Вони завжди кудись мчать, залишаючись на тому самому місці,
замість розмови — кричать одне на одного, спілкуючись стусанами й ляпасами,
розігруючи сюжети світової літератури як абсурд і фарс нашого рідного побуту,
який убиває без болю.
Коли він перебуває у своєму невеличкому затишному офісі
в одному з величезних і холодних корпусів кіностудії ім. О.Довженка — він
не просто актор і режисер Віктор Андрієнко. Сюди до нього може зателефонувати
кожен, і після автовідповідача-Шпікуляка — почути зовсім інший голос. Зайти
— також може будь-хто, можна — з чаєм-кавою-розмовою, а можна — нічого
не пояснюючи, просто сидіти в куточку — «відновлюючись». Яка може бути
пиха «чи втаємниченість», коли тут відкрите життя-буття без будь-яких масок?
Однак розмовляючий клоун (унікальне амплуа, аналогію якому
знайти вельми непросто) Віктор Андрієнко знає, що в нього є й унікальна
місія — нагадувати, що є «потворство», а що — нормальне буття. Утім, «місія»
— слово на котурнах (це з грецької трагедії), а по-нашому — у черевиках
із дутою «платформою»...
— Вікторе, нині, коли до вас прийшов «гучний успіх і всенародне
визнання», мабуть, ви почуваєтесь упевнено й можете перед святами «розслабитися»?
Чи все-таки — ні?
— Коли наприкінці минулого року ми отримали приз на конкурсі
«Золота ера», я сказав: «Оце — найстрашніше, коли ми вже не маємо права
робити гірше». Тож ліпше на певний час закрити «Шоу Довгоносиків». Ми зробили
рекордну кількість шоу — 70, не враховуючи дайджестів. Нас можна занести
в книгу рекордів Гіннеса, адже Бенні Хілл робив 8 шоу на рік, «Маски» —
15, «Містечко» — 10. Тому нам так важко робити шоу: скільки можна зробити
гегів з одним стільцем? Ну 100 — 150. Далі — все, далі потрібно переходити
до іншого предмета.
Найстрашніше в естраді, кіно, цирку — коли маска починає
мститися, коли вже не можеш підтримати той рівень, який вона заслужила.
— Отже, найкращий відпочинок від розумової праці — інакша
розумова праця?
— Так. Буде нове шоу — «Повне марабу! «, серіальчики по
1 — 2 хвилини «Майстри румунської школи бухгалтерів», будуть «Барабані
долі», «Іа-іа». «Хіт-фабрика» (за яку й отримали «еру») йде нині в ефірі
радіо «Довіра» на 9 регіонів і є попередня домовленість ще на 8 регіонів.
Це — мій «керогаз», який можна прикрутити чи більше відкрити. Знаєте, коли
людина працює на заводі, але в неї також є драмгурток. Справа тут не в
грошах, а в спілкуванні з глядачами, слухачами. Відновлюючи телеверсію
«Хіт-фабрики» (на якому каналі — поки що секрет), змінимо й підхід. Ми
будемо показувати, разом з вітчизняними кліпами, ліцензійні — московські
й західні. Щоб у «двадцятці» з’явився контекст. Дуже складно вибудовувати
рейтинги. Я не вірю жодному з існуючих на нашому TV, — ми не можемо нині
дозволити собі серйозні, 100-відсоткові дослідження з розкладкою по регіонах,
верствах населення. Тож беремо відомості ді-джеїв про те, скільки замовляють
і які пісні. Плюс дані про кількість проданих альбомів. Плюс знаходимо
середній результат хіт-парадів.
Я вважаю, що радіо-версія «Хіт-фабрики» стала кращою —
текст чути, реакції на слово більше. Текст Дмитро Костюкевич пише нормально,
а я під нього роблю суржик, аби був зрозумілим. Коли говориш «податкова
інспекція» — реакція слухачів запізнюється, а от «налоговая інспекція»
— є відповідь миттєво.
— А яким суржиком розмовляють з вами слухачі «Хіт-фабрики»?
— Слава Богу, в них вистачає розуму не жартувати, як Шпікуляк.
Проте слухачі пустують. Був такий дзвінок, коли серйозно й сердечно подякували:
«Ви так добре володієте українською мовою!» — я мало не впав зі стільця.
— Більшість слухачів — кияни?
— Ні, я був дуже приємно здивований, що нас шанують на
Західній Україні. У Львові — найвдячніший глядач, котрий сприймає нас із
гумором — і жарти, і суржик.
— Коли ви «працюєте» з залом, трапляється, що ситуація
виходить з-під контролю, що глядачі поводяться нестандартно?
— В’ячеслав Полунін визначив, що клоуну в роботі з глядачем,
особливо з дітьми, потрібно підтримувати дистанцію в 4 метри. Бо коли ближче
— дитина може злякатися, заплакати. Коли дитина щаслива й хоче мене помацати
за носа — це нормально, а коли дорослий дядько, років під 30, з крутою
потилицею за ніс хапає: «А, ти кльовун! « — це вже страшно. Чи коли в одному
клубі кричали: «Карлика на мило! « за горлянку хапали й носи зривали, а
охорона сиділа — неначе так і треба. Тоді доводиться ставити на місце:
«Хлопці, якщо у вас порядку немає — то й нас тут не буде». Ні гроші, ні
що інше не замінить людяності.
Олег Янковський сказав, як на мене, геніальну фразу: «Артист
повинен бути доступний для всіх, але не належати нікому». Коли не з нашої
вини зривався тур по Україні, ми з Геною за 5 годин підписали 4 тисячі
плакатів, листівок і візиток. Це була ідея Сергія Голубовського, аби крім
повернених грошей, кожен глядач отримав автографи й пам’ятні набори. Тому
те саме ми робили й на концертах.
— Ви розділяєте себе і своїх персонажів?
— Авжеж, у житті я не можу діяти як Шпікуляк, мені так
не можна.
— А як ви ставитеся до розіграшів?
— Коли влучають у ціль, кажу «молодець». Є один вислів
у Вольфганга Кепки: «У свого діда-покрівельника я перейняв мистецтво кидати
молоток сусіду. Потрібно цілитись у ніс. А впіймає чи не впіймає — це вже
його мистецтво». З будь-якою людиною я стараюся працювати як із партнером.
Хоча бувають проколи.
Так, в інтерв’ю з Миколою Вереснем я запитав про сік, який
стояв на столі: «Це щоб в обличчя лити чи можна пити?» Він сказав: «Ох,
коли мені хтось виллє в обличчя — я буду щасливий». Ми домовилися. Та за
2 години розмови, мабуть, забув: адже він, брав інтерв’ю
в мене, а не у Шпікуляка. І коли ми під кінець начепили носи, а я раптом
полив його соком — то вийшов казус.
Через рік ця історія мала продовження. На «Сніданку з «1+1»
зі мною розмовляли й несподівано вилили в кадрі чай мені в обличчя. Я пожалів
Ганну Безулик, і не відповів. Була пауза. Усі: «О, як чудово! Нарешті Андрієнко
отримав». А потім я розповів, історію з Вереснем, і їй було ніяково. Хоча
глядачі нічого навіть не запідозрили. Позаяк мій принцип — не принизити
людину, а настрій підняти.
— А чи бувають у вас конфлікти з «зірками»?
— Ми вже півроку на Радіо «Довіра» ведемо проект «Хіт-фабрики».
Розумієте, я сам не вельми пунктуальний, але можу запізнитися на 15 хвилин,
а не на 2 години. А коли запрошували на ранковий ефір одну таку «супер-зірку»,
а вона сказала: «Та ви шо! Це для нас рано. Давайте ми прийдемо пізніше».
Я відповів: «Спасибі. Мабуть, така зірка». Бо кожна нормальна «зірка» —
Ані Лорак, Тая Повалій — коли їм говориш «на 8 ранку», то вони й будуть
саме о восьмій. Люди творчі й лаятися можуть лише в питаннях творчих, без
міжусобиць на особовому рівні.
Коли я рік жив із циркачами, зрозумів — яке це братство.
Вони можуть лаятися, але титанічна щоденна праця й ризик загинути чи покалічитися
примушують інакше ставитися до людини. Це — не естрада, де б’ються за те,
кому «останнім» виходити на сцену.
— Чи є конкуренція в гумористів, у телешоу-менів?
— У всіх, хто займається гумором в Україні — спільна доля.
Що мені ділити з «Масками», якщо Володя Комаров два роки в мене працював,
якщо Валентин Опалєв працював у них? Або з «Джентльменами», якщо Сергій
Голубовський — їхній перший директор. Ми всі роботою зв’язані, долі переплетені.
Коли 1986-го, вийшли на сцену «Кролики», я для них уже був «бронзовий пам’ятник»
— їм в естрадно-цирковому читали лекції про мене. І про це я дізнався на
десятиріччі їхньої творчої діяльності, а 1986-го — соромився підійти, вважав,
що вони — генії, а я — так собі.
Тепер ми стали старшими, раціональнішими. Нас не так і
багато й ділити загалом немає чого. Ні в Україні, ні в Росії. Подивіться,
скільки гумористів наших у Москві — кабаре-дует «Академія», Жванецький,
Карцев, Клара Новікова, «Джентельмени», «Маски», «Каламбур» і всі працюють
у різній стилістиці. В Україні більше іронічних людей, котрі вміють посміятися
з себе. У Росії наше шоу тому й не зрозуміли, думають, нібито ми з них
знущаємося. А ми просто робимо «ментальне» шоу, перепрошую за традиційну
лайку, яке пов’язане не з ситуаціями, не з абсурдом життя, а з мисленням,
з нашими рідними стереотипами сприйняття себе.
— Наскільки воно актуальне тепер, у ситуації бідності,
пригніченості, озлоблення?
— Так, це дуже складно. Люди хочуть відпочити, розслабитися.
Я вважаю: що ми нині перебуваємо приблизно на рубежі 30-х, в Америці, тільки
в нас немає Рузвельта. Тож моє надзавдання — спробувати зробити вигляд,
ніби всі проблеми розв’язуються сміхом.
— Є дуже противне запитання до вас...
— Чи ви не єврей? І скільки у вас дружин?
— Це запитання про новорічні свята. Що плануєте?
— Клоную.
— А що клонуєте?
— На Новий рік доведеться працювати в Одесі, піднімати
там культуру. Потрібно якось гроші заробляти артісту. Он Спілберг запропонував:
«Я вас забираю. Потрібно терміново з життя Клінтона! Моніку Левінски грає
знаменитий секс-символ Мадонна». А я кажу: «Ні, не можу. У мене — «ялинки!».
— А що країні побажаєте в наступаючому році?
— Все одно буде дуже важко. Тож безглуздо зичити, аби вмить
усе стало легко та щасливо. Зичу, щоб труднощі долали з усмішкою. Не з
дурнуватою такою, як по голові цеглиною грюкнутий усміхається, а зі справжньою
— розумною, яка дозволяє почуватися трішки вищим від навколишніх подій.
№252 31.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
