Пенсіонеркою Людмила Микитівна Панащук побула всього три роки і чотири місяці. А тоді її викликали у Пенсійний фонд і повідомили, що пенсію... відміняють. Місце роботи вже, звичайно, було зайняте, і ніхто не збирався його звільняти.
Такий злий жарт зіграли з жінкою (котра за три десятки років роботи нічого іншого, крім подяк, не чула) нездалі закони і безвідповідальні чиновники. Ті, хто раніше підтверджував її право на пільгову пенсію, відсилали з кабінету у кабінет... В одних розводили руками, в інших від неї навіть вимагали повернути виплачені гроші... За останні півтора року Людмила Микитівна стала сама собі юрисконсультом, напам’ять вивчила статті Конституції, закони і постанови і пройшла не один суд у боротьбі за свої права.
ПІВОКЛАДУ
Історія почалася у той час, коли у бюджетній сфері перестали стабільно виплачувати зарплату і багатьох працівників попереводили на половину окладу. Тривалий час саме таку мізерну зарплату отримувала й Людмила Микитівна. Вона 13 років завідувала сільською бібліотекою у Лищі. Село було «показовим» (про колишню розкіш і благоустрій нагадують облущені величні споруди у центрі), сюди часто приїжджали делегації, й роботу треба було показати. Тож тодішній директор місцевої школи Іван Денисович Олексіюк хоч і не з першого разу, але таки зманив її у свій заклад. Тут Панащук відпрацювала ще 16 років. Коли почалися проблеми з окладами, їй завжди ішли назустріч і щось додавали, аби отримувала повний оклад. То відповідала за суспільно корисну працю, то давали півокладу лаборанта...
Але третій директор, при якому довелося попрацювати, Анатолій Миколайович Бишта, такої можливості їй не надав.
— Зарплата моя була 65 гривень, а на руки отримувала 53 гривні. Виходила через день, а роботу ж треба було виконувати на повний оклад! То за підручниками їдеш, то нарада у Луцьку, то методоб’єднання у Торчині чи Радомишлі... Скрізь за свої гроші. Відряджень нам не оплачували і канцтоварів не видавали. А це ж бібліотека — захід проводиш, треба і папір мати, і фломастери... Чоловік якось порахував і каже: ти не заробляєш, а ще й свої гроші вкладаєш! Проте виходу не було. Міняти професію — не ті роки. А тут у кількох газетах — від районної до «Урядового кур’єра» — прочитала, що на пільгову пенсію (раніше досягнення пенсійного віку) можуть іти і шкільні бібліотекарі...
У районному управлінні соціального захисту, котре в ті роки відало пенсіями, порахували, що пенсія у неї становитиме 82 гривні.
— Син і собі: треба глядіти онуків, невістка пішла б працювати... А ви, мамо, хазяйство доглянете і ще отримаєте грошей більше, ніж би на роботі... Кожен би у такій ситуації вчинив так, як я...
НЕ ПЕНСІЯ, А ПОМИЛКА
За прикладом Панащук правом на пільгову пенсію скористалися у Луцькому районі ще два шкільні бібліотекарі.
— Я ще пішла до своєї колеги, Катерини Стратонівни, яка очолювала сільську бібліотеку. Кажу: я іду на пенсію, а ти просися на моє місце у школу. Вона теж має спеціальну освіту, а я з практики знала, яка біда, коли у бібліотеці працює не спеціаліст. Хотіла, щоб на моє місце прийшла знаюча людина.
Стратонівна так і вчинила, а на своє місце у сільській біліотеці оформила спочатку чоловіка, згодом — дочку, котра ще заочно навчається. А через короткий час шкільних бібліотекарів перевели на повні оклади. Якби Панащук це передбачила, вона б і досі спокійно працювала у школі. Та хто знав? Пенсію платили справно. А якогось дня викликали у Пенсійний фонд начебто задля її перерахунку. І повідомили, що пенсію... відміняють, бо «була перевірка з Києва, і нам вказали на помилку».
— Покажіть акт перевірки!
Не показують, бо, мовляв, вказівка була усною... Але пенсію платити перестали...
Ходіння по юристах були мало результативними, а їх твердження — часто діаметрально протилежними. Самотужки Людмила Микитівна вияснила, що призупинили виплату їй пенсії на підставі того, що у постанові (котра, між іншим, діє і донині) у розділі «Освіта» власне слова «бібліотекарі» — нема. Є перелік посад, зайняті на яких мають право на пільгову пенсію, і є слово «Бібліотеки». Але маються на увазі, мовляв, лише бібліотеки, котрі є самостійним юридичним підрозділом зі своєю печаткою...
— Де в Україні шкільні бібліотеки мають свої печатки? На моє запитання у міністерстві освіти казали: є одна чи дві. То одна чи дві? Вияснили, що одна: при самому міністерстві...
У приймальні Президента України Людмилі Микитівні дали розумну пораду. Щоб не було двозначностей у постанові, треба Кабміну її по-новому розглянути. Було ж, що постанову вже раз доповнювали, адже спочатку у ній не вказали, що правом на пільгову пенсію користуються і шкільні логопеди, і піонервожаті... Уточнення стосовно бібліотекарів може зайняти і кілька років. Єдиний їй вихід: подати позов про поновлення на роботі. Адже не з власної забаганки пішла на пільгову пенсію. Держава її дала — держава і забрала. Тож хай держава і відновить справедливість.
СУСІДИ БЛИЗЬКО...
Панащуки мешкають на околиці Лища, яку прозивають «Островом», бо за ставками, а вдалині за полями вже видніються золоті бані знаменитої воротнівської церкви. Офіційно ж вулиця носить назву Кличанівської.
— Коли я сюди прийшла заміж, то ще старі люди розказували, що тут було село Кличані чи Клечані. А назва пішла від того, що на Зелені свята дорогу до кладовища — он воно, за городами — прикрашали клечанням: гілками дерев і лепехою... І коли я вже працювала у бібліотеці й у сільській раді давали вулицям наймення, то запропонувала: не цікаві нам назви Нова, Возз’єднання... Дайте назву, яка б про колишнє село й нагадувала.
На «Острові-Кличанівській» добротні хати, гарні садки і городи. Разом з Панащуками живе їхня невістка Алла і двоє внуків — Славко і Юрко. Старшому 11, меншому 5. Через дорогу мешкають і свати, але по дочці, у якої теж двоє діток. Людмила Микитівна каже, що з усіма сусідами вони живуть дружно.
— Коли я вийшла заміж і приїхала моя мама, то вона спочатку плакала. Близько нікого, а дальші сусіди — одні старі люди, ровесників не було. Мама казала: як ти, дитино, будеш тут сама, без людей? І ще казала: живи з сусідами дружно, бо вони близько, а рідня далеко. Потім, коли наш куток забудувався, заселився, мама за нас пораділа.
Сусідом Панащуків є і директор лищенської школи Анатолій Миколайович Бишта. З ним, признається Микитівна, особливих дружніх стосунків не мають, але й конфліктів (навіть через зайшлих у город курей) — теж. Тому її боляче вразила його реакція на її намагання відновитися на попередньому місці роботи.
— Адвокат мені порадила: перш ніж подавати позов про поновлення, спробуйте вирішити справу полюбовно. Не з власної моєї волі чи волі директора склалася конфліктна ситуація. То відправили нас на пільгову пенсію, то її відмінили... Значить мене повинні були б поновити на посаді, а мою наступницю трудовлаштувати.
До директора Микитівна не пішла. Передчувала, що роботи він їй не надасть. Коли загинув син, просила трудовлаштувати невістку, «щоб не сиділа одна вдома і не билася головою об стіну»... І місця начебто, за її твердженням, були (півокладу гардеробниці), але Бишта взяв іншу людину. Пішла відразу до завідуючого районним відділом освіти. Спочатку поспівчував (бо і сам судився після президентських виборів за поновлення на посаді і був чотири місяці «між землею й небом»), поремствував на нечіткість урядових документів...
— Через тиждень дзвоню — настрій інший. Каже, що роботи мені у лищенській школі нема ніякої. А я була тоді готова піти на будь-яку, навіть прибиральниці, аби не втратити стаж. Перед засіданням суду у коридорі вітаюся до директора. Він (плаче Людмила Миколаївна)... Ніколи не думала, що сусід так до мене обізветься... Казав, що до смерті мені не простить того, що з ним суджуся. Але ж я, кажу, не з вами особисто суджуся, не до вас додому прошуся і не зі своєї кишені ви мені будете гроші давати. Ви ж сусід, ви знаєте мою ситуацію! Син загинув, внуки малі... А він: у вас, звичайно, трагедія, але ви не бідуєте! А що б він хотів: бачити мене з простягнутою рукою під собором чи щоб по хатах ходила просити?...
ЧОГО ХОТІЛА ПТАШКА
Людмила Микитівна ще отримувала пільгову пенсію, коли загинув син.
— 21 вересня, на Пречисту, у нас престольний празник. Старший онук, Славик, народився 19-го, то ж на празник маємо два свята. Гості самі приходять. А тут і дочка мала родити, думали, навіть на Пречисту... У нас вже було три онуки- хлопці, а в неї мала бути донечка. Так її всі чекали! Наступного дня після празника Вітя встав дуже рано. Каже: швидко порай у хліві, бо я хочу переварити свинячі кучі. То давай краще пшеницю посіємо, ще запропонувала. Пшеницю, каже, буду завтра сіяти. Ще став отак у дверях, поміркував: може вам свиню на 50-річчя заколоти? Ні, кажу, я так широко справляти, щоб кабана колоти, не буду! «Тоді я на свої 30-ть заколю! Але запрошу, кого схочу! Багатьох запрошу: і рідних, і друзів!» 30-річчя у нього мало бути через місяць після моїх 50-ти. А коли мені стукнуло 50, то ми вже справляли по синові дев’ятини...
Син дав матері довгу палицю, аби не пускала свиней у хлів, доки він займатиметься зварюванням. У хліві з ним був і батько.
— Каже, що він загинув мовчки... Але мені за мить до того наче вчувся протяжний стогін... Аж застигла! Я туди влітаю, чоловік стоїть заціпенілий, вхопилася за сина, і мене почало трусити струмом разом з ним... Я кричала, кричала... Потім мене кудись поволокли, «швидка» приїхала, йому ще раніше робили штучне дихання. Навколо ж було багато людей. Всі вдома, до сусідів приїхали купці за кабаном... Знаєте, мені не здається, що він мертвий. Що не роблю, наче з ним. Все раджуся, як зробити. Снився два роки і навіть ввижався. Голову підніму — він до мене іде...
Вже три роки Панащуки мешкають з синовими дітьми й невісткою Аллою.
— В одних сусідів раптово помер старший на рік від мого Віталика чоловік, ще одного односельчанина машина збила... То одна невістка до сорока днів з хати пішла, а інша і до року не добула. А ми живемо разом. Алла добра, роботяща. Проте я розумію, що їй треба буде влаштовувати і особисте життя. Хоч ми і не ставимо себе за чужих... За своїми дітьми побивалася, трусилася за ними, так і за онуками всіма.
Коли по сусідству продавалася хата, Панащуки придбали її для невістки і онуків. На виплату. У чеканні справедливого поновлення на роботі Микитівна глядить хазяйство, гне спину на городі і обриває руки торбами на базар. За один рік фактично у них було троє похорон. Спочатку у Ростані Шацького району, звідки вона родом, померла мама.
— Вже винесли її з дому, коли щось забули. Віталик повернувся. Потім казали, що то погана прикмета. Як вінчався він, кажуть, свічка у його руках погасла... А в день похорону мами почала у наше вікно битися пташка. Сяде на драбину і у вікно все бах, бах... Було, що й у хату залітала не раз. Я брала її у руки, питала: «Може, то твоя душечка, мамо? Що ти від нас хочеш, щось ми тобі у труну не поклали?..» Так було до сорока днів по її смерті. А через чотири місяці загинув син... Наче попереджала нас. По Віталику справили роковини — 25 вересня свекруха помирає...
МОВОЮ СУДОВИХ РІШЕНЬ
Вже півтора року Людмила Микитівна у «підвішеному» стані, без пенсії і роботи. Пройшла не одне судове засідання. У бібліотеках, каже, тепер працювати значно легше, ніж їм колись. Мало бути у Лищі 1200 читачів — стільки й було.
— Мусили план виконувати. Старим по 90 літ, розписатися не вміють — а читачі!.. Мусили їм голосну читку влаштовувати. Ходили з торбами книг по полях, фермах, будки серед поля ставили... Отака була дуристика, але ми працювали. Сліпли від паперів і писання.
Врешті апеляційний суд постановив поновити Людмилу Микитівну Панащук на роботі. Заврайвно повідомив їй, що теперішню завбібліотекою Катерину Стратонівну викликали і вона не хоче звільняти їй місця... Певне, що не хоче! А хто б звільнив? Панащук спочатку подавала ідею «зробити по-людськи».
— Могла б Стратонівна перейти у сільську бібліотеку, а її дочка, яка там нині завідує, або знайти інше місце, або почекати, доки я відпрацюю необхідні мені два роки до пенсії.
А тепер вона воліє розмовляти лише мовою судових рішень. На руках — виконавчий лист, за яким її мали поновити на роботі. Вказані для негайного виконання терміни вже минули.
— Тішать, що будуть поновлювати у примусовому порядку... Начебто виконавча служба вже оштрафувала районну освіту за те, що мене у строк не поновили... Дали їм ще 10 днів, але і вони вже минули.
