Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Від любові до Америки у мене нічого не залишилося...»

Написав в одному з останніх листів луганський художник Дмитро Перьков і... пішов з життя
5 січня, 2001 - 00:00

Управління УСБУ в Луганській області недавно передало обласному художньому музею документальні матеріали, які пролежали в його архівах майже 20 років. Мова йшла про луганського художника Дмитра Перькова, на якого ще двадцять років назад Ворошиловградське УКДБ завело карну справу як на зрадника Батьківщини.

У складі туристичної групи обкому комсомолу Дмитро поїхав у Францію і не повернувся. Цей випадок вплинув на репутацію не тільки комсомольських керівників, які «слабо працюють з кадрами», але і на багатьох чекістів. Версії про викрадення туриста і тим більше про замах на нього були відкинуті після того, як слідство прийшло до висновку, що Дмитро просто-напросто втік. Тоді справа прийняла політичне забарвлення. Правда, під час обшуку луганської квартири Дмитра нічого крамольного, антирадянського не знайшли. Крім декількох картин художника в дусі соц-арту і самовчителя з англійської, французької та італійської мов, не було нічого, що представляло б будь-який інтерес. Не внесли ясності і опитування його родичів, друзів, колег. Через три роки після втечі Дмитра за кордон стало відомо, що він звів рахунки з життям, викинувшись з вікна американського хмарочоса. Справжня історія цього, безумовно, талановитого молодого художника стала відома тільки через двадцять років.

Здавалося б, Дмитру Перькову гріх було скаржитися на долю. У 25 років він добився того, на що у інших часом йдуть десятиріччя — став членом Союзу художників СРСР, брав участь в міжнародних виставках і не раз був визначений. Скажімо, його робота на міжнародній виставці «Сатира в боротьбі за мир» отримала медаль. Словом, незважаючи на молодість, про нього говорили як про майстра, який швидко досягає успіху в такому серйозному і складному жанрі, як карикатура і політичний плакат. Але суворі тематичні рамки того часу, швидше всього, обмежували можливості художника. Мабуть, тому Дмитро мріяв працювати в кіно і мультиплікації. Оскільки як художник Дмитро був популярний, без роботи не сидів, отже, без грошей також. Принаймні, він міг собі дозволити поїхати у Францію, хоч це коштувало недешево. Проте, можливо, це було метою його життя?

Першу листівку його рідні отримали з Парижа. Вона була дуже короткою: все нормально, чекаю візи з США. І ніякої більше інформації. Зате немало інформації про художника зібрали компетентні органи. У тому числі й по лінії Радянського посольства у Франції. Зокрема, стало відомо, що Перьков співпрацював з емігрантською газетою «Російська думка», друкуючи на її сторінках антирадянські карикатури. Дійшла до Луганська стаття, опублікована в журналі «Мінют». З неї стало відомо, що Дмитром, як політичним біженцем, почала опікуватися організація, що взяла на себе турботу про російських емігрантів. Таких людей на час їх адаптації в чужій країні розташовували у французьких сім’ях. Дмитра оселив у себе один журналіст, автор статті. Він оповів в журналі про деякі деталі втечі художника, пояснивши його «зраду батьківщині» існуючими в СРСР технологіями «промивання мізків». Але про те, як живеться Дмитру і які його подальші перспективи — ні слова.

Наприкінці 1976 року стало відомо, що Дмитру все-таки вдалося виїхати в США. Збулося відразу дві його мрії — жити в Америці і працювати мультиплікатором. Але через декілька місяців він втратив цю роботу.

На щось треба було жити, тому брався за будь-яку роботу, на яку приймали — був чорноробом в нафтовій компанії, помічником бармена. Проте, в його листах на батьківщину все ще звучали захоплені нотки. «Це вільна країна, дуже жорстока, але дає людині спочатку необхідне, потім — все». Але такий настрій тривав недовго. Стали мучити ностальгія і повне розчарування: «Нога росіянина не повинна ступати на цю землю. Це земля не для росіянина. Від любові до Америки у мене нічого не залишилося». У той час він вже жив в притулку і заробляв копійки. Прибирав в одній протестантській церковці. Це був вже не художник, а згусток людського болю. Вона змінила в ньому все, в тому числі і думку про західне мистецтво, яким він так захоплювався: «Втомилися очі дивитися на нагромадження найповнішого несмаку. Тут на художникові роблять гроші». У той же час Дмитро розумів, що зворотньої дороги на батьківщину в нього нема. До цього часу він був позбавлений радянського громадянства, виключений з Союзу художників і комсомолу. Але найстрашніше було інше — дома його чекала карна справа за «розстрільною» статтею.

Повна безвихідь. Вона примусила Дмитра прийняти страшне рішення — піти з життя. Ці нотки вже проглядалися в його останніх листах брату. В одному з них він повідомив, що перед від’їздом у Францію підготував два тайники. Один в міському парку ім. Горького, інший — під залізничним полотном на станції Кондрашевська. Дмитро просив брата знайти ці тайники і все, що там виявить, віднести в КДБ. У тайниках виявилися малюнки. Їх було більше ніж 300 і всі — на антирадянську тематику. Зла, тонка сатира на соціалістичний лад і його ідеологію. Дивно, з якою проникливістю і тонкістю цей молодий провінційний художник зміг відобразити бруд соціалістичного суспільства.

У листопаді 1978 року стало відомо, що Дмитро викинувся з вікна висотної будівлі. Провівши розслідування, американська поліція прийшла до висновку, що Перьков пішов з життя добровільно. Про це земляки дізналися з невеликої статейки в обласній газеті, яка називалася «Смерть зрадника». Через 17 років карна справа Дмитра була переглянена згідно з Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», однак прокуратура визнала, що воно збуджене обгрунтовано і реабілітації не підлягає.

До сьогоднішнього дня залишається невиясненим, чому свої малюнки антирадянського характеру Дмитро довірив саме КДБ. Що він хотів цим сказати?

Алла АНТИПОВА
Газета: 
Рубрика: