Минулого тижня на Закарпатті відбулася непересічна подія — у гірському селі Нижнє Селище за 15 кілометрів від Хуста відкрилася перша в області крамниця локальних продуктів, де не просто представлений широкий асортимент молочних, м’ясних товарів, меду, джемів, чаїв тощо, — там є також кав’ярня і бібліотека! Значить, власники закладу хочуть, щоб поруч із ними жили розумні люди, і це приклад для дуже багатьох не лише сіл і містечок, а й великих міст, вирішили ми та запросили до розмови Інну ПРИГАРУ, котра разом із батьком-сироваром і відкрила «Селиський ракаш».
«СПОЧАТКУ ДИВИСЬ НА РУКИ ЛЮДИНИ, ПОТІМ У ЇЇ ОЧІ І ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ЦЬОГО ВИРІШУЙ, ЧИ ВАРТО ЇЇ СЛУХАТИ»
— Розкажіть, будь ласка, яким був ваш шлях до відкриття крамниці локальних крафтових продуктів у Нижньому Селищі. Наскільки я зрозуміла, ваш батько (керівник Селиської сироварні) мав такий задум ще понад 20 років тому. Що перешкоджало і що мотивувало вас?
— Складно сказати, коли саме розпочався шлях магазину локальних продуктів у Нижньому Селищі. У 1995 році, коли почалось будівництво Селиської сироварні, теперішнє місце знаходження Селиського ракша уже було позначене як майбутній магазинчик сирів, який дуже довго залишався тільки «квадратиком» на плані будівництва.
На постійній основі, я живу і працюю в Нижньому Селищі 5 років, до того часу була тільки фрілансером сироварні і помічником під час канікул та вихідних. Коли повернулась зі Львова назад у закарпатське село, то моєю мрією було просто щодня варити сир, просто працювати на виробництві. Та з часом стало зрозуміло, що потрібно щось змінювати, розширювати горизонти. Тому зараз я веду декілька проєктів паралельно і консультую інших маленьких виробників. Активну роботу над магазином локальних продуктів ми почали десь 4 роки тому, будували і напрацьовували концепцію роботи.
— Ви, можна сказати, скооперували місцевих виробників якісної продукції. Як відбувався цей процес — чи багато готових виходити на такий рівень, чи готові до об’єднання, творення спільноти?
— Це складно назвати кооперацією, швидше пасуватиме слово «дружба». Українські виробники дуже не люблять слово «кооператив», та й наші стосунки виходять далеко за межі бізнесу, ми спілкуємось, їздимо в гості одне до одного, плануємо спільні поїздки на різні ярмарки та фестивалі. Зараз мені здається, що процес почався ще років 7-10 тому, коли я, будучи просто студенткою і дочкою сировара, знайомилась із різними виробниками, спілкувалась і шукала з ними точки дотику і ті, з ким вдалось знайти спільну хвилю, зараз є в нашому магазинчику локальних продуктів. Але я в постійному пошуку нових людей і цікавих продуктів.
ЗА ДВА З ПОЛОВИНОЮ ТИЖНІ БІБЛІОТЕКА ЗАКЛАДУ ВЖЕ МАЄ 8 ЧИТАЧІВ — 6 ДОРОСЛИХ І 2 ДІТЕЙ
Французький фермер, у якого я стажувалась, Патріс Мини, завжди вчив такому: «Спочатку дивись на руки людини, потім у її очі і тільки після цього вирішуй, чи варто її слухати». І це справді працює. У мене специфічні критерії відбору продуктів, тому коло виробників поки що досить вузьке, зараз у спільності — 22 виробники і майже 200 продуктів. Коли я пояснюю виробникам своє ставлення до продуктів харчування, філософію роботи, то ми або зразу знаходимо спільну мову, або ні. По-справжньому радію від того, що маленьких виробників щораз стає більше.
«МОЄЮ КАТЕГОРИЧНОЮ ПОЗИЦІЄЮ БУЛО СТВОРЕННЯ ПРОСТОРУ З КНИГАМИ ДЛЯ МІСЦЕВИХ»
— Одна з найголовніших родзинок вашого закладу — кав’ярня-бібліотека. Чи правильно ми зрозуміли, що ваше надзавдання — не тільки смачно і якісно нагодувати людей, а й розвинути їх? Як воно виникло?
— Насправді все максимально просто — я обожнюю якісну літературу і паперові книги, до того ж маю досить велику особисту бібліотеку. Я досить часто стикаюсь із тим, що діти дуже мало читають і проводять забагато часу із гаджетами. Тому коли почали планувати магазин-кав’ярню, то моєю категоричною позицією було створення простору з книгами для місцевих. Основою стала частина моєї особистої бібліотеки, дитячі книги я підбирала і скуповувала потрошки десь за пів року до відкриття локації. А друзі і знайомі долучались, перші дитячі книги у нашій бібліотеці мені подарувала моя наукова керівниця, з якою я писала магістерську роботу. І на відкриття «Селиського ракша» друзі приносили книги і вино, а закарпатський письменник Андрій Любка передав свої книги, які підписані для нашої бібліотеки. Зараз у мене уже 8 читачів, 6 дорослих і 2 дітей, це фактично за два з половиною тижні. Моєю маленькою перемогою стане спільнота маленьких читачів, хоча б по двоє-троє дітей із кожного класу нашої сільської школи.
«НАЙБІЛЬШ ВПІЗНАВАНИЙ ОПРИШОК СУЧАСНОСТІ» АНАТОЛІЙ ПАСЄВИЧ, ІННА ПРИГАРА І «ФІРМОВА» БРИНЗА
«ОСТАННІ 3–5 РОКІВ СПОСТЕРІГАЄМО ТЕНДЕНЦІЮ ПОВЕРНЕННЯ ІЗ МІСТ У СЕЛА ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПОТІМ СТВОРЮЮТЬ СІМЕЙНІ ФЕРМИ ТА ДРІБНІ ВИРОБНИЦТВА»
— Як ви оцінюєте загалом ситуацію у сільському регіоні (Закарпаття, областей-сусідів)? Які сфери життя потребують «оживлення», а де, можливо, є острівці прогресу? Що мотивує молодих людей залишатися вдома?
— Мені стає страшно від того, як багато великих індустріальних виробництв з’являється у карпатському регіоні і всіх їх презентують як порятунок для регіону, нові робочі місця і тд., а про наслідки чомусь мовчать. Наша команда постійно говорить про важливість збереження традиції дрібного сільського господарства. Ми живемо у гірському регіоні і тут є свої правила життя і господарювання, гори не пробачають помилок, не пробачають гігантоманії і байдужості.
Молодь залишається у регіоні не через безвихідь, а через любов. Любов до землі, гір, лісу, традицій, родини. До прикладу, я втікала з міста, мені було там некомфортно жити, просто хотілось мати можливість дихати нормальним повітрям, бачити довкола гори, вийти у двір, зірвати яблуко з дерева і одразу його з’їсти.
— Якщо говорити про крафтове виробництво — які ви оцінюєте його можливості та реальний стан? Які чинники найбільш впливові — рівень купівельної спроможності споживачів, рівень якості і просування самої продукції, вплив державних органів?
— Зараз поняття «крафтовий виробник» нівелювалось, його користають всі, і супермаркети, і величезні виробництва, і бізнеси олігархів. Тому мені більше до вподоби слово «ремісничий», ніби сенс той самий, але українці уже розуміють, що це має бути ремесло, продуктів не може бути так багато, вони особливі.
Щороку справжніх ремісників стає все більше і більше, та це не через допомогу влади чи гранти. Це через розвиток культури споживання та виробництва локальних ремісничих продуктів. Споживачі стають свідомішими, глибше розуміють продукти харчування. Просто батон із промисловим маслом і пластиком сиром — стає не цікавим для українців. Останні 3-5 років ми спостерігаємо тенденцію повернення із міст у села людей, які потім створюють сімейні ферми та дрібні виробництва.
— На вашій фб-сторінці один із хештегів #ВеликіЦіліДосяжні. Очевидно, відкриття магазину є однією з таких. А які ще маєте великі цілі? І яку, на вашу думку, велику ціль треба поставити, щоб наше суспільство і країна зробили стрибок на якісно вищий рівень?
— Думаю, що цим хештегом можуть користуватись усі, просто для самомотивації.
Відкриття магазину локальних продуктів — це тільки шлях до великої цілі. Ціль — створити ком’юніті гурманів та виробників, яка разом просуватиме ідеї дрібного виробництва і локального споживання продуктів харчування.
Уже декілька років я працюю з місцевими вівчарями у проєкті, який ми назвали «Традиційна бринза Хустщини» і тут велика ціль — допомогти вівчарям у просуванні бренду традиційної овечої бринзи і зробити Асоціацію вівчарів Хустщини автономною, щоб я могла до них заїжджати тільки на каву, а не робочі зустрічі та виробництво бринзи. Кожна ціль може стати великою, усе залежить від того, що людина готова в неї вкладати, у мене таких багацько.
Щоб країна зробила стрибок на якісно вищий рівень, нам просто треба поставити ціль — стати щасливими вдома, роблячи дрібні, але важливі справи.
***
«День» робить свій внесок у розширення простору розумного читання в Нижньому Селищі — редакція передає примірники книг із власної Бібліотеки до кав’ярні-бібліотеки. Долучитися можете і ви, придбавши наші книги за посиланням https://day.kyiv.ua/uk/library
