Одна знайома якось сказала: «Господи, коли вже Стінг поїде!» — «А ти що, не любиш його? — спитав я. — «Люблю, — відповіла вона. — Але чути рекламу про нього більше не можу! Мені від Стінга вже хочеться відпочити». Справа, звичайно, не у ньому. А в нав’язливій, обложній піврічній(!) рекламній акції, яка передувала концерту. Її пишномовний стиль просто вбиває. Вбиває любов до співця. Усе заради космічних цін на квитки. Нещодавно по радіо я почув такий перл: «Україна — центр Всесвіту! І сюди їде Бог... музичний — Стінг. Уперше в Києві зірка світової величини!» Мені захотілося розповісти як рік тому, ще більш «уперше» сюди їхав Джо Кокер. Хоч розповідь, по суті, не про це, а про те, до якої міри реклама намагається деформувати громадську свідомість. Раніше комерційно вигідними були комуністичні ідеї, і ЗМІ своїми репортажами про світле сьогодення (не кажучи вже про майбутнє) буквально проїдали громадянам голови. Тепер настали часи «прямої комерції», але вона також безпардонно вiдбиває дійсність у найбільш вигідному (фінансово!) світлі, менш за все зважаючи на реальні факти...
Мій улюблений співак Джо Кокер повинен був з’явитися у Києві. Я звичайно рідко зв’язуюся із організаторами концертів, але Кокер — великий артист. Можна зробити виняток.
Уперше почув я його в якомусь паршивому музичному збірнику. Невідомий чоловік хрипів блюз. У його голосі була справжня гіркота, він нагадував Висоцького. Щось близьке слов’янському невдоволенню. Вимальовувався такий образ: стоїть величезний мужик на пагорбі і рве на грудях сорочку, та так, що тріск чутно на весь Всесвіт. Чоловіка не задовольняє його устрій. «Все не так, як треба!» У його реві відчувалася розгубленість великого і хижого звіра у світі без надій. Мене приголомшило це виконання (хоч після цієї історії слово «приголомшуючий» викликає у мене алергію). Кумедно, що співцю безтурботно підспівував жіночий хор. Але дівахи тільки підкреслювали самотність цього голосу...
Тому, почувши по радіо молодецьку фразу (не без тавтології): «Є у нашому житті те, заради чого варто жити! Дайте волю своїм почуттям, поступіться своїм бажанням. Для тих, хто вміє красиво любити, — єдиний концерт Джо Кокера в Україні відбудеться 9 червня. Подзвоніть за телефоном........... », — я стрепенувся.
Насторожувало тільки, чому на Кокера повинні ломитися ті, хто вміє красиво любити? Він що, на концерті буде приймати екзамени з сексу? Хоч від поєднання «красиво любити» несло і ресторанно-гавайським змістом: океан, темношкірі офіціанти, які бігають туди-сюди, і поряд широкобедро- томноока кохана. Однією рукою вона притримує соломинку, що стирчить з крижаного коктейля, а другою — із задоволенням обмацує тугий гаманець кавалера. Сальна буржуазна краса з буклета.
Поступившись, головним чином, бажанню послухати, я дзенькнув за вказаним телефоном.
Коли я сказав, що я з газети «Фонарь», ситий баритон на протилежному кінці проводу пом’якшав:
— Я продюсер Аркадій Гантелін, — представився він і одразу перейшов до наказного тону. — За акредитацію на концерт три статті!
— Три!? — здивувався я. — Коли ж ми встигнемо їх надрукувати?
— У вас щоденна газета, встигнете, — заспокоїв він.
— І у мене немає стільки інформації про Кокера.
— У газеті «Акти» вийшла стаття тиждень тому, яка нас повністю влаштовує. Почитайте її. Не треба писати про те, що Кокер коловся чи пив...
— Адже за цими заняттями він провів два десятиріччя! Поки остаточно не протверезів у 90-х.
— Одне і те ж можна подати під різним кутом. Негатив не потрібен. Головна думка повинна бути про те, що Кокер навчив світ красиво любити.
— Як це? — не зрозумів я.
— Ну, він же заспівав у фільмі «Дев’ять з половиною тижнів»... І він дуже подобається жінкам.
— Кокер? — здивувався я. — Це більше схоже на Міккі Рурка.
— Чому ж? — заперечив він. — Кокер також подобається. Загалом, така концепція.
— Зрозуміло, — сказав я, хоч мені було зовсім незрозуміло.
— Коротше, почитаєш, — перейшов він на «ти», — розберешся...
Стаття в «Актах» свідчила приблизно таке. Народився співак у Шеффілді. Став відомим, коли в 1968 році виконав пісню «Бітлз». А суперпопулярним завдяки пісні з «Дев’яти з половиною тижнів». Баби від нього шаленіють, тому як «хрипкуватiсть Кокера так само сучасна, як пірсинг Кейта Флінта чи буйність Ліема Галлахера». Хто такий Галлахер з Флінтом — незрозуміло. Якщо, звичайно, автори не мали за Флінта відомого пірата (пізніше з’ясувалося, ця фраза була вкрадена з одного крутого музичного журналу). Не стаття, а зацукрене повидло. Про Кокера, якого я люблю, там не було жодного слова.
Я подзвонив своєму другові журналісту Самарському.
— Самарський, — кажу, — що за людина Гантелін, кажуть, ти з ним працював? Я його мало знаю, але вже хочеться його побити.
— Це у тебе навряд чи вийде — він під два метри!
— Я вже передумав. Він на тебе також давить своєю масою?
— З ним непросто, але я звик. Він навіть мене чимось приколює, — відповів Самарський.
— Я в ньому нічого прикольного не помітив. Особливо у тому, що він вимагає за акредитацію три статті.
— Хай подавиться. Я даю одну статтю і анонс.
— Спасибі за інформацію. Спробую зменшити його апетити.
— Ще врахуй, — сумовито відзначив Самарський, — що він переробляє кожне друге слово.
— Так? — зіщулився я, — оскільки з дитинства ненавидів виправлення. — А скільки квитки на концерт коштують, не знаєш? — захотів я дізнатися про ставку в цій грі.
— До двох тисяч гривень.
— Нічого собі!.. — здивувався я. — Я чекав, що загнуть, але не думав, що аж так... Добре, бувай, — попрощався я з Самарським.
Ставка велика.
Я зателефонував Гантеліну.
— Я говорив з керівництвом, — збрехав я, — і воно проти трьох статей. Досить однієї та анонсу.
Гантелін обурився.
— Щось воно багато собі дозволяє. Запросто можемо і до біса послати... Ти що, не можеш розібратися, бляха- муха, з «Європа-плюс» (гаркнув він кудись в сторону)... Коротше, три статті! — відрубав він. — Все, давай, а то у мене зустріч...
До мене потихеньку став підкрадатися сказ. Однак чого не зробиш заради Кокера?
Я з огидою прочитав дві рекламні статті і, стуливши їх докупи, зробив одну. Бідний Джо! Щоб трохи розбавити нескінченне вариво з улюблених слів рекламщиків у дусі «приголомшуючий», «прекрасний», «легендарний» (хоча ці епітети цілком підходили Кокеру, їх концентрація робила текст приторним до нудоти) і, щоб трохи себе розвеселити, я накрапав: «У «Дев’яти з половиною тижнях» вже стала класичною сцена, де нестерпно еротична Кім Бессінджер завзято розшпурює навколо себе предмети туалету перед очима збудженого Міккі Рурка (тут мені стало остаточно весело, але я все-таки змінив слово «збуджений» на «захоплений»), яка супроводиться найбільш відмінною композицією. Хрипкий голос Кокера створював додатковий грайливо-любовний настрій. Саунд-трек до цього фільму мені сподобався навіть більше ніж сама кінокартина». Остання фраза була абсолютно чесною.
Вранці Гантелін приступив по телефону до комерційної поліровки мого і без того спотвореного рекламою тексту.
— У твоєму заголовку, — почав він iз самого початку, — «Легенда світового року Джо Кокер їде до нас у гості» «рок» викликає підозру. Ну гаразд... Тепер, що це у тебе: «Іноді він переспівував чужі речі. Наприклад, пісню «Бітлз»... Нісенітниця! Пиши: «Іноді Джо Кокер захоплювався піснями, які вже хтось намагався виконувати до нього. Уперше це сталося з «Бітлз»...
— «Намагалися виконати» — чи не дуже по відношенню до «бітлів»? — засумнівався я.
— Переживуть! — підбадьорив мене Аркадій. — Фраза про Кім Бессінджер мені сподобалася (як це він не помітив сарказму?!). А ось це не годиться: «Не зважаючи на «колючість» і «шершавість» його тембру, він подобався жінкам». Чи ти з розуму з’їхав?! У нього немає жодної колючості! Шершавість — ще куди не йшло. І потім, Кокер — це порода собаки? Кокер- спанієль? Скрізь, де Кокер, встав — Джо. Отже, я диктую виправлений текст: «Незважаючи на ДЕЯКУ СВОЄРІДНУ шершавість тембру Джо Кокера, він..., тут вставляй, ЗАВЖДИ подобався жінкам».
До фіналу статті образ Кокера став схожий на юного Алена Делона. Душка всіх часів і народів! Вибач, Джо!
Репліку «Він так само, як Висоцький, був близький і академікам, і водолазам» Гантелін переробив «Як академікам, так і домогосподаркам», прокоментувавши: «Ми працюємо на цукрозаводчиків та їхнiх дружин».
Двадцять хвилин він мене шматував і кроїв. Я був, практично, згвалтований. Єдине місце, де я трохи залишився собою — був псевдонім. Підписався я скромно і музично: «Клавдій Шульженко». І Клавдія Іванівна Шульженко цілком пристойна співачка. І римський імператор Клавдій мені симпатичний.
Після цієї статті з’ясувалося, що у хлоп’ят Гантеліна більше жодних відомостей про Кокера немає.
— Ти ж журналіст, — сказав мені Гантелін. — Напиши, наприклад, про роман Джо Кокера з Катрін Деньов. Є кліп на цю тему... Ну все...
Для видобутку фактів я залучив двох чудових дівчат з бюро перекладу. Пару вечорів вони витягували з Інтернету біографічні довідки про співака. Я це все завертав у подарунковий рекламний папір. Чим більше наверталося брехні, тим я почував себе гірше. Я не міг вже слухати Кокера дома на касетах. Мені було соромно.
Після виходу статті Гантелін був незадоволений її розмiщенням у газеті:
— Що це за телереклама праворуч від неї з головою Маклауда? Ця фотографічна голова убила Кокера. Ти вбив артиста, розумієш?! Тепер можна подумати, що це рекламна стаття.
— Я убив?! — не витримав я. — Я, навпаки, намагаюся його врятувати. І потім, хіба ця стаття не рекламна?
Гантелін вороже замовк. А потім знову ринувся в бій:
— У будь-якому разі рекламною вона виглядати не повинна... До речі, чому на фотографії Кокер виглядає як старезний єврей?
— Ви ж її прислали. Пришліть таку, де він виглядає як молодий грузин. Мені все одно.
Знову виникла пауза. Такі паузи звичайно виникають на коридах, коли розлючений бик трохи втомлюється і відходить, щоб уважніше роздивитися тореадора.
Я сказав у тишу трубки:
— Другу статтю присилати? не знімати». Клас! Я бадьоро накатав: «Зміст цієї пісні чудово відтворює назву: мовляв, роздягайся, але головний убір можеш залишити».
Гантеліна насторожила саме ця фраза.
— Що це за паскудство? — накинувся він на мене наступного ранку.
— Я його, вибач, не складав. Це оригінал.
— Переклад доведеться прибрати. Він може покоробити цукрозаводчиків та їхнiх дружин. Переробимо так: «...роздягайся, але залишайся людиною...»
Я засміявся:
— Так, на мою думку, набагато паскудніше. Якийсь натяк на зоофілічні перетворення партнерші. До того ж звучить у комсомольському тоні.
— Я дванадцять років працюю в шоу-бізнесі, — розсердився Гантелін, — і знаю, що і як треба... Повністю скороти це місце. Залиш тільки «у цій пісні є іронія».
Коли тебе гвалтують уперше — неприємно. Коли вдруге, виявляється, також. Організм не звикає. Однак було ще і втретє.
Останню «заморочку» я побудував на тому, що Кокера взасос люблять великі політики.
Третя Гантелінська екзекуція:
— ...що це написано: «...був особисто запрошений Нельсоном Манделою». Кому потрібна ця стара мавпа?
— Проте на концерті, присвяченому його дню народження, виступали найвидатніші артисти, — я намагався чинити опір.
— Мені здається, набагато цікавіше те, що його на вечерю запросив король Брунея. Він за мільйон доларів і Стінга запрошував. І повір, — уперше в голосі Гантеліна проскочила повага, — ця людина вміє рахувати гроші.
— А мені не подобається, коли людей замовляють на вечерю. Нехай навіть за мільйон... — запально сказав я. — Коротше, я записую, диктуй: «Король Брунея...»
— А що це ти зі мною на ти? — раптом уперся Гантелін. — Ти мене задовбав! Я відчуваю у твоєму тоні знущання. Цього от не треба!
— Мені що, треба голос потренувати? — спитав я.
— Все! Підеш купиш квиток сам!
— У цій грі вже не тільки я: перекладачі, комп’ютерники, верстальники.
— Ти невихована людина, і я невихована людина. Ми не спрацюємося...
Він поклав трубку.
З кожним сигналом зумера мені ставало легше. Згвалтування виявилося
— Звичайно, присилай, — брехливо інтелігентним тоном закінчив Гантелін.
У другій статті велелюбність Джо Кокера перейшла межі людської норми. Він красиво любив все і всіх. А окремо від натовпу симпатяшок протягом сорока років у нього триває роман з Катрін Деньов. З перервами (як у кліпі) на каву. Єдине, що мені по-справжньому сподобалося, це переклад тієї ж (тричі проклятої! ) речі із «Дев’яти з половиною тижнів» — «You Can Leave Your Hat On». Вивчаючи французьку, я не підозрював, що в перекладі з англійської вона означає: «Капелюха можеш взаємним. Яке щастя, що на догоду цукрозаводчикам я не буду висікати статую Кокера з гігантської цукрової брили!
Тепер я цілком спокійно міг поставити касету з улюбленими речами і прямо подивитися в очі Джо на її обкладинці. О ні, в цих піснях зовсім інший смак. Несолодкий!
Гудбай, Гантелін! Капелюха на прощання можеш не знімати!
P.S. Оскільки наша газета декілька днів друкувала афішу концерту, квиток я отримав у нашому відділі реклами. Реклама, звичайно, править світом. Але не моїм.
