Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

...Ви ще любите Київ?

Завершуємо подорож історичним центром міста
29 жовтня, 2010 - 00:00
СТОЛИЦЯ РОСТЕ І, ЗРОЗУМІЛО, ТУТ ПОСТІЙНО БУДЕ ЩОСЬ БУДУВАТИСЯ — ЯК У ВСІХ СТОЛИЦЯХ СВІТУ. АЛЕ ВСЕ ЦЕ МОЖНА РОБИТИ ЦИВІЛІЗОВАНО: Є ПРОМИСЛОВІ ЗОНИ, ЯКІ МОЖНА ЗАБУДОВУВАТИ Й РОЗВИВАТИ, Є ЛІВИЙ БЕРЕГ... / БУДИНОК ЗА АДРЕСОЮ АСКОЛЬДІВ ПРОВУЛОК, 11 АКТИВНО ЗВОДИТЬСЯ НА МІСЦІ КОЛИШНЬОГО ВІЙСЬКОВОГО СОБОРУ, ЯКИЙ ЗРУЙНУВАЛИ У 30-х РОКАХ. КОЛИ ЦЕЙ БУДИНОК ПОГОДЖУВАЛИ НА МІСТОБУДІВНІЙ РАДІ, ЙОМУ «НАМАЛЮВАЛИ» ЩЕ Й КУПОЛИ... МОЖЛИВО, ЗАБУДОВНИКИ ВІДМОВЛЯТЬСЯ ВІД ЦІЄЇ ІДЕЇ, ПОКИ ДОБУДУЮТЬ?..
Закінчення. Початок дивіться у №№192-193

Минулої п’ятниці «День» розпочав цикл публікацій, присвячений тому, як змінюється вигляд наших міст під упливом новітніх забудов. Ми почали з Києва: з Лівого берега оцінювали вплив забудови на історичний центр міста на Правому березі. Сьогодні ми продовжимо подорож — їдемо з Русанівки до Лаври. З нашим гідом архітектором Олегом Гречухом розмовляємо про забудову Печерська — хто ж перший переступив межу, на кого «рівняються» забудовники? Олег говорить про це наступне.

— Найпершим наприкінці 1990-х на Печерську виріс 24-поверховий будинок (він має гострий кінець на даху). Потім — його брат-близнюк через дорогу. Спочатку вони виглядали як дві вежі, далі їх заслонила стіна на 25 поверхів. Місце розташування — Васильківське укріплення Києво-Печерської фортеці, — пояснює Олег. — Там — одна із найщільніших забудов, яку тільки можна уявити у центрі Києва. Якщо взяти ще існуючі від радянських часів будівельні норми для міста, то щільність населення на одному гектарі має бути в межах 300—400 чоловік, і це вже перебір. Бо якщо люди щільно живуть на квадратному гектарі міської території, значить їм потрібно багато магазинів, шкіл, дитячих садків, місць для паркування, також — дороги, інженерні комунікації, інша інфраструктура... А там, де бульвар Лесі Українки й площа Лесі Українки, а ще далі Інститут культури Поплавського, дуже щільно забудована майже вся територія.

Ми проїхали міст і опинилися біля ринку риболовецького обладнання на станції метро «Дніпро». Хоч зараз — не час пік, все ж потік машин величезний. Шум від автостради — жахливий, але тут збираються ставити житлові будинки.

— Досить давно мусується ідея, що ринок треба знести і все забудувати, навіть врізавшися в цей схил. За новим генпланом Києва, який поки що на стадії затвердження, трамвай вздовж правобережної набережної підлягає демонтажу. Тобто, розширюється майданчик під схилами, який, імовірно, готують для забудови, житлової і комерційної. Це від Поштової площі до моста Метро і потім — до моста Патона, — розповідає Олег. — Є кілька девелоперів, які давно пропонують тут проекти. На їхнє замовлення працюють архітектори. Архітектор Лариса Скорик теж досить категорично виступає за забудову підніжжя дніпровських схилів. Але якщо тут створювати будинки, то під вікнами буде постійний шум і пилюка, бо досить часті транспортні затори. Необхідність будівництва аргументують тим, що тут сунуться схили до Дніпра, а ці будинки їх підіпруть. Це льосові ѓрунти, які при замоканні деформуються. На схемі з генплану Києва ці схили позначені як зсувонебезпечні (є спеціальне управління, яке веде моніторинг). Ці схили мають порожнини у своїй структурі, і коли там щось обвалюється, то над ним починає просідати схил. Плюс ще додатковий тиск створюють нові будівлі.

Наближаючись до Аскольдової могили, Олег показує позначені вали Києво-Печерської цитаделі на карті Києва 1925 року. Розповідає, що є ціла мережа споруд, які, якщо б їх доглянути і розвинути, могли б створити гарний туристичний атракціон: починаючи від теперішнього моста Метро до Арсенальної площі, потім — через завод «Арсенал», через вулицю Кутузова і Суворова і до бульвару Лесі Українки та Госпітального укріплення, де зараз музей «Київська фортеця», а потім — до Васильківського укріплення (тут ще залишилися оборонні круглі вежі) і далі до Сторонаводницької вулиці, а звідти до Лаври.

— Якщо поглянути на світову практику, то такі фортеці з такими валами гарно зберігаються, і дуже багато туристів їдуть в такі місця спеціально, щоб це побачити. Взагалі є країни, міста, які отримують більшість своїх прибутків за рахунок туристичного потенціалу і супутньої інфраструктури, — каже Олег.

Архітектор зауважує, що парк, повз який ми проїжджаємо, піднімаючись до Аскольдової могили, — не функціональний. І ніби зелені насадження є, але ніхто тут не гуляє. Нераціонально все якось зроблено... Далі — про історичне значення.

— Тут таке місце, де мадяри, йшовши з глибини Росії в Угорщину, зупинялися — є пам’ятник. Також — Аскольдова могила, цвинтар, пам’ятник Андрію Первозванному, інші пам’ятки. Досить давнє місце. Маленька церква греко-католицька, з того боку Ющенко починав саджати Калиновий гай... І тут над ним нависає цей будинок в Аскольдовому провулку, 11. Поєднання непоєднуваного! Там раніше був дитячий садок, який знесли. Одні підземні палі цього будинку довші за самі будинок, бо забудовники все-таки бояться за свої підземні паркінги, та й сам будинок, — каже Олег.

Він говорить, що з боку будинку, який зводиться у Аскольдовому провулку, 11, мала б бути пішохідна алея. Цей туристичний маршрут був би досить затребуваним, тому що є можливість оглядати пам’ятки, іти до Києво-Печерської лаври, милуватися Дніпром... Але зараз тут будівельний паркан, усе перекрито. Каже, що сам кілька разів там ходив, але з’ясувалося, що треба для цього мати спортивне взуття і постійно хапатися за перила, щоб не впасти. Хоча можна було б зійти від метро «Арсенальна» до схилів і по цій доріжці пройти до пішохідного містка, а звідти — до самої Лаври.

— Думаю, що саме це можна було б включити до програми підготовки міста до Євро-2012. В одному з проектів генерального плану пунктиром виділено це місце, але потрібно ж діяти, проводити якісь конкурси, — зауважує Олег.

Ми піднімаємося нагору і вже стоїмо на вулиці Мазепи, біля готелю «Салют». Згадуємо про ще один сучасний «шедевр» неподалік — монумент пам’яті загиблих від Голодомору. Олег знову суворий в оцінках:

— У даному випадку взяли свічку і «роздули» в масштабах. Все зроблено прямо, буквально, без образної трансформації, архітектурної метафори. Архітектура подібних за темою меморіалів у світі створюється по-іншому — образи трансформуються, немає буквального наслідування. Якщо навіть порівняти з тим, що збудували в Берліні — Музей Голокосту та меморіальне місце, де раніше була ставка Гітлера біля Бранденбурзьких воріт, — то там є сірі бетонні тумби, яких дуже багато: ціла площа квадратно-гніздовим методом заставлена, і між цими брилами — проходи на ширину плечей людини. Виходить лабіринт, по якому люди ходять і іноді, через висоту бетонних стін втрачають орієнтацію в просторі. Це вже не є функціональна архітектура — музей, а в ньому — книжка відкрита чи фото на стінах. Навпаки — нічого з традиційного набору немає. А враження — є. Є речі, які впливають, як сучасна інсталяція, на підсвідомість людини, грають на емоціях, задають настрій відповідно до призначення. Тобто, людині достатньо створити архітектурне середовище, щоб вона відчула певні яскраві емоції. І для цього не обов’язково будувати буквальні образи — ставити кам’яних ангелів, змучену голодом дівчинку, журавлів із позолоченими крилами, — каже він.

А неподалік місця, де ми стоїмо, над будинком по вул. І. Мазепи, 16, розташованим навпроти готелю «Салют», збудували сталевий каркас і зверху надбудовують ще чотири, а може й більше, поверхів. Щось подібне вже бачили на Подолі...

— В Європі є практика, що якщо щось нове впроваджується у старе (надбудовується кілька поверхів), то використовуються сучасні оздоблювальні матеріали, щоб було чітко видно ззовні межу між старим і новим. А не створюється псевдоісторична бутафорія. Автентичне має відрізнятися від штучного, доробленого. Не так, як набудовано на Подолі — з величезними кількаповерховими мансардами, яких не могло бути 100 років тому, коли ці будинки зводили, — каже архітектор.

Подорож ми вирішили завершити в районі Царського Села, яке розташувалося впритул із валами Київської фортеці.

— У районі цієї житлової забудови була взуттєва фабрика, яка працювала для військової промисловості, виробляла юхтові чоботи для солдатів. Територія фабрики межує з Києво-Печерською лаврою та виходить до валів Київської фортеці. Там ці вали в найбільш занедбаному стані, в старих підземних спорудах — побутові смітники. У 2000-х роках землю почали приватизувати, і там з’явилися чималі садиби з басейнами, приватною охороною і шлагбаумами. На саму територію фабрики розробили кілька пропозицій із забудови готельно-офісно-житловими будинками — до 16-ти поверхів заввишки. І це в 400-х метрах від Лаври! Вулиці Панфіловців, Редутна — вже зараз на них більшість будинків використовуються для іноземних представництв, посольств, резиденцій, офісів. Там — як територія іншої держави: ні підійти, ні сфотографувати, — говорить наш гід.

Він встигає розповісти, що неподалік, на вулиці Лейпцігській, у дворі є пам’ятка архітектури з охоронним номером, занесена у реєстр. Це — в’їздна равелінна брама Києво-Печерської фортеці, тому що тут була одна з трьох під’їзних доріг до фортеці. Але її використовують як якусь підсобку: сарайчик з арочними воротами, з нього позбивали весь декор...

І що ж ми бачимо, під’їхавши до історичного місця? З правої сторони від шлагбаумів — вали Києво-Печерської фортеці. Межі ж заповідника проходять по самому підніжжю. При цьому, за словами Олега, посольство Пакистану знаходиться прямо на валах («територія позначена як заповідник, будь-яке будівництво заборонено, але ж посольство не винне, вони не розбираються в історії цього будівництва...»). Паркувальний майданчик для автівок, розташований поблизу, теж, здається, незабаром віддадуть під забудову.

Гарна екскурсія, але висновки — невтішні: на жаль, всі умови диктує забудовник.

— Виходить так, що з одного боку приймаються документи, а потім — перезатверджуються, і називають цю всю територію (архітектурних заповідників, історичного ядра міста з півторатисячолітньою історією) вільною від інтенсивної комерційної забудови. В той же час не пропонують альтернативні місця для інтенсивної забудови. Адже є промзона на Петрівці, на Рибальському півострові, біля метро «Видубичі» — там Теличка, великий район, де одні підприємства потужно працюють, інші взагалі не працюють. Можна було б розвивати нові території, а не руйнувати створене віками. Наприклад, якби стадіон до Євро-2012 збудувати на околиці, звичайно ж, до нього протягнули б метро, був би комерційний зиск, щоб новобудови туди «перескочили». Але зараз для комерційних забудовників центр — основне місце, тому що ціна квадратного метра тільки за рахунок місцерозташування буде надвисокою. Але ж уже незрозуміло — це Шанхай чи Київ? Навіть в тому ж Манхетенні є ціла програма, коли нові хмарочоси ставлять за певною системою, — продовжує коментар архітектор.

На думку нашого гіда, потрібно створити альтернативні програми розвитку. Він нагадує, що на Заході теж є бізнесмени, які хочуть отримати більше, ніж вклали, але є правила, котрих вони зобов’язані дотримуватися, якщо ж не виконують, то до них застосовують санкції. «Кричати «Ганьба!» — неефективно, тим більше нині говорять про те, що всі мітинги проплачені. Але якщо пропонувати якусь альтернативу, то легше боротися, знаходити аргументи», — переконаний Олег.

— Має бути повага до культурної спадщини, бо все просто зникне. Насправді Київ вже сьогодні відрізняється (з тим потенціалом, який він мав на початку 2000-х років, коли міста отримали можливість стрімко розвиватися), але якби була чітка програма, де що будувати, і виконували б те, що прийнято, то було б краще. Цим має займатися Управління містобудування і архітектури Києва. Головного архітектора нещодавно замінили. Нині на цій посаді Сергій Целовальник, він несе реформаторські думки. Але поки що невідомо, чи це будуть якісь глобальні дії, чи тільки риторика. Та й від однієї людини не все залежить, — каже архітектор. — В державі така система, що архітектура є відображенням того, що відбувається. Стверджувати, що всі архітектори погані, несправедливо: система координат така, що архітектори у більшості пливуть за течією, опір не вітається.

На закінчення Олег Гречух зачіпає ще одну проблему — ізольованість української архітектури від світового руху:

— Архітектура в Україні не має позитивного громадського резонансу. Міжнародні конкурси не проводяться, українські архітектори не виступають на Заході, не будують там, хоча у світі є нормальною практикою, коли немає чіткої прив’язаності до одного міста: київські архітектори проектують у Києві, донецькі — у Донецьку і так далі... Такого розподілу немає. Проводяться конкурси, і якщо, наприклад, щось будується в Берліні, перемагають учасники з Японії, з Франції, США. Звичайно, що реалізація проекту покладається на місцеві структури, але саме наповнення ідеями і планувальна структура не обов’язково має розроблятися кимось місцевим, В Україні такого громадсько-архітектурного життя майже немає. Десь локально воно зосереджується, але масштабної і послідовної діяльності немає.

Олег переконаний: аби все запрацювало, потрібні поступові системні зміни — зрештою, як у всьому, що неправильно розвивається в нашій країні...

Оксана МИКОЛЮК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 
Рубрика: