6 грудня 2000 р. в № 224 «Дня» було опубліковано статтю голови робочої групи з підготовки історичного висновку при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН—УПА, доктора історичних наук Станіслава Кульчицького «ОУН—УПА: справа в істині, а не в політичній монополії на минуле». Сьогодні ми друкуємо полемічні замітки з приводу цієї статті доктора історичних наук Анатолія РУСНАЧЕНКА.
Радянська історична наука в Україні, яка з повоєнних часів не виходила з канонів, заготовлених для «молодшого брата» в Москві, зуміла-таки добряче спотворити наше минуле, зокрема, події ХХ століття. Особливо гострою проблемою для суспільства залишається історія України і українського руху в роки Другої світової війни і після неї.
На сьогоднішній день ця проблема є історичною темою для досліджень істориків i політичною водночас. Ця пов’язаність, як і суть проблеми в цілому, пояснюється типом того суспільства, в якому ми живемо, і його ментальністю. А живемо ми в постколоніальній, посттоталітарній і посткомуністичній країні, де мислення багатьох людей, а особливо почуття, перебувають у сфері минулого. України як держави вони майже не визнають, як не визнавали свого часу, а то й тепер, соціалізму Центральної Ради і Української Народної Республіки.
Такий підхід і таке мислення, сформоване попередньою системою, не дозволяє сприймати боротьбу українського народу за свою незалежність в 1940—50-х рр. як боротьбу свого народу. Відповідно, це прямо і безпосередньо впливає на оцінку тих партій, які називають себе лівими. Таке ж мислення притаманне більшості істориків старшого віку. Воно програмує таку відповідь: визнаємо те, що ніяк не можна вже заперечити, але не торкаємося головного.
Саме з таких позицій я оцінюю статтю С.Кульчицького, голови «робочої групи з підготовки історичного висновку при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН — УПА» в газеті «День» за 6 грудня 2000 р. Українське суспільство було б позбавлене політичної проблеми стосовно і ОУН, і УПА (це — різні структури), якби воно визнало український рух під керівництвом цих організацій і в формі УПА як національно-визвольний рух українського народу за свою незалежність. Тоді треба визнати, що Україна відродилася і в результаті цієї боротьби. Спадкоємець цієї боротьби — український рух 1960 — початку 1990 рр.: саме він і привів Україну до незалежності (жодна інша група, сила, партія, зокрема КПУ, про незалежність України в цей період не заявляли). Якби ми зайняли таку позицію, то тоді було б зрозумілим, що рух 1940 — 50-х не потребує якихось особливих визнань з боку українців, але, можливо, потребує роз’яснень для неукраїнців, наших сусідів.
У 40-х рр. підпільна боротьба проти гітлерівських окупантів проводилася українським рухом від Луганщини до Холмщини, збройна — від «Закерзоння» до північної Київщини і Кам’янець-Подільської області. Загони УПА здійснювали рейди і в інші області та країни.
У разі визнання боротьби такого характеру уряд мав би профінансувати створення незалежного дослідницького центру для вивчення трагедії терору і боротьби свого народу, як це, наприклад, зроблено в Литві. В останній чітко усвідомили: радянський історичний офіціоз не може і не має морального права писати про речі, які він ще вчора паплюжив за зовсім не символічні почесті і винагороди. У нас замість цього справу передали до академічних інститутів, працівники яких поволі опановують українську мову з 1991 року і кадри яких ще недавно старанно перевірялися на вул. Орджонікідзе (тепер — Банкова). Власне, й це ще можна було якось намагатись збагнути і сподіватись на краще. Але якби в оцінці минулого України у складі СРСР відбувся перелом і було визнано, що СРСР був імперією, а українці в ньому — колоністи (так, між іншим, оцінювали її стан публіцисти та ідеологи УПА). Така оцінка стала пануючою вже і в західній історіографії, не кажучи вже про діаспорну, але не є прийнятною нашим історичний офіціозом. А раз не було імперії та колоній, то не можна говорити і про якийсь національно- визвольний рух.
Є запитання і до принципів формування робочої групи істориків: фахівців із національного руху там не було. Результатом роботи групи є, на жаль, лише одна велика монографія. Та й та часом виглядає так, ніби написана в Іспанії чи Канаді. Польські історики з того приводу мають більше публікацій.
Навіть здолавши всі вище перераховані перешкоди, я не розуміло, як можна готувати такі висновки на урядовому рівні, коли документи з архівів СБУ є більш недоступними для дослідників-українців, ніж такі ж документи стосовно подібних рухів з колишніх архівів КДБ в тій же Литві, Латвії, Естонії. В зв’язку з цим виникає питання: а може, ми ще живемо в УРСР?
Стосовно тез, які випливають з історичної довідки, написаної п.С.Кульчицьким, і представлені в тій же статті в «Дні». Українські націоналісти були ворогами Польської держави саме тому, що ця держава «загарбала» собі частину українських земель і прагнула асимілювати українців. В боротьбі за незалежність треба було шукати союзників і сприяння. Таке сприяння (не надто значне!) виявили країни, які конфліктували з Польщею — Німеччина і Литва. Реальним союзником Німеччини став у період до Другої світової війни, а особливо — з серпня 1939 по червень 1941 р., Радянський Союз. Не може бути й мови про «теплі стосунки з нацистами» українських націоналістів — з націонал-соціалістською партією обидві ОУН не мали ніяких зв’язків. Абвер (розвідка) і ОУН прагнули використати ситуацію кожний в своїх інтересах. Батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» були українськими лише за своїм особовим складом, який потім скорився волі гітлерівців. Згодом вони були розформовані, офіцери — арештовані. Треба говорити не про конфронтацію ОУН з німецькими властями з липня 1941 р. до кінця гітлерівської окупації України, а про період боротьби, в тому числі й збройної, проти нових колонізаторів і «нового порядку».
Дивізія «Галичина» є творінням насамперед німецьких властей в Галичині. Її підтримувала частина старшої (австрійської ще за віком) галицької інтелігенції, але аж ніяк не ОУН (М). Відомо, що О.Ольжич, який керував ОК ОУН (М) в Україні, був проти такого формування.
ОУН з осені 1942 по весну 1943 р. проводила не «тактику вичікування», а займалася творенням УПА: річ не проста, зважаючи на відсутність кадрів, зовнішньої підтримки, війни й окупації, що тривали, діяльності польського підпілля і червоних партизан.
УПА боролася з органами радянської влади — «совітами» — в Україні від часу приходу Червоної армії до середини 50-х рр., цілком справедливо вважаючи такий режим також окупаційним. Існуючі документи повністю підтверджують таке визначення цієї влади: через ставлення влади до місцевого населення і прискорену «радянізацію» краю. Але це не була громадянська війна, як пише С.Кульчицький, хоч братовбивства і жорстокості в ній, як і в кожній з воєн, вистачало. Це була національно-визвольна війна за Українську Самостійну Соборну Державу на своїх етнічних землях зі справедливим і демократичним суспільним ладом. Хід тих визвольних змагань із залученням представників різних українських земель ще з 1941 р. привів до розвитку ідеології українського націоналізму в напрямку до революційно-демократичного націоналізму, за багатьма положеннями близьким до тогочасної європейської соціал-демократії. 15-річна тривалість цього руху проти двох тоталітарних режимів у центрі Європи ХХ століття є феноменом і європейської, і світової історії, і, безумовно, української.
Цей рух слід розглядати також в контексті близьких до нього рухів в Литві, Латвії, Естонії, де відбувалася збройна боротьба, втім, лише проти радянської влади, і де проблем з визнанням цих рухів як національних опору окупації не існує. Саме в цьому руслі й слід розглядати український визвольний рух, саме так дивилися на свою боротьбу і його учасники.
Нарешті, ще одне зауваження: подякувавши робочій групі за зроблене, вважаю, що не робоча група готує висновки. Відповідальність за прояснення істини бере на себе конкретний вчений-історик, пишучи свою, а не колективну монографію. Такі книги мають писати українці для набуття свого українства і ліквідації суспільством свого колоніального чи неоколоніального мислення та поведінки.
