ДІТИ ВЧИТИСЯ НЕ ХОЧУТЬ
У вчителів опускаються руки. Не можуть вони їх змусити робити це в умовах, коли освіта явно не престижна і найгірше живеться найосвіченішим верствам населення. До того ж у кращих традиціях бюрократичного суспільства «крайнім» у навчальному процесі зробили вчителя. Саме він має забезпечити майже 100-відсоткову успішність. А вчителі першої та вищої категорій взагалі не мають права мати з-поміж своїх учнів двієчників, що останні чудово розуміють.
Сьогоднішні школярі переобтяжені. Більшість з них просто не може освоїти в повному обсязі навчальний курс з усіх предметів. А як пояснити учневі, якого цікавить перш за все історія чи література, навіщо йому в подальшому житті теорема синусів у курсі математики чи в курсі фізики та хімії визначення моля як одиниці кількості речовини... З багатьох десятків, а то й сотень учнів (аж ніяк не найгірших), яких, згідно з моїм особистим досвідом, цікавили саме точні науки, тільки двоє змогли якось «відобразити» це визначення, але навіть вони не змогли пояснити, що саме воно означає. То чи потрібне воно в школі? І чи треба пересічному учневі, який планує після школи працювати в торгівлі, на транспорті, в міліції чи деінде поняття моля? А вчитель мусить втовкмачити учню непотрібні йому знання. А оскільки учень чинить опір — воно йому не потрібне — виникає антагонізм між ним і вчителем. І останній все одно змушений відступити — добре відомо, що коня можна силоміць затягнути в річку, але змусити його напитися неможливо. Жодної допомоги згори вчитель при цьому не отримує, зате «контролерів» його діяльності скільки завгодно. І вчитель виявляється перед дилемою: якщо поставиш двійку зараз, тобі скажуть, що погано вчиш, а поставиш трійку там, де й одиниці забагато, то може й минеться. Тим паче, що перевіряючі добре знають справжній стан, але також удають, що все гаразд, що підзвітна їм школа добре навчає і виховує учнів.
Школярі, у свою чергу, змалку привчаються до думки, що чогось можна досягнути, не докладаючи для цього зусиль, що головне не дійсність, а те, як вона виглядає на папері, що свою трійку, якщо не дуже суперечитимеш учителеві, завжди «заробиш», а якщо вчителя ще й «підмастити», то... І не можу я засуджувати вчителя за це — він живе у суспільстві, де «беруть» усі, хто може. А тому він проти своєї волі продовжує виховувати пристосуванців, якi байдужi до всього, крім своєї кишені.
Як змінити таку ситуацію? Треба, на мою думку, щоб рівень знань учнів з будь-якого предмета та оцінки з цього предмета відповідали одне одному. А для цього випускну шкільну оцінку має ставити не той, хто навчав, а нейтральний екзаменатор. Справді, хіба спортивні розряди, звання майстра спорту тощо присвоює спортсмену тренер? Це робить суддівська колегія. І згідно з її висновками стає ясно, хто і як тренували і тренує своїх підопічних. А от поточні оцінки повинен ставити вчитель: вони дозволять учневі зробити висновок, чи потрібно йому здавати цей предмет «суддівській колегії». І якщо, закінчивши школу, майбутній блискучий історик не матиме в атестаті оцінки з фізики чи хімії, то це не повинно перешкодити йому стати істориком. Хіба майбутньому психологу, соціологу, журналісту потрібні ті синуси та молі? Так, поняття про них він може мати, в будь-якому разі йому має бути надана можливість вивчити це, а далі — його справа. І якщо після закінчення школи в атестаті учня буде лише дві-три оцінки, це — його власний вибір, за який він сам і повинен відповідати. А якщо ти припустився помилки і не вивчив вчасно того, що тобі потім у житті знадобилося, суспільство має надати можливість, хоч і не безплатно (за свої помилки треба платити), довчитися, здобути потрібні знання, а відповідно — й доповнення до свого шкільного атестата. Свій вибір учень має робити сам, ще в школі, а якщо він помилився, дати йому можливість виправити свою помилку.
Переваги пропонованого ще й у тому, що далеко не всі учні вивчатимуть і складатимуть предмети, які, на їх думку, не знадобляться їм у житті. При цьому вони не заважатимуть на уроці тим учням, які хочуть краще вивчити потрібний предмет. І вчитель, у свою чергу, зможе більше приділяти уваги саме їм. Більше того, програма з вибраного предмета для обраних може бути навіть посиленою. Взагалі, можливо, для основної маси учнів краще основні (такі, що можуть знадобитися далі в повсякденному житті) відомості з фізики, хімії, біології, географії об’єднати в курсі природознавства, за який можна навіть ставити оцінку в атестаті.
Результатом такої системи буде й те, що учні, які планують вступати до технічних вузів (де хімію, наприклад, вивчають не лише на хімічних факультетах), знаючи, що під час вступу до вузу неодмінно подивляться на їхню оцінку з хімії, почнуть більше уваги приділяти цьому предмету в школі (хімія — предмет, стан справ з яким, мабуть, найгірший, бо майже в жодному вузі вступних іспитів з неї немає). А під час вступу на хімічний факультет дивитимуться на оцінку з математики, що приведе до того, що учні, які зараз не звертають уваги на предмети, іспитів з яких у вузах немає, почнуть вивчати їх набагато уважніше. А ті, хто хоче спеціалізуватися в іншому напрямі, зможуть замість уроків хімії та фізики сидіти в шкільній бібліотеці, відвідувати спецкурси чи провести час у спортзалі, що абсолютно не зайве за загального стану здоров’я наших дітей.
ПРО РОЛЬ ПІДРУЧНИКІВ
Необхідно торкнутися ще одного болючого для вчителя питання — підручників і навчальних програм. Тут учитель не має жодного вибору — він зобов’язаний підкорятися єдиній програмі і користуватися єдиним підручником (якщо він до того ж є), навіть якщо ні те, ні інше йому не подобається, а кваліфікація дозволяє вчити краще. Раніше такому вчителеві було легко завірити свою авторську програму, він міг навчати за конспектами, використовувати будь-які придатні для цього посібники, він був доволі вільним, наприклад, свою програму він міг завірити у своєму районі. Тепер — лише в Міністерстві освіти! Перевіряючому значно легше перевіряти за стандартом, тим паче, що перевіряють, як правило, не справжній стан справ (не зупинятимемося на тому, як проводять «зрізи» знань), а його відображення на папері, наприклад, у шкільному журналі. Чи треба говорити про можливу різницю між цим та іншим. Крім того, «обов’язковість» підручника гарантує його збут, попри якість, що дає гарантований дохід авторам і видавцям, а що навколо цього може чинитися, залишається лише здогадуватися.
А от у нашого східного сусіда, де стан справ теж не блискучий, у вчителя є вибір і програми, і підручника, є конкуренція. Під час оцінення роботи вчителя не за ним же виставленими оцінками, а за оцінками, які його учні отримають у незалежних екзаменаторів, стане зрозуміло, хто є хто. І головне — це стане зрозуміло не чиновнику (навіщо тоді перевіряючі?), а батькам, які знатимуть, якому вчителеві треба віддавати свою дитину, а сильний вчитель, у свою чергу, добиратиме найсильніших учнів і даватиме їм найкращу освіту.
Треба сказати й про те, що незалежне оцінення знань має проводитися на основі того самого тестування, невдалу спробу якого було зроблено кілька років тому. Знову ж — учитель фактично сам себе перевіряв, оскільки мав можливість вплинути на результат тестування як у процесі виконання тестів, так і на стадії перевірки. А оскільки така можливість була, то багато вчителів цим скористалися. Причому абсолютно безкорисливо — бодай для того, щоб не зашкодити своїм учням, для яких це тестування було доволі несподіваним, оскільки готуватися до нього треба не один рік.
Зрозуміло, що запровадження такої системи оцінення знань буде важким, бо зустрінеться зі спротивом чиновника, спокійне життя якого буде потривожене, спротивом деяких учителів, яким треба буде перебудувати свою роботу. Але треба! Далі розвалювати школу не можна.
