Уже кілька місяців поспіль на території Центральних державних архівів України триває розбудова та реконструкція комплексу архівних споруд. Відповідно до проекту будівництва, через три роки поряд із приміщеннями Центрального державного архіву вищих органів влади, історичного архіву та кінофотофоноархіву мають з’явитися два 15-поверхові будинки. Це дозволить не тільки розширити приміщення існуючих державних установ, а й розмістити в них нові читальні зали, виставковий центр, сучасні сховища для документів тощо. Про переваги нового архівного містечка з «Днем» поділився директор Центральних державних архівів України Василь БОЛІЛИЙ.
— Пане Василю, чому виникла потреба у реконструкції нинішніх архівних споруд?
— Майже за 40 років існування будівель їхні інженерні системи повністю зносилися, а архівосховища перевантажені документами. Наразі у них зберігається понад 57 мільйонів одиниць зберігання різного історичного віку — від XIV століття до сьогодення. До речі, ця цифра могла б бути у кілька разів більшою, але після Другої світової війни було втрачено від 40 до 80 мільйонів одиниць обліку. На жаль, умови, що існують у приміщеннях центральних державних архівів, не дозволяють приймати сучасну документацію, створену за допомогою комп’ютерних технологій. Необхідно також забезпечити відповідними приміщеннями для складних наукових досліджень та технологічних розробок Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, який теж є в нашому підпорядкуванні.
— А яким чином документи потрапляють в архівні сховища?
— Історичні документи дорадянських часів вважаються національною спадщиною і потрапили до нас від прообразів архівних закладів. Інша справа із сучасними документами. До архівів надходять лише ті матеріали, які мають певну історичну, культурну чи наукову цінність, що встановлюється у ході спеціальної експертизи. Щодо документів вищих органів влади, то спочатку вони протягом 15 років зберігаються в архівах Секретаріату Президента чи інших відомств, а потім надсилаються до державного архіву на довічне зберігання. Документи суто практичного значення, приміром, документація підприємств, не мають цінного значення, тому до архівів не потрапляють.
— Як відбувається реставрація документів у разі їхнього псування?
— Цю роботу виконує Державний центр збереження документів Національного архівного фонду. Окрім реставрації, працівники цієї установи займаються так званим ремонтом, мікрофільмуванням, створенням страхових копій тих архівів, що розташовані у нашому комплексі. До речі, відвідувачі архівних фондів користуються не оригіналами документів, а копіями, які створюються якраз у лабораторіях за допомогою мікрофільмування. Але протягом багатьох років експлуатації технічне оснащення цих лабораторій застаріло й вичерпало свої можливості. Тому сподіваємося, що після реконструкції комплексу з’явиться нове обладнання для роботи з архівами.
— З якими документами не дозволяється працювати відвідувачам архівних фондів?
— У цілому доступ до архівних матеріалів вільний. Отримавши спеціальну перепустку, кожна людина може попрацювати з історичними чи кінодокументами. Обмеження існують лише до тих архівів, які мають гриф «таємно» або «цілком таємно». Здебільшого це матеріали, які торкалися революційної діяльності, агентури або приватного листування громадських чи політичних діячів. Наразі більшість із них розсекречені, і щороку кількість документів із грифом «цілком таємно» зменшується. Найчастіше до нас звертаються науковці, які вивчають історичні документи певної епохи, священнослужителі, адже серед документів чимало тих, що стосуються діяльності монастирів, церков тощо. Чимало цікавих матеріалів зберігається в кінофотофоноархівах.
— Серед них, напевно, є роботи перших українських режисерів?
— Найбільш ранніми документами архіву є кіносюжети про коронацію Миколи II (1896 рік), «200- річний ювілей Полтавської битви» (1909), «Польоти авіатора Уточкіна» (1911). У фотоколекції зберігається перший негатив-оригінал на склі, на якому зафіксовано будівництво доменної печі металургійного заводу товариства «Уніон» у Макіївці ще у 1898 році. Значний інтерес у відвідувачів викликають кіно- та фотодокументи про події української революції, Першої і Другої світових воєн. Також в архіві зберігаються понад 40 тисяч одиниць обліку фонодокументів. Серед перших звукозаписів художніх творів вирізняється колекція грамплатівок Ризької фабрики акціонерного товариства «Грамофон». До надзвичайно цінних джерел цього виду належать записи пісень відомих українських співаків — Дмитра Гнатюка, Софії Ротару, Ніни Матвієнко, Василя Зінкевича та інших. Наразі в архіві налічується понад 440 тисяч одиниць обліку, в яких засобами кіно, фотографії та звуку відтворено події вітчизняної і світової історії від середини ХIХ століття до сьогодення.
— Для багатьох професій існують неписані правила моралі. Чи існує щось подібне для архівістів?
— Відповідно до Міжнародного кодексу етики, головний принцип роботи — це відкритість та доступність. До 1957 року архівні установи підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ, всі архівні документи були закриті для користування. У середині 90-х почалося масове розсекречення таємних документів України, хоча, як на мене, кожна держава повинна мати свої таємниці заради власної ж безпеки.
