Йду з метро до Верховної Ради. Всі — в оранжевих вбраннях. Лише півтора десятка студентів без революційного антуражу. У мене з собою купа мандаринові стрічок. Думаю, поділюся. А молодь раптово вбік гайнула.
З’ясовується — вони за Федоровича. Хотілося розібратися чому, та моя стрічка провалила справу. Їхній лідер — хлопчина з уже окресленими вусиками, вкрадливим голоском почав повторювати телетайпом: «Ми за мир і стабільність! Ми за мир і стабільність!» Запитую: «А докладніше? Напишу об’єктивно. Судячи з усього, я — за війну та дестабілізацію!» — «У вас оце, — тицьнув він у полум’яну стрічку на комірі. — Отже, вже не об’єктивно. Вибачте, в нас мало часу, — сказав він і, поміркувавши, додав: — Ми — за мир і стабільність».
Підходжу до Верховної Ради, оточеної народними ополченцями. Я сказав, що журналіст, і публіка розсунулася, створивши прохід.
Я вперше в головному законодавчому органі країни. Домовився з нашим політичним журналістом зустрітися біля картини, присвяченої здобуттю Незалежності. Каже, «не помилишся — її не помітити неможливо».
Справді, шикарне полотно. Усі депутати 1991 року. І Лариса Скорик ще з соратниками.
У центральної фігури епохального полотна — Леоніда Макаровича — окуляри та загальний вигляд агронома-мічурінця, який виростив нові плоди на старому дереві. Присутні тримають безрозмірне жовто-блакитне знамено України. Через його жовтий край, просто за спиною променистого В’ячеслава Чорновола, мов із-за лаштунків, з’являється обличчя Леоніда Даниловича. Обличчя — це єдине, що залишив Кучмі художник. Воно поки що в тіні. Але незабаром Президент №2 вийде в центр, на освітлене рампою місце...
І є для чого — публіка знову зібралася. Тільки на вулиці, за вікном. Такого масового успіху ніколи не було в українському політичному театрі. Переаншлаг!
Там — мокрий асфальт, тут — лакований паркет. Різниця є. Там — холодніше.
У мене на шостий день революції — підошва на правому черевику геть відвалилася. Я ніяк не встигаю заскочити або до магазину, або на базар. Побоююся пропустити щось цікаве. Черевик — жертва революції.
Я нарешті зустрівся з політичним агентом газети «День». Співчутливо подивившись на мої черевики, він сказав: «Та в такому взутті я тут нікого не бачив». — «Нічого, — кажу, — ще побачиш».
Я мов у воду дивився: незабаром завіконна публіка прорве 4-й під’їзд, аби засвідчити владі свою присутність. Але це потім, а сьогодні голосували питання про недовіру до ЦВК.
У ложі преси журналісти й оператори палахкотять оранжевим. На одній камері, що тримає спікера Володимира Литвина в прицілі видошукача, кокетливо пов’язаний помаранчевий бантик. Провладна половина парламенту була вже без синьо-білих шарфиків і прапорців. Як і ті студенти. «Наша Україна» помаранчевіла впевненіше.
Люстра в парламенті — космічна. Вона, здається, закручує донизу доцентрові вихори, вона — вісь пральної машини, в якій, полощучись, завертілися міста та села, Захід і Схід країни, очищаючись від лицемірства та брехні.
У кулуарах блукає редактор «Бульвару» Гордон. Костюм, сорочка та краватка — стильна фантазія на оранжеву тему. Одразу видно, що вже присягнув новій владі.
Крокує такою собі чаплею, базікаючи по мобільному, сутулий Вересень й оранжевий із ніг до голови (у відповідній кепці) талановитий художник-сюрреаліст і піарник себе Сергій Поярков.
Його картини — це щось на зразок віртуально-мультиплікаційного Сальвадора Далі. Він — творець двох сатиричних карт НеНашої України на гроші Нашої. Останнім часом до ВР ходить мов на роботу. Тут і покупці його. Крім, як у США, де він успішно працює з початку 1990 х. Картини Пояркова — від трьох із половиною тисяч баксів.
Він любить наближатися впритул до очей і вух співрозмовника та проштовхувати в журналістські голови недурні, але популістські сентенції. Зараз — пронизані романтичним пафосом фрази, що «країна для пахана не стане зоною» та «що шахтарів кияни гріють любов’ю», він перемежав честолюбними вставками в дусі: «Так, про мене написані тисячі статей!». Коли я перевернув у диктофоні касету, Поярков по-діловому поцікавився: «Ракорд пройшов?» Щоб жодне Серьожине слово не пропало марно. Не пропаде!
Ось, каже художник, тут і найобережніший та найхитріший Діма Гордон. Це, зазначає, знакова фігура.
Я Діму знаю років вісім — це точно — знак. Знак провладним силам перекидати мости до опозиції. Якщо вже «найобережніші» перебігли. Гордон уже присяг Революції на «5 каналі», дещо розійшовшись у думці зі своїм великим другом Йосипом Кобзоном, який так проникливо заспівав на замовлення Путіна про можливості громадянської війни в 25 кадрі відеоролика. Я думаю, в Йосипа Давидовича, так само як і в Яна Табачника, помутніння розуму швидко мине. Вони завжди з владою, яка перемогла. Хоч із радянською, тобто червоною, хоч із помаранчевою.
Перерва в сесії, обранці висипали в кулуари.
Нестор Шуфрич шаленіє. Щось у ньому від зубила — довбе в одну точку. Тоном скривдженої дитини. То обзиває колег «політичними лохами», то назве рішення ВР — «воплями та соплями парламенту».
Коли він обурено й знову ж таки якось ображено складає мікрофон, це викликає усмішку. Він — екстремістська маска есдеків — лякати противників. Така людина завжди потрібна — крайність сприяє якнайшвидшому знаходженню компромісу. Зараз він так лякав у телекамеру: «А ви не боїтеся, що підніметься вулиця в Донецьку, в Луганську?!»
Порівняно з тим, що «піднялися» сотні вулиць столиці, це прозвучало непереконливо.
Шуфричу хтось підкинув на місце у залі — апельсин. Виходячи на трибуну, есдек шпурнув його комусь із нашоукраїнців. Той спіймав. Усе жартома. Отже, Нестор не без гумору й у його обуренні — більше гри. Щоб опоненти не розслаблялися!
Вийшов прогулятися Олександр Мороз. Від його фігури віє самовдоволенням. Поле сильне, масштабне, але надто самовпевнене. Аура великого адміністратора, який свого не втратить. Звідси любов до торгівлі та переговорів. Із ризиком їх завалити.
Неосяжний, кучеряво-африканистий Порошенко. Він так само, як і Шуфрич, обожнює обурюватися.
І в тому, й в іншому таборі є як травоїдні, так і хижаки. Хоча хижаків, звісно, більше. Юлія Тимошенко — Лисиця, Степан Гавриш — обережно-мудрий Пес. Суперкомуніст Петро Симоненко — Риба, яка плаває, де краще. Його випуклі риб’ячі губи, що тягнуться до мікрофона, мов до чергової наживки, вже ненавидить уся країна. Коли в залі ВР звучить його голос, по ложі преси прокочується судома неприйняття.
Нашоукраїнець Олег Рибачук — лисий і послідовний. Переконливо розмахує руками, розчепіривши пальці в формі тигрячої лапи перед телевізійником каналу «Росія»: «Ви питаєте, хто платить тим, хто на вулиці? — ораторствує він. — Прийнято вважати, що народ тупий. Звикли, що він «хаває» все, що йому спустять зверху. Але настав критичний момент. Народ «хавати» перестав. Зайдіть до осель киян. Порозпитуйте на вулиці. Це не проект команди Ющенко — Тимошенко... Не соромно особисто вам, що Януковича привітав Лукашенко, Назарбаєв і Путін? Не соромно? А багатьом вашим землякам, із якими я спілкувався в Москві, — соромно. Яка схема Сороса?! Жодних грошей не вистачить тримати тисячі людей на вулиці тижнями! Я не знаю, що залишиться у вашому ефірі, але скажу: ці події змінили мою країну!»
Оголосили про продовження засідання.
У залі приголомшує робота спікера Володимира Литвина. Його майстерність подібна до навичок круп’є. З пакетами документів, що виставляються на голосування, він справляється, наче з картами.
Його завдання — зберегти крісло спікера та країну. Імпозантний, сивоволосий спікер намагається бути коректним, але іноді зривається. Все на «ви» та на «ви» до депутатів, аж раптом: «Закрий рота, тобі кажуть. Так — тобі!! І сядь на місце!!! Зрозумів?!»
Сивий красень, чепурун, йому подобається бути в центрі. Він уміє позувати. Ким був би в байці? Яскраво виражений Кіт!
Знову завертілася гра.
Литвин: «Голосуємо за перший пункт пакета... Рішення не прийняте...За другий — також... Тепер третя частина другого пункту та перша третього... Поверніться до залу. Нас не вистачає... Так... Рішення не прийняте... Голосуємо за пакет загалом. Є! Рішення прийняте!»
Майстер! Будь-який круп’є відпочиває.
Ухвалили постанову — ЦВК у відставку!
У залі — тріумфування.
Після такої вдалої гри Литвин урочисто вийшов м’якою ходою до півкола журналістів і телелекамер та, салонно усміхаючись, повідомив про доленосне рішення. Додавши з іронією, що «після голосування прибігли ще кілька депутатів повідомити, що вони також «за», просто в них не спрацювали картки».
Рибачук РТР пообіцяв, що назавтра у Верховному Cуді будуть представлені перехоплені записи з мобільних телефонів, що свідчать про масові фальсифікації, а також відеоплівки, де зафіксовані порушення на дільницях.
Але ці плівки Суд якраз і не прийняв. Хоча, не забігатимемо вперед.
Зимовим ранком у понеділок — я біля будівлі Верховного Суду. За іронією долі цей старовинний особняк за адресою Пилипа Орлика, 4 — біло-блакитного кольору. Через дві години тут будуть тисячі помаранчевих. Народ збереться біля таблички ВР. Зі знаменами, з транспарантами і навіть із перекованими донецькими шахтарями. Протестуватиме. Але це дуже далеко до того місця, де реально розпочався суд. Ця будівля — Пилипа Орлика, 4а. Туди треба добиратися лабіринтом дворів поміж розставленими на розі нарядами міліції. Туди навіть легкий шум із вулиці не долітає.
Це те ж саме, що перед народом поставити декорацію: кричіть, скільки заманеться. Це нас анітрохи не відволікає.
Продовження в репортажах про ВР, про життя наметового містечка та про нездійсненний штурм Кабміну — в найближчих номерах «Дня». Початок у номерах за 5, 19, 26 листопада та 3 грудня.
