Плідності студії, яку очолює Лариса Роднянська, можна і дивуватися, і захоплюватися, і заздрити — кому що більше притаманно. Але факт залишається фактом: за десять років свого існування «Контакт» випустив безліч картин. На перший погляд, скромні за форматом (як правило, 30-хвилинні неігрові фільми), вони тим часом уже склали своєрідний літопис України XX — XXI сторіччя в особах. «Контакт» знімає своє кіно про людей — наших відомих співвітчизників, які нині живуть, і тих, які померли. Тих, хто є славою не лише України, але й інших країн (внаслідок життєвих обставин, які склалися). Але фільми «Контакту», хто б із українських режисерів їх не робив, менш за все можна віднести до жанру банального біографічного нарису. Головне — людська сутність, вияв неабиякої особистості в тих реаліях, які задаються часом та історією. І ще. Фільми студії, незважаючи на, повторюся, скромний формат можна віднести до справжнього великого мистецтва — настільки висока культура неігрового кіно, яку демонструє продукція «Контакту». Ця поширена передмова не є випадковою. Оскільки всі три останні прем’єри, незважаючи на абсолютно різні стилістики та авторські почерки, якраз і втілюють спільні для студії «фірмові» риси.
Перша картина «Леонід Кравчук. Обрання долі», яку вже було показано на ТБ, викликала чимало відгуків і дискусій. І тому навряд чи варто на ній зупинятися детально. Переглянувши її ще раз, після всіх обговорень я лише пересвідчилася в черговий раз у двох речах. Перше — що ні масштаб особистості Леоніда Макаровича, ні його роль у новітній історії (не лише нашої країни) в повній мірі ще не оцінено. Картина режисерів А. Фролова і В. Шкуріна, оператора Е. Тимліна якраз наближає нас до цього розуміння. Але це спрацює лише в тому випадкові, якщо ми до цього готові, якщо можемо й хочемо бути об’єктивними. В іншому випадкові — і це другий висновок, який напрошувався з післяпрем’єрних дискусій, — ми ризикуємо потрапити в раж нескінченних розмов на тему: що б було, якби та чи інша історична фігура вчинила так, а не інакше... І при цьому мимохідь винести вердикт: як саме потрібно було вчинити... Начисто забуваючи при цьому, що для того, щоб здійснювати вчинки, приймати доленосні рішення, потрібно мати волю, рішучість і характер, треба бути особистістю, а не здаватися нею. Треба вміти обрати свою долю!..
Друга прем’єра «Контакту» — «Як білий камінь у глибині колодязя», автор сценарію, режисер і оператор М. Мамедов. Її присвячено Анні Ахматовій. А точніше, часу — 10—20-і роки ХХ сторіччя, яке безповоротно мінялося. Від богемної легкості естетського Парижа до мерзоти і жахів Першої світової війни та революції. І долям трьох людей, із якими цей самий час обійшовся нещадно. Модільяні — Ахматова — Гумільов. Тонка, пронизлива, практично бездоганна за формою картина. Дуже сумна й дуже красива.
І ще одна робота «Контакту» — «Ти пам’ятаєш наші зустрічі», автор сценарію і режисер Т. Золоєв, оператор Е. Тимлін. 76-й рік. Колонна зала Московської консерваторії. Ювілейний творчий вечір Клавдії Шульженко. Її неповторний голос. Її знамениті пісні. А за кожною, власне, приватне життя співачки. Хоча насправді якраз пісні й були її життям. Ні, звичайно, були і закоханість, і пристрасні романи, і радість материнства, і надпопулярність, і розчарування... І все — з розмахом, якого з надлишком вистачило б на декілька доль. Але головне — зала, публіка, пісні. Все те, чого її несправедливо рано позбавили, намагалися принизити злиднями та чиновницькою байдужістю. Говорять, коли Клавдія Іванівна прийшла до міністра культури Фурцевої клопотатися з приводу помешкання (вона внаслідок родинних обставин опинилася в комуналці), та протримала співачку в приймальній близько години. Шульженко пішла. Тоді міністр викликала її сама, була пунктуальною, однак у квартирі відмовила. Клавдія Іванівна сказала: «Ви, Катерино Олексіївно, були ткалею, зараз — міністр культури, ким будете завтра — невідомо. А я — співачка, яку любить народ! І завжди буду нею... « Дивно, але режисеру й операторові вдалося цю любов матеріалізувати. «Контакт», одним словом...
