Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Виборчий блок Матіос — Чорногуза

24 березня, 2006 - 00:00

Якщо уявити себе інопланетянином і цими новими очима роззирнутися довкола — зиркнути на вуличну рекламу, підключитися до приватних телефонних розмов та невидимкою побувати на українських кухнях, поклацати перемикачем телеканалів і покрутити радіоприймач, — ураз дійдеш висновку: цей народ найбільше цікавиться політикою і футболом.

Та коли піти за інформаційним харчовим ланцюжком (що живить цю комунікативну пристрасть) далі від ґазетно-ефірної пропозиції, — виникають питання. За експертною оцінкою Української асоціації видавців торік у цій країні купили величезну купу книжок — на приблизно $300 мільйонів. Логічно було би уздріти на ринку безліч політичних романів. I російських (про російську політику) таки трохи є. А от української політичної прози — катма.

Але що таке «політичний роман»? Коли зазирнути до «Літературознавчого словника-довідника» (К.: Академія, 1997), то надибаємо лише глуху згадку, що це — різновид роману детективного. I — жодних письменницьких імен-прикладів. Не дивно: за радянських часів вхід до політики літераторам було закрито.

А за часів кучмівських, як казав кіно-Абдула, стріляли. Тому й продукувати пропозицію охочих не було. I не тільки з боку авторів. Пригадую, як три-чотири роки тому відомий політично-кримінальний журналіст Олег Єльцов приніс рукопис про сильних світу цього й попросив порекомендувати якогось видавця. Роман був справді вправний, на ньому можна було непогано заробити. Але блиск швидкого ринкового успіху не розвіяв мороку страху — відповідь кількох провідних українських видавців була ідентично-істеричною: «З політикою зв'язуватися не буду!»

Вже під час агонії цього режиму вийшла книжка Олександра Турчинова, що літературно зафіксувала ауру та психологічний механізм того страху: «Страх — изуродованная, извращенная, неосмысленная, подсознательная вера в возможность и неизбежность плохого и ужасного, вера в боль, вера в страдания, вера в неотвратимость зла. Сознание, отравленное страхом, — формирует образы и события, которых само же и боится».

Останні президентські вибори, схоже, поклали цьому страхові край. Але більшість українських письменників та видавців «проскочили» 2005-й за його інерцією. Точно так, як передбачав журналіст- письменник Макс Бондоренко у своєму політичному детективі 2002-го року народження: «Та осінь навчила багатьох бути цинічними. Марно вважають, що такі речі проходять безслідно, — вони вгризаються в людей, як кліщі, — і досить неприємно зудять».

Отже, за словами одного з персонажів Бондоренка, братися до політичного роману — «справа концептуально важка для психіки». Панічний страх перед державою, може, й минувся, але «правова Африка» (М.Матіос) в цій країні лишилася, і поки що жодних ґарантій, що хтось із високопосадових «шахраїв, а по-вченому — оліґархів» (О.Чорногуз) не зреагує на політичний роман за принципом «У нас — так: или по-хорошему, или по закону» (П.Катериничев) — немає. Відтак, за весь минулий рік в нашій літературі з'явився лише один політичний роман, про який «День» уже писав (Ян Валетов. «Левый берег Стикса». — К.: Альтерпрес), якщо не рахувати деяких текстів, котрі до статусу літератури не дотягують (наприклад, «Четверта революція» П.Солодька).

Настав 2006-й, знов-таки пророчо передбачений Бондоренком: «Ми продовжували вибирати майбутнє. Ми його вже відчували — по запаху. Воно смерділо. Але воно було неминуче». I ось тут затхлий дух нинішніх виборів сколихнули кілька літературних протягів. Спочатку з'явилася нова повість дніпропетровського автора Яна Валетова «Прицільна дальність». Жваво-похмура конспірологічна історія про замах на прем'єр-міністра, котра, виявляється, була «в курсі», та в останній момент підступні спецполковники виходять з-під контролю і запланований імідж-фарс перетворюється на реальну трагедію. Авжеж — «коли службовим собакам дано команду «фас», немає гарантії, що вони почують команду «фу».

Маємо тут повний джентльменський набір популярних макрохарактеристик українського сьогодення. Моральна стійкість «рядових Майдану» («і з любові до родини, і ще тому, що своїх не кидають ні за яких обставин. Навіть якщо не відступивши — не вижити») і калейдоскоп зрад у верхах («мораль є похідною від політичної необхідності»). Словом — «занепад, як у Римській імперії», де «бажання немає. Є необхідність».

Ну і — мобільний груповий портрет наших телезірок: «Президент Плющенко, який стрімко перетворюється на прижиттєвий пам'ятник самому собі... Сп'яніла від абсолютної влади й помсти до повної втрати орієнтації Реґіна Сергієнко... Єзуїт Хоменко уважно, прищурившись, озирався навсібіч... Озлоблений, похмурий, але ще недобитий соратниками, Дорошенко...».

Утім, повість не стала кроком «вперед і вверх» порівняно з минулорічним романом Валетова — радше, більш-менш елеґантним бігом на місці на потвердження своїх потенцій (мабуть, дався взнаки поспіх написання — кульмінація повісті припадає на недавнє святкування річниці Майдану).

Далі вийшла книжка Олега Чорногуза «Дари пігмеїв» (щоправда, інерційно датована ще минулим роком). Цей роман «про Медведчука» важко уповні кваліфікувати як політичний — це такий собі розгорнутий анекдот, традиційна комедія станів. Чорногузів сміх, як і «кулуарні історії з коментарями» щойно виданої параінтернетної збірки «Всі наші» (К.: Буква і цифра, 2006) — продовження травестійної лінії Джангірова/Зайцева-Рахманіна на рефлексійній вісі Котляревський-Коробова.

Близько до цього стоїть і новинка від Марії Матіос — «гомеричний роман-симфонія «Містер і місіс Ю в країні укрів». Тут на наших спільних героях — свої маски: «Заборонний знак перед дверима раю Сашко Чвертьяков... надія всіх без'язиких і безголових Мітя Якунович... керуючий управлінням нагромадження розкраденого Iгорьок Макай... завжди готовий і завжди третій Микола Юленко... переписувач Святого Письма та аксіоми про 30 срібних Володи-МИр Народний... Сашко Буй-Тур-Чинов...». Ну і, Юлія Володимирівна (до якої М.Матіос не приховує симпатій, як Я.Валетов — антипатій), котра для одних є «Джейн Ейр Бонд 007», а для інших — Орлеанська Діва.

Навкруги ж — перманентні вибори (а ті далекі французькі події теж були виборами, чи не так?): «Свобода слова і діла; руки, що не брали, і очі, що не бачили... Не життя, а якесь олів'є із вінегретом укупі». Якби рецензентом цього твору виступив чи не еталонний на сьогодні політичний детективник Петро Катериничев, то дав би таку оцінку книжці: «Сильные побеждают слабых, умные подчиняют сильных. И над всеми господствуют подлые, те, что умеют предавать раньше других».

Романом цей твір є тою самою мірою, що і сатиричні памфлети Вольтера, які іменують «романами» хіба за літературознавчою звичкою. На свій черговий фуршет пані Марія винесла екзотичну страву — і не перша, і не друга, і не потребує десерту. «В бою нет правил, — знову прокоментував би Катериничев. — И главным является не выбор оружия, а выбор цели. И — кратчайшего пути к победе». Марія Матіос перемогла, створивши експрес-апокриф, що своїм післясмаком ледь нагадує Загребельного часів Роксолани і Богдана. А фішка цього біляполітичного екзерсису в тому, що політреалії освітлено вольтовою дугою опозиції Чоловіче-Жіноче. Навіть Майдан для неї — це «пристрасть, що змітає все на своєму шляху».

Злободенні політичні романи були і в Достоєвского, і у Франка. Ось і Матіос зреагувала на політичне завіконня, замість тішити «інтелектуальний атрибут укрів — дулю в кишені». Вийшло пам'ятно. Але справжнього роману — чекаємо. Можливо, щось по-матіосівськи екстраваґантне проросте із цієї ось побіжної фрази: «Кохалися в старовині й мало цікавилися новими технологіями»?

Співавтори:
Александр ТУРЧИНОВ. Иллюзия страха. — К.: Криниця, 2004.
Макс БОНДОРЕНКО. Обрати янгола. Роман-газета. — Суми: Університетська книга, 2002.
Марія МАТIОС. Містер і місіс Ю в країні укрів. — Л.: Піраміда, 2006.
Олег ЧОРНОГУЗ. Дари пігмеїв. — К.: ВУС, 2005.
Петр КАТЕРИНИЧЕВ. Любовь и доблесть. — К.: А.С.К., 2004.
Ян ВАЛЕТОВ. Прицільна дальність. — К.: Факт, 2006.

Костянтин РОДИК, головний редактор журналу «Книжник-review», спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: