— Захоплюємось вашою нетиповістю, «незастереотипізованістю» і енергійністю як освітнього діяча. Яким має бути сучасний викладач і університетський «фукнціонер»? Чому обрали цей шлях для себе? Як охарактеризуєте сучасних студентів?
— Дякую за таку високу оцінку. Якщо відверто, мені складно визначити якийсь конкретний момент, коли вирішила працювати в освіті. Це сталося непомітно — навчання, аспірантура, лекції, коридори, екзамени, спілкування, захоплення і от вже майже десять років, як я викладаю. Останні два роки також працюю на посаді проректора, яка об’єднує у собі два дуже цікавих вектори — міжнародну роботу та молодіжну політику. Відповідаючи на ваше запитання, розпочну з того, якими бачу сучасних студентів, а вже потім нас, як ви гарно підмітили, університетських функціонерів.
На щастя, мені здається, серед студентів із кожним роком меншає випадкових людей. Тобто тих, хто не знає чому і навіщо навчається. Уже не модно бути переляканим або лінивим і просто втілювати мрії батьків. Чимало молоді працює під час навчання. І я не бачу тут негативу, і справа не в маленьких стипендіях. Еволюція суспільної думки, демократизація, глобалізація, ринкова економіка — ось на чому ростуть ці діти ще зі школи. Вони розуміють, що конкуренція і амбіції — це добре, а знати і вміти більше, означає - з часом, заробляти більше, подорожувати більше, жити краще. Вони розуміють, для чого треба вчити іноземну мову і як це допоможе їм на практиці, а не лише для читання Шекспіра в оригіналі (що теж важливо). Мрію, що колись в Україні запровадять погодинну оплату праці і тоді студенти взагалі зможуть працювати, не завдаючи шкоди своєму навчанню, дозвіллю, і легко планувати життя. Так живе цивілізований світ уже давно.
Відповідно, викладачі теж повинні змінюватися, щоб відповідати новим стандартам життя і залишатися авторитетами для молоді, це дуже важливо. Бо вони повірять нам і почують нас тільки тоді, коли хоч чимось хотітимуть бути на нас подібними. На мою думку, сьогодні важливо не так навчати фактів і дат, як правильного мислення, логіки їх поєднання. Молодь зараз знає багато, має доступ до всіх бібліотек світу, і важливо не просто встигати за ними, а відчувати й потреби ринку праці, державної політики. Більшості із найрейтинговіших професій сьогодення не знайдеш у переліку університетських спеціальностей, але це не недолік, це наслідок надзвичайно динамічного життя. Навіть якщо запровадити їх усі сьогодні, через п’ять років ситуація може змінитися кардинально. Тому викладачам залишається фокусуватися на базисних поняттях, бути практиками і вчити мислити, синтезувати, аналізувати, шукати і застосовувати інформацію, що постійно оновлюється. Вважаю також, що завдання університету не лише професійне навчання, а підтримка молодих громадян у їхньому політичному, культурному, інтелектуальному становленні. І сьогодні, особливо приємно бачити, як багато наших студентів, подорожуючи світом, стажуючись за кордоном, абсолютно свідомо повертаються додому. Вони переймають досвід і знання інших націй, розповідають світу про Україну і наші досягнення у різноманітних галузях науки і освіти, але повертаються. У них уже немає того радянського голоду підглядання через залізну завісу, вони вільні громадяни європейської країни і самі обирають свій шлях. Успішним можна бути тут і сьогодні, і, що важливо, це не моє твердження, я це чую від нашої молоді, а це вже перемога.
— Ви — лектор Літньої школи журналістики «Дня». Чим найбільше подобається наша «школа»? Якось ви назвали цьогорічний випуск особливим. Чому?
— Газета «День», особливо, Лариса Олексіївна Івшина, надзвичайно вплинула на моє життя, і цей вплив продовжується і буде продовжуватися. Окрім якісної інформації, професійної аналітики і багатовекторної роботи в самій газеті, я усвідомлюю важливість інших проектів команди — фотовиставки, бібліотеки, літньої школи. Суспільству дуже важливо мати свою еліту, авторитетів, людей, які проливають світло на минулі події і готові брати відповідальність за майбутнє, вказувати шлях — для мене це «День». Він додає мені віри в успіх нашої країни, гордості за високий стандарт і переконання, що ми усе можемо. Я завдячую Ларисі Олексіївні знайомством із багатьма цікавими людьми та ідеями. Дуже люблю приїздити на Літню школу журналістики «Дня» — цей унікальний тридцятиденний вишкіл кращих із кращих серед молоді. Бачу, що багато із ваших школярів досягають успіху в медіа, але, що ще важливіше, — працюють на високому інтелектуальному, емоційному та державницькому рівнях, це теж заслуга вчителів. Якщо відверто, то літньошколярам я заздрю, бо програма і зустрічі настільки якісно продумані, що обов’язково пробуджують таланти і програмують на успіх. Ювілейна, п’ятнадцята, школа сподобалася мені особливо, адже колектив школярів був дуже різноманітний — від студентів з-за кордону до сміливих військових. Думаю, кожен із них після «школи» принесе щось нове і важливе у своє середовище, а всі вони разом допомагатимуть творити якісне українське інформаційне середовище як вдома, так і закордоном.
— Важко не відмітити ваш хист до письма, свій власний стиль. Свого роду неповторним є цикл дописів у соціальних мережах і блогах для «Дня» про #українські_прекрасності. Як прийшли до відмічання таких деталей і особливостей, чому вважаєте це важливим і які маєте творчі плани?
— Дякую за це запитання. Писати я любила завжди. Якось першого дня знайомства із Ларисою Олексіївною я коротко розповіла їй історію моєї родини по батьковій лінії, їхню еміграцію в Аргентину і повернення, і вона сказала — Аню, то напишіть. Я зраділа і злякалася. Зраділа, бо то честь для мене - друкуватися на сторінках улюбленої газети, а злякалася — бо не хотілося розчарувати потенційних читачів. Коли мій текст прийняли, зізнаюся чесно, стрибала і все рахувала кількість лайків і шарів. Потім захотілося продовжувати. Ми з чоловіком багато подорожуємо Україною, і так з’явилася тема — #українські_прекрасності. Чимало з нас грішать наріканнями на погані дороги, пильні потяги чи гавкучих собак, і вітчизняний інтернет перевантажений неконструктивним негативом. Захотілося привернути увагу читачів до краси, історії, милих деталей Батьківщини. До того ж вірю, що це стимулює вітчизняний сектор туризму. Поступово набираюся сміливості публікувати також роздуми, що стосуються важливих для мене тем із культурного, мовного, освітнього життя, і дуже тішуся, коли отримую реакцію читачів. Цей рік особливий тим, що вперше підготувала матеріал для справжньої книжки «Корона або спадщина Королівства Руського», і для мене велика честь бути серед товариства її поважних авторів. Я дуже вдячна Ларисі Олексіївні за цю можливість і те неймовірне задоволення, що отримала, готуючи текст. Тепер з нетерпінням чекаю Форуму видавців у Львові, щоб вперше побувати там як автор. Зізнаюся, є у мене і добірка власних коротких оповідань, але іще набираюся сміливості і досвіду. Писати — то велике задоволення, як на мене, омовлені історії стають справжніми і залишаються назавжди, а подекуди навіть витворюють нові, важливі смисли, на які і сам автор не сподівався.
