Своя Вінниця про Козацьке, як правило, згадує перед виборами, а від чужої Одеси так і чекай неприємностей. Востаннє одесити образили Козацьке... обікравши його. Ще й так майстерно, що «кінці» ніхто не знаходить, а може, так шукають. Як розповів «Дню» голова Піщанської райдержадміністрації, до якої належить Козацьке, Іван Плахотний, кілька років тому на хутір приїхали фермери з Кодими, що на Одещині, й попросили віддати їм в оренду земельні паї. Протягом двох років сіяли й косили на козацьких полях, а потім зникли... Разом із обіцяними грошима. Розчинились, як і грошові вклади всіх українців у колишньому радянському банку. Тепер селяни передали свої паї до сусіднього господарства, але щоб виготовити державні акти на землю, не мають грошей. На роботу в цьому господарстві їх теж не беруть. Говорять, своїх вистачає. Тому ті «козаки» й «козачки», які ще здужають, тягнуть торбехи з молочними продуктами пішки за 20 км до залізниці, щоб доїхати до Одеси й там спродатись. За що візьмуть, бо вдома чекає худоба. А то, дивись, ще хтось обкраде, як затримаєшся. Вікна й двері з великої хати, що колись була магазином, уже давно зняли. Дроту, щоб качати воду з єдиної в селі криниці, не настачишся. За рік три рази крали. Всі кажуть, що злодій здалеку не приходить...
ЖИТИ МОЖНА
— Можна сьогодні, канєшно, і на хуторі жити, але дуже важко. Треба мати здоров’я. Без вихідних-прохідних працювати. Кожен божий день, шо літом, шо зимою, — каже найбагатший на хуторі чоловік Анатолій Дейлик (тут і далі збережена лексика героя. — Ред. ).
У нього кінь і 12 голів великої рогатої худоби, 70 кролів і нелічена кількість птиці. Анатолій Дейлик живе в найкращій хаті та єдиний має не тільки гужовий, а й автотранспорт — старенький «Москвич». Ним, коли сухо, як «швидкою допомогою» користуються всі хуторяни.
— Хто просить, нікому не відказую, навіть тим, хто мені заздрить. Чи сердиться, що я ніби як куркуль. Але робіть так тяжко як я, то й ви шось теж будете мати, — каже односельцям Анатолій Дейлик, типовий український господар. Кремезний і міцний, спокійний і працьовитий, як віл, та водночас щирий і добрий чолов’яга. Приклад тієї натури, в якій живе незіпсована минулими часами українська душа: терпляча й спокійна, що на всі негаразди сьогодення може подивитись розсудливо та знайти в них позитив. Що з того, що ні в який колгосп не беруть на роботу, — зате можна працювати виключно на себе. Здавалося б, для хуторян тут рай, де збувається заповітна мрія справжнього українця — земля. Бери скільки забажаєш, і ніяких тобі меж немає. Такого поняття, як несанкціоноване захоплення землі, пояснив голова райдержадміністрації Іван Плахотний, у них в районі не існує. Земля все одно пустує. Так, на хуторі, хоч куди оком кинь, поля не орються й не сіються...
— Полюбив я цю природу, — пояснює своє небажання покидати забутий хутір Анатолій Дейлик, — я влюбився в цю місцевість і уїзжати звідси не хочу. Ні я, ні моя дружина.
ЖЕНУ ГОРІЛКУ НА ДВОРІ, ГЕТЬ В БІЛИЙ ДЕНЬ
Не всіх утримує безмежність полів. Не всі в захваті від землеробства. Останніми роками українські комерсанти проторували стежки чи не на всі ринки світу. Географія імпорту, що пропонується у вільному продажі, охоплює простір від США до Китаю. Яких тільки заморських товарів не побачиш на наших базарах, вже не кажучи про внутрішню міграцію комерсантів, що вирівнюють дефіцит передовсім сільськогосподарських товарів. І якщо з Херсонщини возять баштанні культури, то з Вінниччини — картоплю, м’ясо та молокопродукти. В Козацькому також є кілька дужих молодиць, які за тиждень встигають по два-три рази відвідати Одесу з молочними продуктами. Чоловіки ж працюють на підмосковних будівництвах та наймитують у європейських країнах. Ті ж, хто ніде не може себе знайти, сидять тихо, але найголосніше кричать, коли в Козацьке зрідка заїжджає районне начальство. При кожній нагоді здіймають пусту «бучу» у вигляді мітингів, що стали як розваги і виправданням ліні та безпорадності, під гаслами типу «які ми горопахи». Зайняті цим ділом «оратори» Козацького геть не встигають обробити свої городи. За кількома хатами бур’яни стоять стіною, тини попадали, а всієї худоби — Сірко та Мурчик. Хоч світ за очі тікай з цього злиденного хутора, але куди ти поїдеш, як є вагома причина, що міцно тримає. «Тут горілку можна гнати прямо на подвір’ї, геть серед біла дня», — прохрипів на прощання один індивід із козацької громади.
ЩЕ ТАК НІКОЛИ НЕ БУЛО, ЩОБ НІЯК НЕ БУЛО
Проте в розпал перегонів багато хто пригадує, що хутір — це не Марс і життя там існує, хоча й відмежоване бездоріжжям, котре кандидати слізно клянуться подолати. І таки долають, везучи на хутір виборчу скриньку.
Проте вибори минають, а ніякий рейсовий транспорт до хутора більшої частини року не доїде, навіть якби це було рентабельно. Додайте відсутність магазину, телефону, давно обірвані радіолінії. Ще вкрадуть електромережі, і в Козацьке можна возити (хіба кіньми) екскурсії.
Проте в цьому музеї разом із старими та дорослими живуть і діти. Таке ж саме майбутнє нації, як у столиці. Якось одне майбутнє з 13 наявних у Козацькому мало не згоріло. Від температури. За фельдшером треба бігти за шість кілометрів. До сусіднього села. Туди ж добираються в школу. Пішки. Щодня. Навіть першачки. За будь-якої погоди.
Проте це гартує. І, можливо, саме козачата зініціюють приватний бізнес, який забезпечить всіма послугами цивілізації найвіддаленіші українські хутори, або принаймні змінить життя на краще в рідному, бо, як каже влада Вінниччини, для покращання умов життя на хуторах бракує саме ініціативи знизу.
Проте чи довго протягне підприємець у нинішніх умовах кредитування та оподаткування? А коли інші умови настануть, то реально, що нікого вже не стане по селах, не кажучи про хутори. А поквапитись нема як. Інші справи. Важливіші й глобальніші. Але яка їхня цінність, якщо за ними забувається головна — людина?
Проте не завжди буде сумно й зимно. Можна розібрати на дрова магазин, і буде тепло, здати дріт, купити чи самому вигнати горілки, і буде весело. А там, диви, й весна. І хоч як сій, а все одно на нашій землі щось та вродить, а раптом ще й сусіди поможуть. Одним словом, з голоду не помремо. Якось воно буде.
