У Львові щойно закінчилася міжнародна конференція «Виклики релігійного плюралізму в Центральній та Східній Європі», у якій брали участь понад 70 науковців з більш як 20-ти країн — України, Польщі, Болгарії, Німеччини, Угорщини, Великої Британії, США, Росії та інших держав, а також представники української влади. Організаторами були Міжнародна асоціація з вивчення релігії у Центральній та Східній Європі, Національний львівський університет ім. Івана Франка, Український католицький університет (УКГЦ) та Консорціум «Генеза» (Львів). Організаційний комітет конференції очолив п. Андрій Юраш, доцент Національного львівського університету, член правління Асоціації міжнародного вивчення релігій. Організація конференції була чіткою й ефективною, що відзначили як українські, так і закордонні учасники. (А проблем виникало чимало, наприклад, така: відомий вчений д-р Джеймс Річардсон (США) прилетів до України без візи, повстала загроза негайної депортації шановного гостя, йому відмовили в готелі та ін. Зрештою, справу владнали.)
Доповіді та дебати, які тривали п’ять днів, продемонстрували майже повну солідарність учасників щодо таких кардинальних питань, як повна свобода совісті для кожної людини, рівність перед законом і перед суспільством усіх релігій та конфесій. Учасники погоджувалися також із тим, що вирішення проблем конфесійного плюралізму в посткомуністичних країнах потребує вивчення, постійної уваги, а також спеціального виховання суспільства, зокрема, за допомогою ЗМІ. На конференції помітну роль грали українські вчені, які займаються дослідженнями сучасних релігійних феноменів не тільки в Україні, а й у Східній Європі. З важливими і цікавими аналітичними доповідями виступили як знані, так і молоді вчені.
Немає жодного сумніву в тому, що подібні конференції мають неабияке значення для України, де до дійсного прийняття таких ліберальних цінностей, як релігійний плюралізм, загальна толерантність, ще далеко. До «релігійних війн», дякувати Богу, не дійшло, але нормальні стосунки між різними церквами встановлюються не завжди. Не стихають міжцерковні змагання — за «перші ролі» в суспільному житті, за церковне майно, за місця, ближчі до «сонця» влади. Нижче подаємо короткий зміст деяких виступів.
Віктор Бондаренко у своїй доповіді «Релігія і церква в сучасній Україні: Держава, тенденції та проблеми розвитку» розповів присутнім, що останні 15 років релігійне середовище України розвивається за своїми власними законами. Особливо помітним є зростання мережі релігійних організацій та конфесійного розмаїття в країні. Сьогодні кількість церковних організацій в Україні (біля 28 тисяч) перевищує кількість світських шкіл (біля 22 тисяч) (Добре це чи погано? — К.Г. ) Церква прогресивно трансформує себе в розвинену інституцію, порівняну за значенням із світськими структурами. Існуючі проблеми пов’язані зі спадщиною тоталітарного режиму. Нелегкою справою є знаходження шляхів та форм кооперації церков з іншими суспільними організаціями — такими, як школа, сім’я, благочинні заклади тощо. Проблемою залишається також правове забезпечення розвитку церков в Україні.
Кирило Булкін («Створення етичного коду для журналістів, що висвітлюють міжрелігійні стосунки») вважає, що збереження миру та взаєморозуміння в суспільстві є важливим завданням для журналістів. Це стосується також міжрелігійних стосунків, які можуть стати або джерелом раптового напруження, або прикладом нового типу відносин із високим рівнем терпимості. Наведено приклади як позитивного, так і негативного впливу мас- медіа на міжрелігійні стосунки. Позитивними прикладами, на його думку, є публікації в часописах «Наша віра», «Арка», газетi «День» та ін. Свобода слова зовсім не означає свободи писати все, що «сам захочу». Обмеження мають бути результатом поваги журналіста до поглядів та конфесійної приналежності інших людей. Перед українськими журналістами стоїть завдання розробки норм, яких треба дотримуватися при висвітленні релігійних проблем. Це сприятиме міжрелігійному миру в країні.
Олександр Ваневський досліджував проблему «Конфлікт чи співіснування релігії та мас-медіа в Україні?» На його думку, українські ЗМІ досі не готові були адекватно реагувати на завдання нового часу. Частка матеріалів, присвячених у ЗМІ релігійним проблемам, не перевищує 1% обсягу світських ЗМІ. Навіть за умов бурхливого релігійного ренесансу в Україні журналісти не зуміли зацікавити людей релігійними проблемами, хоча більшість українців вважають себе віруючими. В країні не існує солідних баз релігійних даних, спеціальних інтернет-сайтів, без яких кваліфікована робота журналіста неможлива. Мало журналістів, які висвітлюють релігійне життя без упередження.
Темою виступу Віктора Єленського були «Релігійні зміни в посткомуністичних суспільствах: Україна в контексті Східної Європи». На його думку, сучасні релігійні проблеми можна зрозуміти тільки через знання специфічної історії церкви в тій або іншій країні, її ролі у формуванні національної ідентичності. Особливо це важливо при вивченні релігії країни, яка не мала державності. В 90-ті роки в релігійному житті посткомуністичних країн мали місце численні й суттєві зміни: усунення обмежень, заборон, дискримінації; активний розвиток інфраструктури церков. Менш очевидними є зростання релігійності в суспільстві, швидке збільшення числа віруючих та ін. Як показують соціологічні опитування, в усіх посткомуністичних країнах (окрім Польщі, де не існувало релігійного вакууму) різко збільшилася частка громадян, які вважають себе віруючими. Між тим у деяких країнах сформувався певний парадокс — число людей, які вважають себе, скажімо, православними, помітно перевищує число віруючих. Це означає, що для них важливим є почуття приналежності до тої чи іншої групи людей, яких об’єднує конфесія. Таким чином, найбільш суттєві зміни в релігійному житті відбулися на рівні релігійних інституцій, а не на рівні індивідуума. Сучасні проблеми православ’я в Україні є відбитком її історії або, принаймні, адекватним показником політичних та культурних протиріч у сучасному суспільстві, конфлікту різних ідентичностей та різних моделей історичної пам’яті. Соціальні опитування свідчать, що люди бажають, аби церкви стали більш причетними до вирішення нагальних соціальних проблем.
Анатолій Карас (доповідь «Християнство та громадянське суспільство») шукав відповіді на запитання: «Співпраця чи протистояння?» На його думку, релігійні організації мають стати — добровільно — членами громадянського суспільства і засвоїти його колективні цінності. Церкви, синагоги та інші храми зобов’язані грати важливу роль (зокрема, у розбудові самоуправління на місцевому рівні). Багато сучасних вчених вважають, що сучасна концепція громадянського суспільства є «натуральним розширенням християнства», доводячи, що такі принципи, як свобода та рівність, є в дійсності нічим іншим, як біблейськими цінностями. За словами Вацлава Гавела, задля збереження сучасного світу в головах людей має відбутися «генеральна мобілізація громадянської свідомості, розуму, духу, відповідальності» — заради того, щоб відмовитися від насилля. Що є спільною метою церкви і громадянського суспільства.
Ярослав Позняк , доповідь «Церква та Держава в Україні». Трохи більш як 10 років тому в Українській РСР законними визнавалися тільки 9 конфесій. Сьогодні зареєстровано понад 130 релігійних церков, конфесій та релігійних рухів. Національна свідомість крокує в бік плюралістичних поглядів на світ, як у політичній, так і в релігійній сфері. Попри всі, однак, декларації, українське суспільство все ще не сприймає і не розуміє у повному обсязі такого феномена, як релігійна свобода. Саме через це держава вимушена постійно втручатися в міжцерковні справи.
На Львівській конференції були присутні також російські дослідники, які об’єктивно аналізували сучасну релігійну ситуацію в своїй країнi та місце Руської православної церкви (РПЦ) в суспільстві.
Микола Митрохін (Москва) в «Сучасних проблемах РПЦ» нагадав присутнім, що сповнилося вже більш як десять років повної незалежності РПЦ. Протягом останніх століть церква ніколи не мала стільки свободи у прийнятті рішень, у виборі шляху подальшого власного розвитку, як сьогодні. Однак, можна твердити, що РПЦ не використала цього шансу ввійти у сучасний світ, стати ключовим інститутом посткомуністичного громадянського суспільства. Вона все більше впадає у консерватизм і одночасно слабшає організаційно, перетворюючись у закриту, слабо керовану організацію. В умовах антидемократичного тренду в російській політиці РПЦ стала важливим компонентом консервативної націоналістичної державної ідеології. Вона стала також притулком для людей з низьким рівнем освіти та громадської активності, а також, що найбільш важливо, перетворилася на спостерігача та критика, але не на учасника політичних та соціальних процесів у Росії.
Олександр Свєтлов досліджував «Спеціальний статус домінуючих церков в посткомуністичних країнах». Зокрема, процес відходу російського суспільства від задекларованої релігійної свободи і впровадження поділу всіх церков на «традиційні» та «нетрадиційні (закон 1997 року). Існує думка, що головною метою закону 1997 року є не регулювання релігійного життя, а утвердження права Росії на незалежну зовнішню та внутрішню політику, права розбудовувати нове життя згідно з національними інтересами та історичними традиціями. Між тим закон помітно обмежив права так званих нетрадиційних релігій, до числа яких попали католицька, всі протестантські та всі новітні церви і течії.
Людмила Філіпович та Анатолій Колодний (Україна) виклали свій погляд на загальні проблеми християнства на теренах Східної Європи в ХХI столітті («Нові виклики перед християнством ХХI століття: Східна Європа»). Історично склалося так, що перше тисячоліття нашої ери було часом єдиного християнства. Друге тисячоліття — то період конфесіоналізації (з’явилися католицька та православна конфесії, а через кілька століть пізніше — численні протестантські). Особливого розмаху процес конфесіоналізації набув у ХХ столітті (нові релігійні течії). Почалися жорсткі «змагання», з’явилося поняття «конкуренції» релігій. Третє ж тисячоліття має стати часом екуменічного християнства, періодом, яке підготували два перші тисячоліття. Як написав колись Олександр Мень: «Християнство тільки починається!». Тож у майбутньому може виникнути Об’єднана Християнська церква, яка базуватиметься на екуменічній єдності різних рухів, на взаєморозуміннi і терпимості, на діалозі, а також на спільних інтересах. Нове тисячоліття має стати часом не тільки першої, а й другої біблійної заповіді — часом любові до ближнього свого. Це буде розмаїття духовної єдності, заснованої на вченні Христа.
Мирослав Маринович презентував свою модель можливого розвитку християнства на посткомуністичному просторі. Він не вважає неможливим формування у майбутньому структури, яка б включала православні та греко-католицькі церкви України і знаходилась би у сопричасті як з Римом, так і з Константинополем. При цьому кожна церква зберігає свій обряд, традиції, паству, реалізуючи принцип єдності у розмаїтті.
Андрій Юраш у доповіді «Єдність у розмаїтті: система автокефальних церков як історична модель християнського плюралізму» зупинився на тому, що проблеми та концепцію християнського плюралізму звичайно пов’язують із західним християнством. З римським католицизмом — як духовною основою західної цивілізації та джерела практики плюралістичного мислення. А також з протестантизмом — найвищим досягненням ліберального підходу до інтерпретації християнської доктрини.
Православний світ створив і запропонував християнському світу свою власну плюралістичну модель церковної організації. Це система рівних за статусом автокефальних церков (14 визнаних і понад десятка невизнаних незалежних церковних організацій православного світу) Процес утворення цих церков розпочався ще у четвертому столітті (формування чотирьох історичних патріархатів Сходу) й активно триває сьогодні. (7 автокефальних церков були визнані в ХIХ та ХХ ст.) Тоді як християнський Захід розвивався за монархічним унітарним принципом, шлях Сходу був іншим. Той факт, що становлення автокефальних церков продовжується до нашого часу, означає наявність серйозного потенціалу в цій старовинній традиції. Система не є, звичайно, бездоганною — сьогодні у світі існує кілька нових православних церков (у США, Македонії, Чорногорії, Україні), яких не включають у систему Вселенського православ’я. Це, однак, не означає, що ця історична спадщина не може бути використана як плюралістична модель організації церков за сучасних обставин.
Вірджинія Якименко з Литви у своєму виступі «Релігія в посткомуністичних суспільствах» розповіла, що 50 років радянського панування не примусило литовців відмовитися від віри, стати на позиції атеїзму (Як це трапилося, наприклад, у слов’янських республіках Радянського Союзу. — К. Г. ). Релігійна ідентичність там трансформувалася у національну. Падіння комунізму було для литовців найбільш важливою історичною подією у післявоєнній історії, початком нового етапу світової історії. За цих умов менталітет нації змінювався швидше і більш фундаментально, ніж можна було очікувати. Формувалася нова духовно-моральна атмосфера, яка позитивно впливала на розвиток суспільства. Релігія в Литві вважається важливим чинником у критичних ситуаціях, захисним щитом від загального хаосу. Хоча б тому, що релігія завжди є консервативною силою, робить акценти на стабільності.
Ховард Біддальф , який зараз живе і працює в Україні (Центр релігійної інформації і свободи), у своєму виступі «Релігійна толерантність в посткомуністичних країнах: Україна в сузір’ї нових держав» певним чином зробив резюме конференції. Порівнявши стан релігійної толерантності в Україні з ситуацією в інших країнах Східної і Центральної Європи, п. Біддальф дійшов висновку, що за лібералізмом та толерантністю Україна посідає сьогодні одне з перших місць серед посткомуністичних країн.
