«Пам’ятаєте, в 1997-му ми вас до себе в бригаду запрошували на збори, із бригадиром був конфлікт: ми ж його обрали, а він начальником став — дисципліну почав вимагати! ...Ви нам тоді допомогли! Ми з ним поквиталися!»
Ця розмова кілька років потому була для мене «професійним ляпасом». Але найбільше тривожить уже не моя журналістська помилка. Спілкування з керівниками обласного й районного рівня переконало у стійкій тенденції й досі обирати СОБІ керівника (наприклад, голову сільської ради) за принципом: «Йому від нас нічого не треба, і нам... Ну, хіба часом... Аби не заважав...» Отож, із одного боку, маємо керівників, яким ніхто й ніщо не загрожує («не заважає»), з другого — у постреволюційний період — «майданні торги»: «Ми цього (Іванова— Сидорова) не хочемо, у нас є свій кандидат на посаду!» Але в такій ситуації хто він, «свій кандидат» — «заручник довір’я»?
На жаль, у таких торгах демократично-патріотично заряджене «Нас багато, нас не подолати» набуває бруднуватих відтінків і перетворюється в... «Сила есть — ума не надо». Спільним у обох варіантах залишається одне: люди з різними поглядами не здатні вести конструктивний діалог. Та й що вже говорити про простих людей, якщо до цього не здатні політики! Їхнє кокетування з фактами щоразу переконує, що від відповідальності за сказане вони захищені аж надто надійно. А страх відповідальності у так званого пересічного громадянина — це окрема тема для наукової дисертації. Втім, наукові дисертації вже є — як виховати самодостатню людину, здатну виробити адекватну самооцінку, приймати самостійні рішення та брати на себе відповідальність. Отож: якщо політики хочуть змінити державу, вони повинні подбати про зміни в освіті! (Розуміючи при тому, що ні бутафорні зміни назв навчальних закладів, ні продовження терміну навчання, ні нововведення в бальному оцінюванні учнів ПРИНЦИПОВО НІЧОГО НЕ ЗМІНЯТЬ. Більше того, післяреформенна школа втратила категорію психологічного віку, а отже — ІДЕЮ ВИХОВАННЯ.
Істинна реформа школи починається не міністерськими наказами, а усвідомленням змін у нинішній школі, нинішній освіті. Саме такою «реформою з низів» є система розвивального навчання, започаткована ще радянськими вченими Ельконіним і Давидовим, а розроблена ще Виготським (1896—1934). Сьогодні педагоги-новатори освоюють її в Харківському центрі психології.
Надія Каращук, член правління Міжнародної асоціації розвивального навчання, директор приватної школи розвивального навчання в місті Луцьку, про проблему реформування освіти говорить:
— Сьогодні рейтинг освіти різко піднявся, але люди, здатні до розвитку та прийняття нестандартних рішень, залишаються дефіцитом і найважливішим капіталом будь-якого суспільства. Це прекрасно розуміють капіталісти типу Сороса, які вкладають капітал у розвиток освіти. Але в той же час викладачі ВНЗ фіксують низький рівень інтелектуальної підготовки випускників середніх шкіл. Прийнято вважати, що це пов’язано зі зниженням фінансування освіти, але, не зважаючи на цю досить вагому проблему, вважаю, що справа в іншому: ВСІ РЕФОРМИ В ОСВІТІ ПРОВОДИЛИСЯ БЕЗ УРАХУВАННЯ ПСИХОЛОГІЇ! Розпочну з того, що я проти диференційованого поділу дітей у класах: той здібний, той середній, а той зовсім тупий... Оцінка вчителя у відповідний момент підтверджує такий висновок, і дитині, яка потребує більше часу на засвоєння того ж матеріалу, перекреслена дорога до Успіху. Забери у традиційного вчителя оцінку — й він стає безсилий. А з того, що класи з відібраними сильнішими учнями вчаться за ускладненими програмами, також користі мало: ці знання знецінюються через кілька років. У системі розвивального навчання, якщо вона ведеться психологічно грамотно, шестирічна дитина розуміє, що є проблема і є КІЛЬКА СПОСОБІВ її вирішення. Вона сама стає дослідником, вчиться оцінювати ситуації, дії, вчинки — чужі та власні. Тобто з шести до десяти років закладається фундамент для вміння вчитися протягом усього життя.
Отже, кому сьогодні потрібна школа, в якій НЕ ВЧАТЬ ЖИТИ між людьми?
...Коли я ставила запитання вчорашньому міністру освіти п. Кременю, чому так погано впроваджується система розвивального навчання в Україні (в Росії вона реалізовується набагато активніше), він досить невдоволено відповів, що «ми не будемо підтримувати окремих вчених» (і тут — «де три гетьмани, там п’ять партій»!). Ось так із купіллю викидаємо й дитину. А тим часом розмови із школярами створюють сумну картину: із двадцяти опитаних мною дітей шестеро щодня не хочуть йти до школи, дев’ятеро — раз на тиждень, п’ятеро — раз на місяць. Чотирнадцять школярів вважають, що деякі вчителі ставляться до них зверхньо, а у спілкуванні використовують такі «виховні терміни»: дурень, бовдур, паскуда, тупий, йолоп, придурок, ідіот, корова, дебіли, паразити, барани, козли...
«Школа — це перший значущий щабель у соціалізації дитини, — коментує практичний психолог Олена Звєрєва. — Діти інтуїтивно відчувають ставлення до них: через погляд, жест (до речі, саме таким чином передається 65% інформації). А діти через свій максималізм жорстокі: де не зробив я, зробимо МИ.
До речі, «я» починає формуватися в три роки, і корінь зла закладається на початковій стадії розвитку особистості, бо батьки хочуть мати СЛУХНЯНУ дитину (тобто виконавця), а потім чекають від неї особливих успіхів у житті. Тим часом успішними стають... неслухи.
А чого ж хочуть самі діти? Насамперед — іншої ролі вчителя в класі («Мамо, поговори зі мною, я півдня майже не розмовляю в школі!»). По-друге, можливості рухатися на уроці (роботи в групах). По-третє — і найскладніше — вчитель повинен створити в класі атмосферу ПОШУКУ ІСТИНИ (тобто дискутувати з учнями, чогось «не знати»...) Щоб, крім усього іншого, діти навчилися ЧУТИ ОДНЕ ОДНОГО, ДОМОВЛЯТИСЯ, ЙТИ НА РОЗУМНІ КОМПРОМІСИ! А навчившись цьому в дитинстві — як мудро вони це робитимуть у дорослому житті!
Для такої реформи освіти треба лише... змінити роль учителя на уроці. І відмовитися від боротьби за місце свого імені в історії. А щоб не виникало зайвих спокус — давайте впроваджувати першоджерело: ідеї Виготського.
До речі, Японія після Другої світової війни, бажаючи підняти економіку, почала із реформування... освіти. Ми ж по поверхні веслами махаємо, й доки на майданах одні «випускають пару», інші в кабінетах «вирішують питання». Шукаємо рятунок у революції. Не хочемо вірити, що еволюція здоровіша й ефективніша.
