Уже протягом тринадцяти років, щодня до редакції нашої газети надходять листи з усієї України. Нічого дивного. Цінна ця невгаваюча кореспонденція тим, що адресована вона не лише «Дню», головному редакторові, авторам або читачам газети, а й усьому українському суспільству. Таким чином українське суспільство спілкується із самим собою, самотужки, без «допомоги» галасливих політиків діагностуючи свій стан. Щоп’ятниці та щосуботи «стенограму» цього неозвученого спілкування ви бачите на шпальтах «Дня». Не зайвим і не перебільшенням буде стверджувати, що шпальти «Пошти «Дня» в газеті — одні з ключових. І тому часом, наповнені особливими знаннями чи міркуваннями, листи читачів переходять у розряд першої теми, виступаючи промовистим контрастом до мишачої метушні «у верхах». Цю контрастність і водночас вагу читачів для «Дня» підкреслює виданий цього року двотомник «Екстракт 150», в якому поряд із іменами Івана Дзюби, Джеймса Мейса, Яцека Куроня, Оксани Пахльовської, Миколи Жулинського та інших «заслужених» публіцистів — можна побачити імена наших читачів, винесені в окремий розділ «Пошта «Дня».
Думається, саме час тут відкрити одну суто творчо-виробничу таємницю «Дня»: часто ми, журналісти редакції, не без професійних заздрощів читаємо листи наших читачів. Часом вони видаються нам більш влучними, аналітично вивіреними, по-журналістськи досконалішими, і, в решті-решт, — людянішими (а це водночас найпростіше й найскладніше) за наші тексти. А наш головний редактор любить повторювати, що наші читачі — це найцінніше, що має «День». На згадку спадає лист Віктора Петровича Золотого майже річної давності, який «День» опублікував у номері від 26 лютого цього року, адже певним поясненням нашої «читацької залежності» може стати передмова до цього листа Лариси Івшиної: «Нас часто запитують, де ми беремо таких авторів? Доводилося навіть чути, що листи пишуть у редакції... Ті «мікроелементи», які привносять в газету наші талановиті читачі, не можна створити штучно. Це та — інша —Україна, яку не всі бачать, але яка завжди була перед моїми очима. Ще в 1997-му ми робили «День» під гаслом «Українське — означає інтелектуальне». «Золоті розсипи» наших авторів по всій країні — в усіх регіонах, малих-великих містах, селах, станціях і хуторах. Щодня, готуючи газету, ми думаємо про їхній високий запит до нас».
Окрім стимулу для саморозвитку, та «інша Україна» дає ще й привід для гордощів. Бо небагато українських видань мають таких адресатів. Тому щоразу, отримуючи цінні зразки епістолярного жанру, «День» друкує їх із вдячністю. А часом читацькі листи настільки зворушують, що виникає потреба віддячити особисто.
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Один із таких особливо зворушливих листів (зворушливих не своєю наївністю, а навпаки — мудрістю), що сподвиг нас на подорож, надійшов до редакції «Дня» нещодавно. У лівому верхньому кутку конверта із зображенням Нестора Махна, в розділі «Адреса відправника, індекс» було ім’я Володимира Івановича Литовчака, жителя села Малютянка Києво-Святошинського району Київської області. Аби читачі зрозуміли, який саме сентимент змусив нас особисто познайомитися з Володимиром Івановичем, подаємо тут його лист під досить ексцентричним і навіть занадто самокритичним заголовком.
ІСТОРІЯ ЗНАЙОМСТВА
Отже, після нетривалих роздумів журналіста та фотокора «Дня» було терміново споряджено в «читацьку експедицію». Але раптово ми зрозуміли, що конкретні координати нашого пункту призначення — доволі примарні. Так само, як невідомо: чи чекатиме на нас автор листа осіннього суботнього ранку. Та й врешті-решт: хіба делікатні газетярі можуть дозволити собі з’являтися до читачів без попередження?
Не вдаючись у подробиці віртуальних пошуків Володимира Литовчака, наших телефонних перемовин із сільрадою Малютянки (до речі, доволі привітною) та не менш привітним сусідом Володимира Івановича, скажемо тільки: щоб видобути з народних малютянських надр номер телефону нашого героя, довелося провести хоч і «малогабаритне», але повноцінне журналістське розслідування. Тож, наближаючись до воріт одного з малютянських подвір’їв на вулиці Гоголя, ми вже володіли певною стратегічно важливою інформацією. Привітний голос у слухавці повідомив нам, що окрім щирого вболівання за долю українського села (про що ми разом із вами дізналися з листа), Володимир Іванович відомий серед односельців як запеклий фотолюбитель, який досі вправляється у фотомистецтві на місцевих весіллях. Здивовані таким сучасним та динамічним захопленням пенсіонера, ми й уявити не могли, що, як виявиться пізніше, Володимир Іванович ще й токар по дереву шостого (найвищого) розряду, викладач фізики, математики та виробничого навчання, водій-професіонал та кіномеханік.
«Я думав, що ви над цим моїм листом посмієтеся та й викинете його в смітник... А воно от у що вилилося. Така честь мені...», — такими словами зустрів нас біля дверей свого помешкання Володимир Литовчак, 84-річний пенсіонер. Нам, у свою чергу, небезпідставно довелося переконувати його, що насправді то честь для нас, адже, як відомо (принаймні це відомо «Дню»), саме серед цих людей — високоосвічених літніх мудреців із провінційних вулиць Гоголя, слід шукати найсправедливіших і наймудріших політологів, тлумачів суспільних процесів, експертів. Надто, коли перших людей країни одного за одним ловлять на «проффесорських» дипломах.
Попри поважний вік та численні, характерні для сучасників XX сторіччя, життєві колізії (які нам ще належить декількома штрихами змалювати в цьому матеріалі), Володимир Іванович зберіг жвавість — і в поведінці, і в мисленні, і в спілкуванні. На відміну від своїх утричі молодших односельчан, які, згідно з нашими польовими спостереженнями, вже з самого ранку суботи цмулять пиво по кутках і винних відділах гастрономів, 84-річний пенсіонер тримає ціле господарство в порядку — включно із садком та птицею. До того ж, жвавість Володимира Івановича проявляється ще й в інформаційній обізнаності, він зберіг небайдужість до навколишнього світу, до того, що відбувається в його країні, тобто — своє соціальне здоров’я, якого бракує багатьом значно молодшим за нього українцям. До речі, про інформаційні уподобання. Серед друкованих видань на інтерес Володимира Литовчака заслужили тільки дві газети: «День» та «Слово просвіти». Раніше, за словами пенсіонера, він виписував також «Факти», «Київський регіон», «Вечірні вісті»... А потім? «Викинув!» — змахує рукою Володимир Іванович. «Ці дві газети — найкращі, — стверджує він. — До того ж, я дуже поважаю Ларису Івшину та Євгена Кириловича Марчука. Ларису Івшину я пам’ятаю ще з часів її частих виступів у передачі «Четверта влада» (Боже, коли це було?! — вигукнула наш головний редактор, почувши про це вже від нас після повернення в редакцію) .
Власне, із взаємної компліментарної ноти й розпочалася наша розмова, яка сама по собі вибудувалася в хронологічно послідовну канву. До Володимира Литовчака ми приїхали за знанням — тим найважливішим, званим іже життєвим чи історичним досвідом. І як раз історія XX сторіччя є основною, як писали колись у шкільних творах «червоною ниткою», яка, не питаючи згоди, вплелася в життя Володимира Литовчака, і великою мірою визначила його.
ІСТОРІЯ ЖИТТЯ
Село Малютянка живе своїм навколостоличним, але непримітним і непомітним провінційним життям. Для своїх жителів, левова частка яких здобуває засоби до існування в Києві, дістаючись туди маршрутками-електричками, вона залишається всього-на-всього «спальним районом». Незначна 17-кілометрова відстань від столиці виявляється значно відчутнішою у життєвому вимірі. Хоча історія Малютянки — доволі давня, а починається вона з того, що Видубицький монастир поставив у цих краях водяний млин. Саме так на цьому місці виникло поселення, яке з часом розрослося, і в якому вже пізніше, на початку XX сторіччя, довгий час жив художник Микола Пимоненко. На місці його дачі тепер — культурний осередок села «два-в-одному»: музей Пимоненка плюс сільська бібліотека.
Наш герой, Володимир Іванович Литовчак поділяє з Малютянкою її історію тільки частково. Живе він тут віднедавна — з 1996 року. Ближче до столиці він переїхав із Рівного — аби бути поруч із донькою та її родиною, які живуть у Києві. А за походженням Володимир Іванович — сіверянин, народився в Чернігівській області. Хоча світогляд його можна назвати західноукраїнським, адже в Рівному минула найбільша частина його життя. Найбільша, але не вся. Загалом, аби прослідкувати детальну траєкторію життя Володимира Литовчака, потрібен атлас не лише України, а й Європи та Росії. Одночасно розповідь про його життя — ніби аудіокнига з історії України минулого сторіччя — суперечливого, заплутаного, моторошного. Навіщо розповідати її саме так, локально? Адже навряд чи приватна історія цієї людини (так само, як багатьох його однолітків) може пролити на цей шмат історії операційне світло, видаючи її за щось пласке та однозначне. Швидше, навпаки. З іншого ж боку, ми занадто часто зловживаємо узагальненнями, гріх якого в стиранні меж особистісного. Під «гумкою» т. з. загальної історії зникає людське.
Володимир Литовчак є втіленою в деталях і в плоті українською історією, що не потребує критерію об’єктивності та достовірних супроводжувальних матеріалів. Мабуть, багато хто з вас, читачі, в його життєвій історії віднайде точки дотику зі своїм особистим літописом або літописом своєї родини. Ці точки дотику, на жаль, — переважно трагічні і зрештою вони і складають ту «загальну історію».
Володимир Литовчак народився 1926 року, як ми вже зазначили, в Чернігівській області. Якщо бути географічно прискіпливішим, то місце його народження — це село Рудівка Прилуцького району, про яку всезнаюча «Вікіпедія» дає тільки скупу інформацію про 926 жителів. Більш промовистими є спогади Володимира Івановича, який пам’ятає ці місця до критичного зламу 30-х, і якому після багатьох років життя в зовсім інших широтах довелося побувати в рідному селі цього року. Каже, що не впізнав. Бо там, де колись була Рудівка, тепер — «пустка». Тільки в його пам’яті цей простір досі наповнений життям, дитинством... і запахом сушеного тютюну. Батько нашого героя на початку минулого сторіччя був агентом із закупівлі основної сигаретної сировини на тютюновій фабриці в Прилуках. Щодня у двір до цієї родини, де була й хороша хата, й клуня, й комора, й хлів для худоби, звозили безліч тютюну, додаючи до атмосфери господарства такий досить екзотичний штрих.
«А у 32-му році все це від нас забрали. З хати вигнали. А в хаті заснували штаб із організації колгоспу. Батько наш зник, а повернувся десь аж під осінь і вивіз нас у Росію — рятуватися від голоду. Він був дуже мудрий. Закінчив чотири класи церковно-приходської школи, добре знав історію. Мав добрий тенор, співав у церковному хорі, — згадує Володимир Іванович свого батька, який був репресований, але, на щастя, залишився живий. — Саме завдяки мудрості батька голоду ми не зазнали».
Так родина Володимира Івановича опинилася в російській глибинці, майже під російсько-естонським кордоном, у Ленінградській (нині — Санкт-Петербурзькій) області. А там — «глухі ліси, болота, озера й каміння льодовикового періоду, розкидане по полях». «Парадокс у тому, що в Україні, де такі плодючі землі, де, як кажуть, на вербі вареники ростуть, люди помирали з голоду селами. А там, у Росії, де земля не придатна до того, аби щось на ній вирощувати, в той самий час голоду не було. Так, люди там жили скрутно, в поганих хатах, але з голоду не пухли й не помирали».
З цим «скрутним», але одночасно рятівним для родини періодом у Володимира Івановича пов’язаний, як він каже, один із найяскравіших спогадів, який досі стоїть йому перед очима. «Пам’ятаю, як батько повів мене у радгоспну їдальню. Мабуть, кухар там був або українець, або просто з жалю... Словом, наклав він мені цілу миску макаронів. Чуєте? В Україні люди мерли, а мені — цілу миску макаронів, а зверху на них — ще й шматок вершкового масла. І зараз у мене цей присмак у роті, і та миска з макаронами, як фотографія, перед очима стоїть».
Повернувшись до своєї Рудівки, де, як і в усій Україні, «на вербах вареники росли», тоді ще підліток Володимир Литовчак побачив суцільну темінь. «Під час голоду померло багато людей. Село було чорне. Таким воно мені здалося. Але ніхто нічого тоді не говорив. Тому що це загрожувало карою. Тільки агітатори ходили по селу з гармоністом і співали пісню про Сталіна: «Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить». А про голод — жодної мови... А хата наша стояла. Ми ходили повз неї, але в ній жили інші люди».
Родина змушена була переїхати до Прилук, де замість хати, клуні, всього, що вони мали досі, отримали буквально вбивче житло. Сім’ї дали зовсім невеличку кімнатку в колгоспній конторі, в якій довелося спати на підлозі. «У тій підлозі були величезні дірки, з два пальця. Молодша сестра через це застудилася, отримала туберкульоз кісток і в 19 років померла».
Жваве порядкування «совєтської» влади, як згадує Володимир Іванович, тривало тут, доки не запахло війною — ще однією точкою дотику всезагальної історії та історії нашого героя. «Треба було евакуювати колгоспну худобу, гнати її своїм ходом на Схід. А нікому! Бригадири та інші колгоспні начальники поховалися. Тільки потім, при німцях, повилазили. І мій батько, який був репресований, погодився цю худобу евакуювати. Німці наздогнали його за Харковом, у Богодухові».
З’явилися німці й у Прилуках. З ними Володимир Литовчак — ще підліток, пішки дійшов до Австрії. Назад, в Україну він йшов уже в складі військ радянської армії. Це був кінець війни. Відтак із грудня 1945 року до вересня 50-го він прослужив в Ужгороді. Згадує, що писар-каптенармус мінометної роти Володимир Литовчак був найграмотнішим у роті, із семирічною освітою. Гортаючи армійський фотоальбом із молодими, але втомленими воєнним досвідом обличчями, він згадує, що саме під час служби він став «запеклим фотолюбителем». «У старшини був цілий чемодан фотоапаратів, якими я користувався. Наприклад, це фото зроблене за допомогою «Комсомольця», — зі знанням справи розповідає він. — Кадр 6х6! Ще був у мене американський «Кодак»: 4,5х6. Тоді плівок не було, фотографували на скляні пластинки, які закладалися в фотоапарат. Це був негатив, а з негатива вже — фотографії».
Можна сказати навіть, що Володимир Іванович залишив свій слід у кінематографі. «Є таке кіно «Загін особливого призначення». З ним пов’язана одна дуже цікава історія, — оповідає він. — У Рівному ми жили в будинку, який побудував граф Любомирський як чоловічу гімназію. Зараз там знаходиться Обласний краєзнавчий музей. У війну там була резиденція Еріка Коха. Одного разу восени 1986-го року, повертаючись із роботи, я побачив, що мій будинок оточений німцями... Виявилося, що це зйомки кінофільму. Я відразу заскочив у дім за фотоапаратом, утесався між тими операторами та фотографами і собі фотографую. Коли якось по телебаченню натрапив на цей фільм — там виявилося все, як на моїх знімках, — і наш будинок, і на фронтоні «німецький» напис: «Бережіть дітей від партизанів!» Перш ніж переїхати до Рівного, одразу після армії Володимир Іванович деякий час мешкав у Прилуках, працював на меблевому комбінаті (звідти, власне, й походить згаданий вище токар по дереву шостого розряду), далі — вступив на фізико-математичний факультет у Рівненький педагогічний інститут. Паралельно — закінчив курси водія-професіонала. Саме в Рівному Володимир Іванович створює власну родину — одружується, народжує доньку, працює методистом виробничого навчання в рівненській школі-інтернаті.
Наступна точка дотику з великою, тепер уже новітньою історією — це незалежність, яку він зустрів тут же, на західноукраїнських землях, як сам зазначає, «з великим інтересом». «Я ходив на всі мітинги в Рівному, — згадує він. — Мені дуже запам’ятався мітинг, коли на центральній площі в раптом почалася злива. Люди поховалися під навіс. Туди вмістилося чоловік п’ятдесят. І раптом без ніякого хормейстера чи то диригента всі заспівали «Червону калину». Це було так зворушливо!»
НОВА ІСТОРІЯ
Власне, Володимир Литовчак, «по суті рухівець», став учасником усіх новітніх демократичних перетворень країни — починаючи із тих хвиль, які здійняла незалежність і продовжуючи Помаранчевою революцією. «Розумієте, я, можна сказати, патріот. Я по суті — рухівець. Жалкую, що це все марно пропало», — коментує він гіркий післяреволюційний осад.
Володимир Іванович підтримує вступ України до НАТО та ЄС: «Зараз тільки на себе орієнтуватися не можна. Україні розраховувати на нейтралітет не варто. Ми повинні кудись примкнути. А оскільки Україна країна європейська... Росія — це імперіалізм і шовінізм. Я спостерігаю за нинішньою ситуацією і бачу, що, як і раніше, зараз із Росією домовитися неможливо. Вона завжди виявляє свою зверхність. Такий парадокс: класична культура в Росії на високому рівні, а побутова культура — на нулі. Це росіяни привезли в Україну пияцтво, бійку... Від батькових товаришів я ніколи, жодного разу не чув мату».
«Подарований» радянською спадщиною осад і досі відчутний, каже наш герой. Він лежить так глибоко всередині, що його дуже непросто позбутися: «Найстрашніший радянський спадок — це страх і несвобода. Ми були такими закомплексованими, що не знали, як поводитися навіть у якихось побутових моментах. Таких, як я, були мільйони, ми ходили ніби під ковпаком: усе оглядалися, всього боялися, боялися ступити праворуч чи ліворуч, або різко вперед. Цей страх відчувається й досі. Вчинити якось різко я ніби боюся. Хоча воно і справедливо, але боюся. Страх укорінився. А ще — байдужість. Зараз у Малютянці на все село одна корова, — констатує Володимир Іванович. — Є можливості, але нікому нічого не потрібно. Якби мені було років 50, я б не сидів у хаті, я б організував якийсь кооператив із обробки землі. А так — немає кому організовувати людей. Усі їдуть на базар купувати бразильське сало. У радянські часи українці втратили «ниточку» господарювання. Одна дорога — на базар. І думка: та якось пропхаюся...Усе це — наслідок колгоспного ладу, він розучив господарювати. Як жив радянський селянин? Трохи виростить, трохи заробить, трохи вкраде — з цього складався сімейний бюджет. Бажання йти працювати в колгосп ніхто не мав. Фактично на роботу заганяли. Тепер держава повинна заохотити селян до господарства, задобрити їх. Щоб не їхали тинятися хтозна куди, а щоб жили та працювали в селі. А держава цього не робить. Тим часом село гине. Зараз усі сили уряду, президента, всіх — треба кинути на село. По-перше, потрібна злагода у верхах, вони повинні показувати приклад. Бо риба починає гнити з голови. Звідтіля всі причини».
Хоча в потенціал майбутніх виборів Володимир Литовчак не вірить, ми запитали його, як, на його думку, розвиватиметься Україна найближчим десятиліттям. Щоправда, відповідальність щодо такого глобального прогнозу Володимир Іванович на себе не взяв. «Оце ви мені питання поставили! Сам Бог не відповість! — сказав він зі сміхом, і додав уже серйозніше: — Я тільки можу сказати, що хотів би, щоб був лад в Україні, щоб люди жили в добробуті».
ЗАВЕРШЕННЯ ІСТОРІЇ
Звісно, до нашого читача ми не могли приїхати з порожніми руками. У подарунок Володимиру Литовчаку, автору вкрай самокритично названих «Дурнуватих думок маленького українця» (бо, звісно, цей українець — не маленький, а думки його — мудрі) ми привезли фотоальбом «Дня» із найкращими роботами за десятиліття проведення нашого Фотоконкурсу, а також найпершу і, мабуть, найзнаковішу книгу з «Бібліотеки газети «День», яка дала назву всій книжковій серії — «Україна Incognita». Натомість після кількагодинної розмови, спогадів і міркувань, у «далеку» дорогу до стольного граду Києва Володимир Іванович нас спорядив дуже ѓрунтовно — цілим набором домашніх наїдків. Звичайно, тепер нас легко можна звинуватити в підкупі, замовній статті, оплаченому піарі і ще хтозна в чому, особливо з огляду на такий гастрономічний набір: консервовані помідори (дві банки), чорничне варення (дві банки), абрикосове варення (одна банка), домашнє вино (півтора літра), свіжі курячі яйця (десяток).
Хизуючись у редакції цим достатком, із пакетів ми діставали не тільки їстівні гостинці, а й ту специфічну, таку ж «свою», таку ж домашню, як і ці консервації, атмосферу. Нам видається, що саме такими й повинні бути ідеальні відносини «читач — газета». Аби вся країна, включно з металургійними гігантами та загальнонаціональними каналами, жила як великий, але дуже прогресивний «союз українських хуторів» (як любить повторювати Лариса Івшина), оснащених за останнім словом ай-ті-технологій.
Консервованими помідорами, чорничним та абрикосовим варенням (звареним із плодів, що проросли на плодючій, але не затребуваній малютянській землі) смакує нині вся редакція «Дня». Вкотре доводиться шкодувати, що, на відміну від нашого зворушення, яке ще сяк-так піддається трансляції, смак цих ласощів газетні шпальти передати не в змозі зовсім.
P.S. А я тим часом не можу позбутися вершково-алюмінієвого присмаку тих макаронів із їдальні радгоспу. Здається, мене переслідує і аромат тютюну з прилуцької фабрики початку минулого сторіччя. Дарма, що це історія зовсім не моєї родини. Але ж могла би бути, чи не так?
«Дурнуваті думки маленького українця
Колгоспний лад відучив від господарювання в приватному селянському господарстві.
І от вештаються по селу потужні молоді чоловіки, не знаходячи застосування своєї сили.
За будь-яких обставин вихід є, потрібно тільки захотіти. Людина може знайти собі роботу.
Чому б, замість того, щоб шукати чарку, не вирощувати в приватному господарстві свиней, корів, домашню птицю, кролів. Потрібно працювати зранку до вечора — не хочеться. Чекають, що хтось щось дасть, нагодує. От і годують неякісною сільськогосподарською продукцією. Домашня продукція була б натуральною, екологічно чистою, якіснішою. А вирощене в господарстві можна було б збувати на ринку. Тоді були б дешевші продукти, можливо б, і гривня не коштувала б 8 грн. за 1 долар, а можливо, 4—5 грн. Тоді і селянин міг би купити фураж за дешевшу ціну.
А щоб заохотити селян-одноосібників до праці, потрібна допомога держави у вигляді дотацій, пільг, створення різних кооперативів для допомоги селянину в обробці землі, утриманні живності, збуту продукції без посередників.
Над цим повинні працювати спеціалісти в НАН, в Кабміні, у Верховній Раді. На жаль, у теперішній Верховній Раді відсутні спеціалісти, думати нікому.
