Самоорганізація гідності, яка реалізувалася в переможній, хоч і ціною численних людських життів, Революції Гідності, в короткому історичному часі мобілізувала українство навколо національних духових цінностей. Світ побачив унікальний у поривах до кращих перспектив державного життя народ, який здатен відстояти власні основи в усьому комплексі питомих культурно-історичних рис. Перелякана консолідацією національного духу українців Росія, нащадок деспотичної Московії, не втрималась від прямої агресії проти Української держави з відомими за останні чотири роки наслідками. Гібридними способами кровожерливий північний сусід намагається ослабити фундаменти державної влади в Україні, посилити нестабільність та апатію в суспільстві. Знаходить він собі для цього спільників і серед місцевих манкуртів — осіб без етичного коріння, перевертнів і циніків.
Але навіть у такій історичній реальності культурний розвиток нації уже набув ознак системного поступу. До формування нового якісного іміджу держави докладаються молоді покоління вмотивованих українців. Культурна праця багатьох сподвижників синхронізувалася зі збройною боротьбою проти окупантів, громадська ініціатива підсилює ефективність діяльності державних структур (наукових установ, освітніх і музейних закладів) над вдосконаленням націоцентричної моделі життя. Все начебто розвивається в стратегічно правильному керунку. Якби не тривожні симптоми з живої дійсності, якби в тому самому українському суспільстві, ослабленому війною та економічною сваволею олігархів, не активізувалася чимала ціннісна противага, яка дедалі відчутніше опановує суспільними настроями, втручаючись у злагоджений уклад життя.
ПОШКОДЖЕННЯ ЦІННІСНОЇ ПЛАТФОРМИ
Обороняючи Донецький аеропорт, українські воїни («кіборги») віддавали життя не за архітектуру споруди, і не за його функцію, може, й не стільки за стратегічне розташування, як за його духово-ціннісну субстанцію. Тоді, в пекельні місяці 2014—2015 років, герої захищали невід’ємну частину української землі не лише в політично-географічному вимірі, а й у її історичному та національно-свідомісному значеннях.
Після тривалого засилля московсько-більшовицької влади Україна має чимало пошкоджених ділянок ціннісної платформи. Повернення невикривленої національної історії, реконструкція зруйнованих культурних символів інколи супроводжується ідеологічними боями з темними силами минулого. Тоталітарна епоха «жбурляє» у сучасність такі собі «запалювальні суміші» незнання і керованого цинізму. Частина українського соціуму ще не позбулася синдрому відомого прислів’я «Сон розуму породжує чудовиськ» та не може відрізнити правду від фальші, а тим паче — перелаштуватися на стратегію життя громадянського суспільства. Саме через таких недовчених, а точніше кажучи, інтелектуально занедбаних мешканців, ментально та мілітарно стурбований північний сусід і формує ту ціннісну альтернативу, якою намагається розхитувати державне життя сучасної України.
МОСКОВСЬКА ОТРУТА
Московський чинник у історичній долі України залишається такою собі константою: модифікуються лише форми і зони агресії. Свого часу Володимир Січинський у класичній книзі «Чужинці про Україну» навів цілу низку прикладів, з якої генеалогії виростає підступність кремлівської політики в XX, а тепер і в XXI столітті. Зокрема подає цитату англійського мандрівника ще XVII ст. Барклая: «...в них (московитів) нема ніякого встиду перед брехнею, ніякого збентеження перед відкриттям обману. З цієї країни до такої міри викинене зерно дійсного добродійства, що самий злочин має славу добродійства». «Що можна очікувати кращого в країні, де вищі достойники постійно повторюють: нехай цілий світ говорить що хоче, а ми все-таки будемо робити по-своєму», — запитує данський посол у Російській імперії в 1709—1712 роках Юль Юст. Розглядаючи дотичну проблематику, відомий культуролог, літературознавець і публіцист Дмитро Донцов збірку своїх статей так і назвав: «Московська отрута». Політика московського Кремля за останні роки ретельно слідує цій своїй питомій історичній властивості.
ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РОБОТИ ЯКОВА ГНІЗДОВСЬКОГО «ЯСЕН МАКГАФФІ» РУСЛАНА КАНЮКИ, «ДЕНЬ»
Зло, яке накопичується «там» уже не одне століття, має теж класичну властивість долати великі дистанції й осягати інші, вже не їхні внутрішні, терени. Таке масковане добродійство (себто злочин) без усякого стиду мігрує вздовж і впоперек, руйнуючи інші уклади життя і ціннісні системи — «...нехай цілий світ говорить що хоче, а ми все-таки будемо робити по-своєму...». Страшна ціна відкритої істини про московську отруту повинна була б опритомнити українців на усі сто відсотків — як і всіх, для кого Україна стала рідною Батьківщиною. Але ні, не зменшуються лави ошуканих, засліплених, а то й підкуплених підспівувачів різного роду злочинних ідеологій і банальної пропаганди культурних аутсайдерів. Разюче відрізняються такі особи від українського народу з його міцними кореневими ментальними та культурно-ціннісними рисами.
БАРАБАНЩИКИ ЖАЛЮГІДНОСТІ
У сучасному, лібералізованому, українському суспільстві політична та культурна толерантність дала шлях для оптимізації «неопролетарської свідомості», рупорами якої стали ліниві до знань і дистанційовані від моральних критеріїв життя особи. Часто саме від них можна почути скривджені голоси на підтримку безладу, права тупої фізичної сили над людською гідністю. Саме від цього «табору» прорвалися лицедії в опорні пункти впливів на масову свідомість, задля розхитування ціннісного імперативу нації, зі ситуативними вигодами для себе. До критичних позначок зростає пропорція жалюгідності в пишних обгортках масової культури, в якій вторинізуються не лише світоглядні, духовно-ціннісні основи, а й сама механіка розвитку особи в її питомих генетичних рисах. Запущений культурно відсталою путінською Росією тест «В какой стране вы сойдете за местного?» (один із найбрехливіших медійних ресурсів московського Кремля нещодавно здійснив таке опитування серед своїх читачів) реалізується саме за участі такої категорії любителів легкої наживи. Ця стратегія культурного (насправді — псевдокультурного) підпорядкування «местных» є рудиментом попередньої — тоталітарної — епохи і передбачає вже відому формулу просування ідеї винятковості «русского міра» на усіх напрямах військово-політичної агресії морально жалюгідного монстра.
ІНВЕСТИЦІЇ В ЦИНІЗМ?
Чи то від безпам’ятства, чи від байдужості або хибного розуміння демократичних принципів співіснування сучасного світу, в Україні часто нехтуються етнонаціональні ціннісні основи. Совєтський режим тривалий час реалізовував доктрину інгібування (штучного стримування) інтелектуального розвитку особи, скеровуючи знання на обслуговування громадянами панівного політичного режиму. Повернувши собі державність, Україна віддалилася від цієї страхітливої методології придушування в суверенній Людині її вроджених культуротворчих потенцій, натомість непомітно опинилася в іншій залежності, на цей раз — від маніпуляторів елементами базового ціннісного комплексу Нації.
«Закоханий в чудесну картину береже її в своєму серці, живе й кормиться нею як немовля материнським молоком, вона для нього — суть і смисл, повнота і простір, наріжний камінь і можливість піднятися вгору, — писав Антуан де Сент Екзюпері. — Якщо відняти її, закоханий загине від нестачі повітря, немов дерево з підсіченим коренем. Але коли картина разом з людиною тускніє день за днем сама по собі, людина не страждає, вона зживається зі сірістю і не помічає її. / Ось чому потрібно невсипуще слідкувати, щоб у людині збадьорювалось велике, потрібно його спонукати служити тільки значимому в собі». Українська етнічна традиція як ціннісний комплекс зазнавала численних наруг і спотворень, а в нинішній реальності й самі українці подекуди дозволяють підважувати її автентичну духово-етичну природу. Вдячний матеріал знаходять у ній саме олігархи, збирачі данини з недалекоглядної і культурно занедбаної суспільної маси, що за відсутності якісних культурних альтернатив із телеекранів всмоктує в свій духово нездоровий організм усякі ціннісні патології.
Це ж ми самі добровільно здаємо (інколи й «продаємо») генетично здоровий людський ресурс різного роду «фабрикам» з їхніми слугами і прислужницями, що підсміюються з рідної мови, прадідівських звичаїв, християнської етики в міжособистісних взаєминах, чистих людських почуттів, священних національних символів. Це їхні «кур’єри» вчащають в генетично багаті села, щоб знаходити в них «діаманти талантів» і щоб потім «обтесати» їх під ще одну столичну «звєзду», яка швидко змінить своє батьківське ім’я на якийсь безглуздий «тренд». Це з тих технічно досконалих студій поширюється в різні середовища українства, досі уражених бацилою московщини, менші і більші порції бруду і нігілізму, які стільки часу розкладали високий культурно-ціннісний лад в українських містах і селах, із добре налагодженою системою господарювання, мережею хат-читалень «Просвіти», високоосвіченою і національно свідомою церковною елітою, інтелектуально якісною національною періодикою тощо. Так, форми XIX — початку XX століття вже не є актуальними, але ціннісний еквівалент історії, культурних досвідів та етнопсихології залишається життєздатним — потрібні лиш воля і свідомість державників. До того ж треба вміти відчитувати настанови великих національних провідників. Нові покоління Українців спроможні наповнити новими формами сучасне життя, але ж хто визволить їх від медійного ошуканства, яке нав’язується в кожну оселю і руйнує не стереотипи минулого, а основи з основ у конструюванні майбутнього?
«...НАЙБІЛЬШЕ ДОБРО, ЦЕ — ЗРОСТАННЯ ЛЮДИНИ...»
Неприпустимо, щоб органи влади скорилися олігархату та інвестували державні кошти в цинізм, підлаштовуючись під вигідні, рейтингові, моделі популяризації псевдокультурних продуктів. Національна перспектива полягає не в «продукуванні» таких собі «талантів» у стандартизованих форматах від кмітливих циніків, а в праві кожного громадянина розкривати свої питомі творчі можливості (Сковородинське «Відкрий себе»). Але чи можна відкривати свою генетичну психоемоційну сутність, якщо не отримувати духово-культурної зарядженості? Якщо давати молоді такі собі «права» обирати на вибір знання з української мови чи історії, щоб усе було «культурно толерантно». Бо ж можна вибрати історію якогось популярного футбольного клубу взамін історії рідної Батьківщини! Справжні цінності ж вислизують із нашої постмодерністської вибірковості, позбавляючи молодь можливості отримати животворні соки з етнонаціональної кореневої системи в поліфонії творчих досвідів. Бо ж традиція — відкрита система, від якої розвиваються нові пагони життя завтрашнього, вже в інших смислових конструктах і вищих технологіях. Поза ціннісними основами, без вогню з нутра душі, слабшає, а частіше ламається, мотивація до чину...
Немає і не може бути універсальної механіки, яким чином у багатоскладному й інформативно насиченому світі необхідно відстоювати власні ціннісні основи. Проте суголосно сучасним історичним процесам в Україні знову актуалізуються рядки безсмертного вірша Юрія Липи, в яких є модель на дальший розвиток Нації:
За що боротись,
у чому великість народу?
Може, за це умирать,
за будівлі в мармурі?
Може, за танці й пісні,
чи зручні мальовила?
Мудрі системи до праці,
чи марші стрункі?
Де та великість народу:
чи в посувах війська,
В вірнім триванні жінок,
чи в дитячому сміху?
В важкій аскезі учених,
у гарті відкривців?
Чи в одиницях, чи в юрбах,
чи в геніях, де?
Все це, — промовила
Мудрість, — є важне, та мало,
Все, що — напружене
й скромне, все — в ласці у Бога,
Але найбільше добро,
це — зростання Людини,
В вашім народі зростання Людини зусиллям людей.
