Прийшов час любити літо в місті. Стиль життя у більшості стабільний лише до пори: всі здорові — дача, поїздки на природу, відпускна вольниця де-небудь якнайекзотичніше, задіяні на повну. Ледве щось похитнеться — чи то фінанси, чи хвороба близьких, щільна зайнятість на роботі, випускний у дітей, навіть неможливість лишити без нагляду тварин — і все, світить лише літо в місті.
Дивлюся зі співчуттям на липу перед вікном. Стоїть це дитя асфальту на улюбленій Десятинній — упевнена, зараз її ніхто з господарів міста не любить. Вулиця вже давно не поводиться як колишня красуня — змучена, замусолена нескінченними точковими забудівлями, з перекроєним нашвидкуруч асфальтом, насилу несе свій хрест, але не втрачаючи гідності. Туристи тут спотикаються постійно, а корінних мешканців ніхто не враховує.
Лише старі міські липи, незалежно від безлічі машин, перманентних демонстрацій біля МЗС, приватних нав’язливо голосних хорів на Михайлівській площі, прикрашають свої крони ароматними суцвіттями. Дивлюся — навіть якісь шалені бджоли-бомжі злітаються, ще раз підкреслюючи вічне: світ — усередині них, і рухається він за законами мудрості й не залежить, на щастя, від обридлої всім щоденної липи мутнуватих політиків.
На Володимирській гірці кияни проклали собі шлях до Європи за допомогою газонів. Не питаючи дозволу, розіславши на траві підстилки, відпочивають із дітьми. Щоправда, хтось написав неподалік на асфальті свій заклик: «Сміття довкола — сміття в голові». І правильно зробив — надто вже сміттєве у нас суспільство. А темними вечорами за активної допомоги численних підліткових екскурсантів парк перетворюється на своєрідний біотуалет під зоряним небом. Жодним міським службам не під силу вмить відфільтрувати цей варварський натиск.
Нині ми багато говоримо про різнопланове рейдерство. Раніше на рейдах стояли піратські кораблі й безжалісно грабували торгові судна. Звідси назва явища. Рейдер, виходить, це вічний пірат, і вкрадена краса та порядок — також рейдерство проти всіх киян, цих із любов’ю створених клумб, акуратно підстриженої трави, адже літо лише набирає обертів. Рятує думка — дерева ніколи не змінять своєї орієнтації і також радуватимуть тінню, а лавка під кроною стане хвилиною спокою для того, хто готовий утекти на всі чотири сторони, і допоможе, відчужено завмерши на півгодини, впіймати думку, що постійно вислизає: не варто чекати кращої пори, варто насолоджуватися тим, що зараз пропонують обставини.
Всі відкриті літні майданчики ресторанів і кав’ярень на Пейзажній алеї заповнені. І це при тому, що алея давно слугує стабільним шосе. Народ проклав собі стежинку на узбіччі, інакше довелося б іти весь час із повернутою назад головою: одна машина в’їжджає, інша — паркується, третя мчить на пристойній швидкості... Зверху, дивлячись в урочище, хочеться помилуватися багатими віллами, що відчутно врізалися в гору, та відволікає їдкий дим знизу — будівники палять целофанові кульки. Виходить, мало привезти матеріали для євробудівництва, треба ще штрафами навчити не труїти всіх довкола. Та чи до цих дрібниць, якщо з ранку до вечора грають наші обранці у провінційну лічилку — я тебе посаджу, а потім вкушу, а потім відпущу, а потім розорю, захочу поманю і знову по-са-джу! Через це живемо в постійному водевільному режимі, спостерігаючи за їхньою розминкою. Мабуть, наші вельможі також засиділися в місті — у відпустку пора. Легше і нам стане.
У центрі міста звучить гул вічного будівництва. Поряд, у загальному дворі, вже років сім будують 5-зірковий готель. Упевнена, що кожну зірку сплатили мешканці сусідніх будинків своїм здоров’ям. Перші три роки будівництво велося цілодобово — всі суди були завалені скаргами, тепер значно тихіше, але щодня, на свята і вихідні з постійним шумом підвозяться матеріали для внутрішніх робіт. Господар ліпить свою Європу на повну — ми терпимо. Цікаво, почім нині терпіння при такому ось тотальному подорожчанні?
Людина часом непередбачувана, коли стилю її життя загрожує небезпека, але, вочевидь, не суспільство. Воно у нас закодоване на покірність.
— Одне добре — скоро липовий мед піде, — посміхнулася мені жінка, яка назвала себе «гулящою». — Бачте, підробляю на гірці, вигулюю дітей сімей, що не поїхали за місто, й сама дихаю свіжим повітрям. Любите липовий?
І відразу так захотілося облизнути ложку з ароматними свіжими ласощами. До того ж, нещодавно в подарунок отримала чудову спіралевидну дерев’яну ложечку для меду, чимось схожу на ще рівненьку колись Пізанську вежу.
Ось і оновлю — час прийшов.
