Хотів би звернути увагу також на інше, співзвучне їй за духом, розуміння проблем.
Прогрес можливий на основі багатства. Убогий може зрубати дерево, розкласти багаття і грітися при ньому. Щоб копати вугілля, ставити печі, створювати технічне обладнання, потрібно набагато більше затрат. У давньому Львові газове освітлення з’явилося пізніше, ніж у Лондоні, але не набуло такого поширення, як у місті на Темзі. Це були радше модні витребеньки купки багатих львів’ян. А їх у нас було менше, ніж у туманному Альбіоні.
А що вже говорити про основу прогресу у наш час? Нові технології дорогі. Радянські КБ при багатьох підприємствах над «піратським» копіюванням мудрували, щоб «наздогнати і випередити». Результат знаємо. Нині багатьом нашим «промисловцям і підприємцям» вигідно працювати зi збитками. Добре живуть, а в річному звіті показують збитки. На які ж кошти здійснювати технічну модернізацію, підвищувати конкурентоспроможність?
Українцям треба змінювати деякі свої звички, безперспективну «філософію бідності», що виявляється, наприклад, у поширенні на ринку різних дешевеньких «ходових» підробок, ерзац-виробів. Мені доводилося чути від старших людей, що за Австрії в Галичині були лише товари європейської якості та ціни. Тільки такі купували. Це теж свідчило, що ми були у Європі. Якщо тепер кажемо: «Йдемо у Європу», «Україна визначила свій європейський вибір», то з нашого ринку слід вимести дешеві підробки, утвердити інші орієнтири, інші стандарти. Це потрібно для того ж економічного зростання. Дешевий товар, як і дешева робоча сила, лише консервує відсталість, тягне нас у «третій світ», робить країною, в яку модерні західні «партнери» скидають свій мотлох.
...В одному з видань нещодавно прочитав, що в Іспанії жодним державним законом не визначається сфера застосування кредитних карток, однак ця форма платежів широко використовується фізичними особами. Її «освятила» жива практика сучасних платіжних відносин.
Практика використання цифрового підпису у приватному бізнесі набула поширення у США без державного дозволу, цифрові підписи на документах визнаються судами. Президент аж потім розпорядився використовувати їх у підлеглих його адміністрації державних структурах. До приватного сектора (а ним є весь американський бізнес) президентові зась.
Наша ментальність інакша. Підозріло, з недовірою ставимось до всього, що не дозволено законом, не передбачено ним. Ніби все у житті має бути зарегламентовано, і ніяких «художеств»! (Пригадуєте: «Нет такого закона, чтобы песни петь!»)
Збюрократизованість усього, з чим стикаємось, часто вже й не зауважується. Кожен стає, як мовиться, часткою цієї проблеми.
...Не пишу трактат про українську праву ідею, її дух. Лиш трохи думок розсіяв тут, в надії, що зацікавлю когось ними. Ще ж не поглинуті всі літніми відпустками. Та й нікуди воно від нас не дінеться — те, що називається вибором.
