Кожен із нас, звичайних людей, по-своєму філософ. У тому сенсі, що в самій природі людини закладене невмируще прагнення узагальнити мінливу течію буття, осягнути таємниці «зоряного неба над нами» та «морального закону всередині нас» (Кант). Проте ми, звичайні, замислюємось над усім цим переважно лише час від часу — коли трохи розслабляє свої пазурі нещадний ритм життя.
Інша річ — філософ-професіонал, визнаний метр своєї справи. Він спокійно, неквапливо розповідає про дуже конкретні, близькі кожному з нас речі (стосунки між людьми, нещадну ходу «колеса історії», військових катастроф, які трощать мільйони людських доль) і робить це таким чином, що вдумливий читач (глядач, слухач) починає глибше розуміти найвищі закони людського та природного Всесвіту. Такий «любомудр» (красиве старовинне слово!) цілком здатний вписати і події власного життя в контекст епохи.
Саме так сприймається новий документальний фільм студії «Контакт» «Шляхи Мирослава Поповича». Визначний вітчизняний філософ, академік, керівник профільного академічного інституту спокійно, неквапливо й задумливо розповідає про шлях свого життя. Про батьків, українських інтелігентів-учителів:коріння козацького pоду з боку батька та його предків, (серед яких, між іншим, і дід — статський радник, цивільний генерал за званням) — це Борзна на Чернігівщині, а матері, спадкового педагога — Ізяслав на Волині. Про тяжке воєнне дитинство: «Батько встигнув сфотографуватись, одягнув на себе форму з ромбиками — і більше я його ніколи не бачив, хоч знаю, як він загинув», — каже Мирослав Володимирович. І додає: «Нас, підлітків, страшенно вразила люта жорстокість німців до євреїв і до радянських військовополонених».
Післявоєнний час. Студентські роки в Києві («Нас, юнаків, постійно вабила таємниця трьох катастрофічних періодів радянської історії: 1929 — 1933 роки, 1937 рік, 1941 рік. Саме там ми бачили коріння наступних нещасть»). Працевлаштуватись учорашньому студенту — випускнику Поповичу в столиці УРСР було практично неможливо: до 1953 року діяв жорстокий блокувальний пункт анкети: «Чи перебували Ви або Ваші родичі на окупованій території?». Праця вчителем, потім директором школи далеко від Києва («Тиск провінційного райкому партії в ті часи був воістину тяжким. За одну фразу «покійний президент Рузвельт» на мене люто накинувся райком. На їхню думку, про буржуазного політика треба говорити в такому стилі: «той, який сконав»). У середині 50-х нарешті вступ до аспірантури київського Інституту філософії. І — понад півстоліття, відданого науковій справі. Всеукраїнське і всеєвропейське визнання (Мирослав Попович — кавалер французького ордена Почесного легіону, найвищої нагороди цієї держави, за сприяння духовній співпраці між українським та французьким народами).
Величезний життєвий досвід. Досконале знання культурної спадщини людства. Принципова громадянська позиція в гармонійному поєднанні з готовністю до виправданих компромісів (Мирослав Попович був одним із засновників Народного руху України — тоді ще з уточненням: за перебудову). Усе це робить ті думки Мирослава Володимировича, що ними він ділиться з глядачами фільму, як мінімум вартими дуже серйозної уваги.
Ось лише деякі з них: «Я завжди з найвищою повагою ставився до людського розуму, до його звершень. Ось чому мимоволі відчував щось украй ірраціональне в політичному житті радянської доби — адже це по суті була світська форма політичної релігії!»
«Якщо людину — хай це буде навіть жорстокий диктатор — пов’язує з навколишнім світом лише страх (пута страху!), а не любов, така людина назавжди залишиться рабом страху, вона ніколи не буде вільною. І навпаки, якщо особистість пов’язана зі світом любов’ю — тільки тоді вона відчуває, що таке істинна свобода».
«Що таке українська національна ідея? На мою думку, це вельми конкретна річ, якщо хочете, проект, проект для майбутнього, котрий має базуватися на трьох «китах»: 1) реальна незалежність України — це те, що взагалі не обговорюється; 2) реальна демократизація суспільства — це, безперечно, найвища цінність; 3) розв’язання соціальних проблем, подолання бідності — це винятково важливо для нас».
«Світ ловив мене, та не впіймав». Так звучить найзнаменитіший афоризм Григорія Сковороди. Що це означає? Мало не кожен з нас відчуває владу зовнішніх обставин, через що ми нібито нездатні зробити визначальні вчинки у своєму житті. Проте настає мить, ми випростуємось, вчимось «стояти прямо», опиратись силі — і тоді бачимо, що король (ці обставини) — голий».
І, може, найголовніше. Мирослав Попович нагадав відомі слова Бруно Ясенського: «Не бійтесь ворогів — вони можуть хіба що вбити вас. Не бійтесь друзів — вони можуть хіба що зрадити вас. Але бійтесь байдужих, бо тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зради та вбивства».
