Поки ми чекатимемо або не чекатимемо нових «незамилених» осіб у владі, проходитимемо або не проходитимемо з гордо піднятою головою повз інформаційні щити з курсом валют, братимемо або не братимемо участь у явно програшній грі з обмінними спекулянтами від валютної маржі, поки майже кожний буде скований або обмежений у коштах (добродії пухкі гаманці, ваш особливий головний біль від великої кількості грошей також серйозний, але зараз не про нього), стомлюватимемося, приміряючи велику кількість підкреслено вільного одягу телевізійних шоу, можна пропустити збір вражень від антрепризових вистав.
Сезон вже постукався — приїжджі театральні зірки на наших підмостках. Багато киян — це доводять заповнені зали (природно, плюс-мінус спостерігається: в одних — не завжди повні, в інших — переповнені) — вирішили на зло всьому за емоціями, підйомом, оновленням почуттів відправитися в театр. Міркують традиційно — свої артисти нікуди не подінуться, а московські зірки, улюблені дорослих дітей і їхніх батьків, можливо, стануть осінньою родзинкою.
«Коктейль перед вечерею, — говорила лощена пані, що стояла поруч, яка, очевидно, звикла до статусу розумниці, — зазвичай більш багатообіцяючий, ніж сама подія». Про неї згадала ще раз вже після вистави. Навіть якщо власний тайм-менеджмент відпрацьований грамотно й розподіл свого часу та вміння правильно розставити пріоритети, за можливості збалансовано, афіша з гучним ім’ям, причому, чесно заслуженим, може спокусити вмить. Хоч і розумієш (так було неодноразово), потім досаду пам’ятатимеш довго. Касова зручність п’єси-дрібнички зовсім не злочин. За вікном танцює криза, її прийоми примушують усіх виснажливо думати, як не прогоріти, а, як відомо, хто гнеться — той не ламається. Ну що варто трохи прогнутися перед публікою, чудово розуміючи, що власне відоме акторське ім’я обов’язково приведе до зали не лише вишуканих театралів (хоч багато хто з них прийде на виставу ніби на автоматі), але недосвідчену й щедрішу на емоції молодь. Адже в назві п’єси є слово «любов».
Видимість колишнього вогню цього разу не лише не була оглушливо вагітною якщо не талантом, але хоч трохи помітною високою технікою, але зала не помітила цього, аплодувала несамовито, яскраво реагувала на трохи смішні репліки, на банальні імпровізації, а наприкінці просто влаштувала щедру овацію московській групі.
Мене завжди цікавило, що думає великий артист (його колеги, звичайно, також), коли чує такий рівень реакції. Можливо, трохи дивується — адже як професіонал не може не розуміти, що гра не тягне в дріб’язковій п’єсі, або, навпаки, заспокоює себе — подобається народу, значить усе ОК. Якось прочитала слова одного відомого творця чуттєвого жіночого взуття і запам’ятала їх: «Туфлі несуть жінку, а не навпаки». Навіщо згадала цю думку в даному контексті — не знаю, але, очевидно, захотілося перефразувати так: ім’я хоч одного прославленого актора на афіші несе касу антрепризі, але не обов’язкова якість гри творчого ансамблю та значущість тексту.
Досвідченого театрала вже давно виснажує розчарування після гастрольних вистав, усе дрібніші видовища, що пропонуються глядачу, а про минулий бенкет від зустрічей із повною віддачею взагалі не йдеться. Зрозуміло, що видимість минулих успіхів за вуха не притягнути в завтра, але виходить у сьогодні цілком можна — каса за рогом...
Одна 40-річна приятелька (виглядає на 30, але розум має 50-річної більш ніж зрілої жінки) іноді, зовсім рідко, задумується про старість. Вона вирішила, як істинна театралка, що кращої роботи в старості, ніж, як вона висловилася, «рвати квитки», не вигадаєш. І це каже ще вчора успішна банківська леді, нехай жартома, але з вічною мрією зайнятої жінки — з’явиться, нарешті, час і можна буде дивитися всі вистави.
Вирішила дізнатися в старенької білетерки, з тих, знаєте, особливо чистеньких стареньких, щиро відданих театру — чи дивиться вона всі вистави і чи завжди задоволена побаченим.
«У нас ніхто ніколи не йде зі своєї роботи з власної волі, — зізналася співрозмовниця, — хіба тільки життя не залишить жодних шансів. Ми пам’ятаємо все й маємо можливість порівнювати, хоч цією думкою ніхто особливо не цікавиться. Ось ви перша за всі 30 років роботи захотіли дізнатися мою думку, думку спадкового театрала. Такою була і вся сім’я. Відповім так: нісенітниця. Пробач мене, мій чудовий Мішо, головне ім’я афіші, улюблений мій актор ще з молодості».
Адже й правда нісенітниця, але ж зала аплодувала стоячи. Ось це й запам’яталося.
