Маючи 1991 року стартові умови аж ніяк не гірші за сусідів принаймні за деяких сусідів, Україна має на сьогодні повний букет із розкладення економіки, тотальної залежності від зовнішніх чинників, рафінований правовий нігілізм, поступове всмоктування в есендівське болото, податкову опричину, недоброякісну, другої свіжості, «еліту» (прости, Господи), тепличні умови для корупції і відтак стійкий імідж Неньки як кримінальної держави імені Великого Хабара. Хто винен? Ідейні комуністи? Тільки частково, в аспекті диверсійно-голосувальної роботи у парламенті. В іншому — саме націонал-демократи, які, проголосивши свою нібито здатність побудувати нормальну європейську державу, на-ду-ри-ли, на практиці виявили хто нездатність, а хто ще й небажання («любив козак Вкраїну і з сиром пироги»). От і маємо: 1991 року обирали між Чорноволом і Кравчуком, 1994 — між Кравчуком і Кучмою, 1999 — між Кучмою і Симоненком. Бачите, як кожного разу знижується рівень альтернативи. Що, наступного разу обиратимемо між Симоненком і Вітренко?
Я український націоналіст (у громадянському, а не в лише етнічному розумінні поняття «нація»). Я люблю Україну, і для мене це не «ця країна», а моя єдина Вітчизна і жодна наволоч не змусить мене звідси виїхати. Я хочу тут вільно жити і вільно й багато заробляти своєю працею. А тепер запитання — чи не цього ж самого хоче розумний «східняк» або кримчанин, що себе поважає? Цього. З тією лише різницею, що вони відчують себе націоналістами (називаючи, можливо, і по-іншому), коли дійсно матимуть гордість за свою державу — сильну, заможну, правову. Дійсно свою державу, а не совково-кримінальний заповідник.
Оце і повинно бути об'єднуючою ідеєю, квінтесенцією — здоровий глузд вільної людини, яка прагне заможно жити у вільній, сильній, багатій, правовій Україні. Життєздатною і перспективною буде лише нормальна права коаліція державників-ринковиків. По обидва береги Дніпра. Без залицянь до нашої інтеграційно-збоченої лівиці, без надмірного акцентування на національному та мовному питанні. Не ігноруючи, але без надмірностей і форсування подій. Поясню. Особисто мені було б вельми приємно, якби навкруги всі без винятку заговорили добірною українською мовою, та хіба це є об'єктивно можливим найближчим часом, скажімо, у найближчі п'ять років? Відверто кажучи, мабуть, ні. А чи є реальною мобілізація прогресивно мислячої більшості українського народу (усякомовного) на здійснення українського економічного дива? Так, справа лише в способі. Тоді чи не здається, що коли галичанин та донеччанин зустрінуться не на польському кордоні з кравчучками, а, скажімо, у автосалоні за купівлею нових лімузинів, вони легше знайдуть консенсус у мовному питанні? А коли не з України будуть їздити на заробітки, а навпаки, коли сусіди старцюватимуть перед дверима українських банків — тоді і спочинуть остаточно в Бозі східно-інтеграційні потуги і настрої.
Основними засадами дійсно перспективного об'єднання, блоку, партії повинні бути європейський вибір, визнання і забезпечення принципу верховенства права, економічний лібералізм у поєднанні з традиційними християнськими цінностями. За участі в такому об'єднанні державників-прагматиків, таких як О.Лавринович, А.Матвієнко, Є.Марчук, С.Терьохін, В.Пинзеник, можливо, Ю.Тимошенко, той же Ю.Костенко і надто — враховуючи призначення прем'єр-міністром Віктора Ющенка, можна буде говорити про наявність ще одного реального історичного шансу.
Шановні співгромадяни, давайте зав'язувати зі сварками, балаканиною і з'ясуванням, хто є більший демократ, а хто трохи національніший за інших. Об'єднаймося, зробімо те, що потрібно, чого чекає від нас Україна, гідно відповімо, як це зараз модно казати, на виклик Історії, а там уже побачимо… Адже якщо буде втрачено і цю нагоду, тоді, мабуть, змінити ситуацію зможе лише українець Піночетченко.
