Навколо вили клаксони з таким притиском, що піший народ майже біг Хрещатиком, щоб швидше пірнути в метро. Протестувати проти нового дорожнього збору в той день вийшли власники машин від імені майже всього населення, що має авто. Зачепившись очима за оголошення, написане від руки й прикріплене до шибки кав’ярні, навіть зупинилася. У запарці промайнуло — ось це крик відчаю. І лише прочитавши речення до кінця, а воно звучало так: «Віддамся в добрі руки за філіжанку кави зранку. Тимур», — зрозуміла, що це кокетлива реклама кав’ярні. І так стало невмотивовано безтурботно й легко, раптом видалася мені наша злодійкувата криза, яка щосили гримується під світову, маленьким карликом. Адже на вдалий жарт нормальна людина завжди реагує активно, а, значить, позитивно підживлюється. Щоправда, цей карлик, посилений нашим об’єктивним страхом, стає чудовиськом, яке росте не щоднини, а щогодини.
Час сказати собі «стоп». Варто озирнутися й порівняти, як там за бугром борсаються, де життя також строкате на стреси. Щоправда, рівень втрат часом непорівнянний, але часом здоров’я рве ще заковирістіше. Ось одна життєва історія. 36-річна киянка Іра кілька років працювала в Києві в англійській компанії. Досить успішно, очевидно, оскільки її через декілька років перевели до центрального офісу в Лондоні. Там усе розвивалося динамічно, всі коліщатка крутилися, і киянка навіть зуміла взяти кредит і придбати там квартиру. І ось без усякого запрошення з’явився в гості цей глобальний обвал, а з ним і загальний гармидер.
«Увесь час боялася, що мене скоротять першою, — поділилася Іра, — адже я іноземка. Як же всі плани, як виплачу кредит — з цим намагалася заснути й не виходило. Навколо в конторі всі всміхалися — так належиться, це начебто входить до правил гри. Не будеш усміхатися, тебе сторонитимуться. От і п’ють службовці антидепресанти. Всі на заспокійливих, заснув із ними, з ними й прокинувся. Головне — виправдовувати очікування, зовні підкріплюючи життєстверджуючим виглядом. Почала і я приймати — прес у чужій країні відчувається гостріше. Хитало мене сильно, але раптом виглянуло сонечко: знизили відсоток на кредит, а мене все ще не скоротили. Ура! Змогла виплачувати борг без зашкалювання та повеселішала. Знаючи обстановку в Києві, англійські господарі запропонували мені повернутися в Україну, щоб кілька років підтримувати бізнес, вважаючи, як і раніше, наш ринок перспективним. Розробили дивовижний режим: два тижні — на Батьківщині, а два — в Лондоні. І ось я тут — серед своїх друзів. Відразу відпала потреба в медикаментах, адже роблю те, що повинна і мене розуміють люди мого кола. Відразу відзначила, що в нашій країні проблем ще більше, і не всіх, далеко не всіх, як мене, злегка відпустило».
Зайшла до турагенції, послугами якої останні роки користувалася для поїздок. У залі тиша небувала, за столами лише консультанти мляво перемовляються між собою та одна я, цікава. Вивчивши рекламу відразу розумію — ціни значно зросли, причому, відчуваю — тут явно київський варіант. Друзі повернулися з Парижа і розповіли, що готельні номери там дешевшають. Ті, які коштували 100—120 євро (зі сніданком) зараз віддають за 50—60 євро. У нас же підвищили, і значно, вартість усіх послуг, стверджуючи, що це ініціатива європейських партнерів.
Тим часом економіки багатьох європейських країн відреагували на виклики логічно: пішли вниз ціни на енергоносії, а з ними подешевшали комунальні послуги, продукти харчування, одяг... Багато які любителі мандрівок знеструмили ділові відносини з нашими турагенціями — їхня маржа за послуги стає впоперек горла. Тепер активні туристи діють напрямець: старанно шукають знайомих, які можуть запросити й надати дах над головою на тиждень-другий. До речі, Іра вже стала дуже потрібною своїм київським друзям, адже в неї своє помешкання в Лондоні, а культурну програму ті самі собі забезпечать. Зимовий Крим (дізнавалася телефоном) ніяк не може зупинитися, підвищуючи ціни до нового сезону. Перший раз назвали одну ціну, за тиждень підкосили під новий курс, та так і не зупинилися. Все оповите дипломатичною тишею.
«Загнавши ціни під стелю, вони падають уже не в цифрах, а просто головою об паркет», — довірчо сказала жінка, яка намагалася в банкоматі зняти 200 гривень, але отримала відповідь: назвіть меншу суму. Невже згодом і 50 гривень він відмовиться видавати і люди випрошуватимуть у банкоматів суму на проїзд у метро туди й назад, якщо, звичайно, не скоротять.
«Живи на свої кошти», — постійно чуємо від тих, хто в них влазить. Колись давно назвав український класик таких — «юшкоїди», очевидно, передчуваючи, що ніколи й нікуди вони не подінуться. День біжить за днем, і вийшовши ввечері до парку, зіткнулася з неприкритою відвертістю природи — вже тихо бродить містом промокла наскрізь весна, начебто пропонуючи роман із собою. З життям, значить, а від таких рук гріх відмовлятися.
