З пані Анною Чижовою ми познайомилися ще 2016 року, коли вона та інші вимушені переселенці зі сходу України боролися за право жити і сплачувати за спожиті послуги в давно занедбаній владою (і впорядковуваній ними) будівлі XIX століття в самому центрі Одеси, на вулиці Успенській, 4 («День» писав про скрутну ситуацію в матеріалах «Ми теж громада!» і Про «велику стурбованість» і... формалізм). Нагадаємо, саме там відомий фотограф Олександр Хоменко сфотографував Іру — маленьку «Фею переселенців», котра допомогла йому одержати «Приз призів» на ХІХ Міжнародному фотоконкурсі «Дня». Він так само поширював інформацію про труднощі, з якими стикалися переселенці. Втім, це не заважало людям і про себе дбати (пані Анна має власну невелику вишивальну майстерню), й іншим допомагати: жінка разом із чоловіком до самого широкомасштабного вторгнення росії в Україну збирали й відправляли допомогу в Авдіївку.
Тож нашу нову розмову з Анною Чижовою ми розпочали із запитання про те, як справи на Успенській, 4:
— На Успенській, 4 із серпня аж до лютого місяця було вимкнуто світло, тобто зимували ми взагалі без електроенергії, хоч і скрізь про це писали. А 25 лютого нам світло увімкнули — ми це сприйняли як мовчазну домовленість, мовляв, розберемося після перемоги. А загалом живемо, працюємо.
«СПОЧАТКУ БУЛО ДУЖЕ СТРАШНО»
— Як ви сприйняли події, які почалися 24 лютого?
— 24 лютого я почула якісь дивні звуки — це було не схоже на ті вибухи, які я чула в Донецьку, але вони мене здивували. Чоловік теж прокинувся, почали прислухатися. Через деякий час, а може, то мені здалося, що минув якийсь час, чоловік закричав: «Швидко встала і лягла в коридор!». Він уже накидав там ковдр, подушок, розбудив дітей, вони теж полягали в коридорі. Ми сиділи там, о шостій запрацював генератор (узимку його вмикали по декілька годин на день, щоб ми не померзли), тож ми увімкнули телевізор і звідти почули про напад. Мій чоловік Юра — резервіст першого ешелону, 79-та бригада. Його речі вже були заздалегідь спаковані, він узяв рюкзак і пішов у військкомат, потім зателефонував і сказав, що там суєта, він діставатиметься в частину своїм ходом. Сів на маршрутку і поїхав до Миколаєва. Тоді 79-та бригада стояла на луганському напрямку і в Миколаєві було недокомплектовано частину, але хлопці встигли. Далі ви знаєте: Миколаїв закрив собою Одесу.
24-го в обід чоловік був уже на позиції, а ми з синами (одному 19, другому 14, я не хотіла залишати їх удома) пішли плести маскувальні сітки. Дівчата із спільноти «Заради миру в Україні» всі ці вісім років не припиняли плести сітки й відправляли їх в АТО-ООС, я долучилася до них приблизно півтора — два роки тому. Кілька годин декілька днів на тиждень ми збиралися — у вівторок, четвер та неділю, хто коли може.
Тож 24 лютого ми з хлопцями там плели десь до другої години, а потім вирішили, що треба розходититися й від завтра зранку вже працювати над ними щодня. Отже, ми разом 27 днів без перерви плели сітки з Юлією Кривенко, очільницею цієї організації. Дівчата відкрили різні філії по Одесі: одна — у школі зі старшою, інші — десь у спортивній залі контролюють цей процес, тому що не вистачає людей, котрі вміють плести. А плести дуже багато людей приходить, майже вся Одеса плете.
Закохалася я в Одесу! Раніше я ніяк не звикала до цього менталітету, і ось це сталося. Було так: ми не мали великого запасу рибальських сіток — а вони є основою для маскувальних, увечері 26 лютого Юля мені каже: «Аню, я не знаю, що робити далі, немає сіток». «Сьомий кілометр» закритий, адже скрізь тоді було зачинено. І тут мені спало на думку, що я з 2019 року ФОП, і кажу: «Чекай, Юля, я ж у вайбері у групі ФОП, відтоді як вони протестували». Я збиралася вже й видалитися звідти, навіть не читала їхніх повідомлень, але того вечора написала в ту групу: «Підприємці «Сьомого», відгукніться, будь ласка, дуже потрібна рибальська сітка і тканина!». Адміністраторка групи скинула мені номер телефону — ось цей і цей допоможуть все дістати... Потім, коли нам потрібні були уже не лише маскувальні сітки, а й футболки, одяг для хлопців, ми просто писали: «Підприємці «Сьомого»…» І диво в тому, що 26-го увечері я написала у вайбер це повідомлення, а 27-го вранці у нашому волонтерському центрі були кремезні хлопці — болгари, сирійці, турки, котрі заносили прямо тюки запакованої тканини! Коли я це побачила, то збагнула: я закохана в Одесу! Від 27 лютого це моє місто! Вони зайшли прямо до нас у центр, подивилися: як ви ці стрічки рвете? Ага, три сантиметри. І вони не різали, а просто розривали тканину. Десь пів години посиділи, порвали цю тканину і кажуть: ні, це не працює. І пішли собі. Я подумала, що взагалі пішли. А вони десь через годину повертаються з іншою тканиною наших кольорів, але вже порізаною. Вони відкрили свій швейний цех і просто там електроножами нарізали ці стрічки. І вони несли, несли, несли, аж доки все не закінчилося. Липучка на бронежилети, вся потрібна нам тканина…
Зараз уже «Сьомий» працює, але саме ті перші дні були найважчими, і їхня допомога була найцінніша.
Ми винаймаємо приміщення для нашої вишивальної майстерні, і місяць вона не працювала, позаяк я ж була на маскувальних сітках. А тоді хазяїн цього приміщення зателефонував і каже: «Аню, ну може, хоча б на кілька годинок уже виходили б, бо потроху люди починають уже виходити». І міська влада також просила, щоб підприємці виходили. Кажу: спробую на кілька годин. А якраз Юлія Кривенко сказала мені, що хлопці просили шеврони. То я й вийшла. І так я зайшла в майстерню і тепер вийти не можу (усміхається). Тепер я без перерви на роботі з шевронами.
Зараз можна сміятися і скільки завгодно жартувати, але загалом було дуже страшно — в перші години, дні, тижні повномасштабного вторгнення. Тому що отой досвід повернувся знову, і це був такий липкий жах... Ми ж розуміли тоді — кадировці зайшли в Донецьк, щоб втопити місто в крові, залякати людей. Так і сталося з Маріуполем, Бучею, Ірпенем… Тому в перші дні я плела і плакала, плела і плакала… І в остраху скрізь носила при собі великий рюкзак з документами. Тепер уже, коли минуло півтора місяця, я розумію, що це було необов'язково, але десь зо два тижні я тягала за собою той рюкзак. Зараз уже трошки минулося, якось втягнулися.
«ЗАРАЗ ВАЖЛИВІ ВСІ, ХТО ПРАЦЮЮТЬ НА ПІДТРИМКУ ГРОМАДЯН І ЗСУ»
— Що вас зараз підтримує морально?
— Віра в перемогу. Але вона була в мене з перших днів. Підтримує те, що я перебуваю у своїй патріотичній спільноті. Я, моя сім'я, подруги — робимо все для перемоги, наш тато під Миколаєвом у 79-й бригаді. Мабуть, підтримує те, що ти на своєму місці й розумієш, що кожен твій крок важливий для ЗСУ. Іноді настає апатія — не через зневіру, а через втомлюваність. Особливо коли щойно відкрила майстерню й пішли замовлення на шеврони, приблизно через три дні мені вже захотілося зачинити майстерню і викинути телефон, тому що їх ну дуже багато. Я розумію, що розбомблені Харків, Маріуполь, усім хлопцям потрібні шеврони, вони пишуть-пишуть-пишуть, а я не відчуваю морального права когось відшити першим, а когось посунути назад. Тобто приходять до мене одесити, котрі днями вже теж вирушають, а я йому кажу: а кого ж мені посунути — Маріуполь чи Харків? Але ж і він мені рідний!
Бачу, що дуже багато фірм уже виставляють вишиванки, футболки з вишивкою. Мені теж хотілося б саме на красу шити, і часом мені прикро: давайте спочатку ЗСУ забезпечимо, а потім уже будемо про красу думати. Але, на жаль, не чують мене.
Хоча я спочатку не хотіла йти з маскувальних сіток, бо вважала цю роботу найважливішою — ця організація забезпечила ППО Одеси, блокпости, і замовлень дедалі більшає. Але старший Антон після дистанційних пар в інституті йде плести сітки, менший Єгор після школи йде або до мене в майстерню, або теж туди на сітки. Один день схожий на інший, тому є вже певна виснаженість. А по неділях ми вже всією сім’єю після костела йдемо на плетіння маскувальних сіток. Мабуть, це і допомагає морально, позаяк не залишається часу на «риття» в новинах. Зараз важлива будь-яка праця — і маскувальні сітки, і швачки (яких, до речі, дуже бракує в Одесі — цехи готові прийняти на відшив замовлення, а люди повиїжджали за кордон); так само потрібні пекарі, продавці — всі, хто працюють на підтримку громадян і ЗСУ. У мене навіть настільна лампа зламалася, і я в перші дні не знала, де її купити, бо все було зачинено. Ті, хто їх продають, теж важливі!
