У новопризначеного генерального директора Національної кіностудії імені О. Довженка роботи — тьма, непочатий край, доречні найсильніші епітети. Завдання формулюється просто: з того, що він отримав у спадок, зробити знову кіностудію, на якій зніматимуть фільми. Зважаючи на коматозний стан як самої студії, так і всього вітчизняного кіно загалом, — звучить як фантастика. Але, схоже, Приходько, який має досвід створення успішних проектів на порожньому місці (телекомпанія «ПроТБ», програми якої успішно йшли на «1+1» і продавалися на російський телеринок, канал «СТБ»), впевнений у собі. Діяти йому доведеться не завдяки, а всупереч обставинам. У тій самій Росії чиновники й олігархи на кіно розуміються не краще за наших, але гроші на нього дають справно. Тому й фільмів виходить десятки на рік. А в нас, схоже, з відсутністю кінематографа змирилися і самі кіношники. І сподіваються тільки на диво. Але у Віктора Приходька в планах не дива, а конкретні дії.
Про те, як він має намір це робити, ми і поговорили.
ЗАЛІЗЯКИ І ЛЮДИ
— У своєму виступі на пленумі кінематографістів, здається, через місяць після вашого призначення, ви досить чітко визначили основну мету: з того, що маємо сьогодні, зробити кінофабрику. Як ви це бачите?
— Студія сьогодні працює в двох напрямах: по-перше, обслуговує саме як кінофабрика картину, надаючи виробничі потужності; по-друге, пише проекти, збирає сценарії, запускає до міністерства, отримує гроші — тобто займається продюсерською діяльністю. Щоб зробити кінофабрику, потрібно відмовитися від продюсерської діяльності. А тепер запитання, як зробити хорошу кінофабрику? Кінофабрика як і будь-який виробничий процес складається з двох частин: із залізяк та з людини. Залізяки вже іржаві, а люди немолоді...
— І з чим простіше?
— Залізяки можна або поміняти, або орендувати. Люди — головна проблема. Це — проблема самоповаги. Люди б’ють себе в груди і кажуть, — ми тут 50 років, не просихаючи, працюємо. Але ті, хто погоджується працювати в таких умовах, як нинішні, хоч би один день, не є для мене потенційними співробітниками, розумієте? Ми зробили невеликий фотоальбом стану кіностудії, роздали його фракціям Ради, вони подивилися і додали грошей до бюджету Мінкультури. Оскільки стан не просто поганий і навіть не жахливий. Він приголомшує. Говорити про те, що хтось відродить національний кінематограф у таких умовах, щонайменше, наївно.
— Цікаво, як професійне середовище відреагувало на ваші пропозиції?
— Якраз сьогодні ми збиралися з керівниками творчих об’єднань. Я розповів, якою вбачаю реорганізацію, вони одразу почали згадувати старозавітні тексти про те, що треба відродити, посилити, об’єднати, в тому числі запитали, а як же національна ідея? Відразу згадується кумедна історія. Прийшли до мене ще на телебачення з якогось рекламного агентства з такою пропозицією: «Напишіть нам сценарій телепрограми, до якої дві вимоги. Перша — щоб це був вибух на телебаченні, друга — щоб люди після перегляду програми зрозуміли, в чому сенс життя». Я подумав, що вони жартують, і в такому самому стилі відповідаю: «Я написати сценарій можу, але це ж телебачення, циклова програма. Якщо вони після першої програми зрозуміють, у чому полягає сенс життя, не буде про що робити другу». Вони відповіли: «Байдуже! Ми розберемося». І коли я побачив, що вони не жартують, попросив — дайте мені аванс і викладіть буквально на півсторінки, в чому сенс життя, а я вам розпишу це в сценарії. На цьому співпраця закінчилася, вони пропали, їх уже не чути п’ятнадцять років, але я пишаюся тим, що аванс за програму все-таки отримав. Той самий анекдот і з національною ідеєю в мистецтві.
— Давайте повернемося до менш небезпечної теми — кінофабрика.
— Ми повинні забезпечити всі умови для роботи. Потрібна карета? Ось вам карета. Потрібна обробка плівки? Ось обробка плівки. Має бути все і хорошої якості. Нормальні люди прийдуть, тільки якщо там буде чисто, акуратно, безпечно, зручно, все є і все працює.
— А кадри?
— Кадри з цього і починаються. Студія має бути чиста, акуратна. Там бігають зграї собак, кілька днів тому їх, нарешті, відловили. Не було світла, це вже частково полагодили, хоч не так страшно ходити. Якісь контори, якi торгують сантехнікою, зброєю, обідрані обвалені стіни тощо. Відчувати натхнення в такій обстановці неможливо. Потрібно просто розгребти авгієві стайні, а потім наситити звільнене від сміття місце сучасною технікою.
— А як це конкретно зробити?
— Кроки вже зроблено. Вони полягають у тім, що створити максимально сприятливі умови для всіх, хто прямо чи непрямо займається візуальною продукцією. Ми провели переговори з компаніями, які займаються відеозйомкою, комп’ютерною графікою, звукозаписом, рекламою, продюсерством. Це молодь, якій потрібно буквально 3—4 кімнати. Вони прийдуть сюди зі своєю молодою енергією і свіжими мізками, знанням нових технологій і самими технологіями. Знімальним групам однаково, в кого брати камеру, освітлення, транспорт. І ми не знаходитимемося в монопольному становищі, як за радянських часів: нічого ніде не можна взяти, окрім як на державній студії, причому потрібно було пройти інстанції від двірника до ЦК КПРС. Будь-яка конкуренція — запорука підвищення якості та падіння цін. Вигідно і для нас, і для інших. Принципово важливо створити гніздо, в якому багато людей, енергії, техніки. І цей варіант не вимагає негайних і масштабних вкладень грошей.
— А якщо компанії не прийдуть? У чому ваша привабливість?
— У тому, що тут усі разом, усі зібралися на свято. Є оселі, куди ви готові приходити часто і без будь якої причини, і є оселі, до яких вас калачем не заманиш, навіть якщо запрошують. Ось нам потрібно створити таку атмосферу, коли людям буде приємно приходити. Я бачив, як це зробив, скажімо, той самий Слава Полунін, коли в нього був театр «Лицедії» в Ленінграді. Пояснити словами неможливо. Це був справжній епіцентр, там хотілося залишитися, і люди, які там залишалися, ставали зірками. Повірте, Полунін — такий генератор, який заряджає всіх навколо себе. Я до нього їздив із Києва по два-три рази на рік практично без причини, бо там було класно. Тиждень побув у Пітері, і потім ще тут вистачає енергії на півроку. Москва — сіре і безрадісне місто попри той пафос, який вони намагаються роздувати навколо себе. Але два роки тому туди приїхав Славка і влаштував фестиваль вуличних театрів, запросив п’ять тисяч чоловік. І там безупинно два місяці поспіль був такий карнавал... Коли я туди приїхав із відомим британським кінорежисером Террі Гільямом, він оторопів: «я ніколи не думав, що Москва — центр світової культури». Я відповідаю: «Ти не плутай Москву, коли тут Полунін, із Москвою, коли Полунін перебуває деінде. Це два різні міста». Я тому так докладно і розповідаю про Славу Полуніна, мого давнього улюбленого приятеля, бо в нього я навчився цій дуже важливій справі створення атмосфери.
— Команду ви маєте?
— Так.
— Але і на студії існує свій штат?
— На жаль. 900 осіб. Напрочуд багато. Не знаю, скільки серед них професіоналів, але, на мою думку, переважно залишилися ті, хто не знайшов собі жодної іншої роботи.
— І що з цим робити?
— Це таємниця, комерційна, або, якщо завгодно, військова таємниця.
НАЦІОНАЛЬНІСТЬ КІНО
— Скільки фільмів зніматимуть на кіностудії — це не таємниця?
— Не таємниця, а загадка.
— Одна справа — наситити фабрику технікою, адже повинні прийти люди, які вміють знімати, писати сценарії, — а в Києві з цим погано.
— Згоден. Але це наступний етап. Кіношники зазвичай гидливо кажуть: «Серіал, телепередача — дурниці. От кіно...» Я не обговорюватиму кіно, яке вони знімають у більшості випадків, але серіали — найсправжнісінька кіноробота. Так ось, люди, які прийдуть на студію, притягнуть за собою максимальну кількість різної роботи та вміння працювати. Розумієте, це — процес. Із приходом такої великої кількості роботи, з досвіду скажу, з’являтимуться потрібні люди: з кіношкіл, із рекламного бізнесу. Той самий Террі Гільям минулого року знімав рекламу «Найк» в Іспанії. Він мені телефонував звідти і розповідав, як усе погано, посміювався, але рекламу знімав. Але ж він — Террі Гільям, володар «Оскара», жива легенда. Для нього це робота, і він не вважає це негожим. Цього року він мав вибір — знімати високобюджетний фільм із Дастіном Хофманом чи знімати за творами братів Грімм у Празі. І він вибрав цікавіше для себе, зняв казку в Чехії. Я сподіваюся запросити його сюди і, якщо збігатимуться наші біоритми, він приїде.
— А від нашого хаосу йому погано не буде?
— Ну, можливо, до цього часу ми встигнемо прибрати. Він у Москві був, його дуже не налякаєш. Я зроблю все, що залежить від мене, щоб надати цій людині можливість тут знімати. Розумієте, йому не можна дати такий гонорар, який він отримує, скажімо, на «Юніверсалі». Ви йому можете дати тільки свободу. Адже більшість американців, які знімають в Англії чи в Європі, виїжджають для того, щоб у них на голові не сиділи директори і щодня не перевіряли відзнятий матеріал, не стояли за спиною на знімальному майданчику. Його можна привабити тільки творчою свободою, а цього в нас вистачає, ви знаєте. Мені здається, що якщо він приїде, то принесе з собою найголовніше — свій світлий, чудовий розум і планку вимогливості до себе та до свого продукту. Його планка дуже висока, в нас — навпаки. Адже сюди іноді приїжджають іноземці знімати рекламу або кліпи — французи, китайці. Вони наших фахівців запрошують, і знімають тією самою камерою, на ту саму плівку, з тим самим сонцем, а картинка інша. Ось усе те саме, а результат інший. І ти хоч гопки скачи. Ось тому я і вбачаю дуже важливим запрошувати людей: навчитися можна тільки під час спільної роботи.
— А ви не боїтеся, що вас з’їдять? Адже багато чужих інтересів зачіпається...
— Не боюся. Хоча інтересів зачіпаємо дуже багато. У нас сьогодні усілякі веселі процеси. Подаємо до судів дуже багато позовів, до прокуратури подали кілька заяв. Але це не має жодного стосунку до кіно, тому говорити про це особливо нецікаво. Жодних інтересів, які йдуть на користь кінематографу, ми не зачіпаємо, даю 100%. Усім, хто хоч якось пов’язаний із кіновиробництвом, ми даємо зелену вулицю. Будь-яке зняте на студії кіно краще, ніж кіно незняте: студія заробляє, здаючи свої потужності в оренду, люди набираються досвіду. Це як у науці: негативний результат — теж результат. А поганим фільмом нас не здивувати і не налякати.
— Ви маєте право прийняти рішення, і ніхто вам не може заборонити, навіть Міністерство культури?
— Запитання не просте. Існує така проблема, що кіностудія є державним підприємством, обтяженим численними ритуалами, які піднесено до рангу законів. З іншого боку, є повноваження, надані мені як керівнику підприємства, і в їхніх рамках я можу приймати будь-які рішення. З боку міністерства я бачу достатнє розуміння. Найближчими днями я їм представлю щось на зразок своєї концепції з реорганізації кінематографа, і вони заздалегідь з усім згодні. Та й заперечувати безглуздо, оскільки гірше вже не буває. Сьогодні хтось згадував: «Не з цього кінця ми починаємо, потрібно відродити кінопрокат».
— Та він сам відроджується повним ходом.
— Це люди старого гарту, і ви їх ні в чому не переконаєте. Вони — радянські кінорежисери і хочуть бути ними, ходити до Будинку кіно пити коньяк, влаштовувати там щороку прем’єри, отримувати путівки, машини і звання та знімати кіно. І щоб їх усі хвалили при цьому. А життя змінилося. Та й у чому полягає національність кіно? Я вважаю однозначно, що національне кіно — це, насамперед, хороше кіно. Якщо вірменин Параджанов зняв картину в Карпатах, то це геніальне українське кіно. І коли інший вірменин Балаян зняв на студії Довженка «Польоти уві сні та наяву» російською мовою, з російськими акторами, але це однаково наше національне кіно. І те саме з російським Леонідом Биковим, який знімав тут фільми про російську армію і російських льотчиків. Ось що важливо. Якщо ви знімаєте камерами німецького виробництва на американську плівку Кодак, то ви — антиукраїнець? Тоді знімайте українською кінокамерою, якої не існує в природі.
— А, може, студію простіше акціонувати, як «Мосфільм», або приватизувати?
— По-перше, там усе скасували, по-друге, в найближчих планах уряду приватизації кіностудії немає. Існує інша небезпека. Свого часу завдяки колишньому директорові Миколі Мащенку, який добився статусу Національної, кіностудію не перетворили на стоянку автомобілів чи на супермаркет. Це той бізнес, який приніс би гроші комусь, у тому числі кінематографу, миттєво. Проте тривають побічні процеси. Постійно з-за рогу нападають якісь будівельники, які намагаються вихопити в нас ділянки і забудувати їх. Один будинок уже стоїть, там поїзд пішов. А є ще три проекти, буквально вчора до міністерства заявка надійшла. Люди нишком, не радячись із нами, заходять із тилу, намагаються нахабно відібрати у кіностудії ділянки. А ми боремося, подаємо до суду. Це також, на жаль, існує.
БЕЗГЛУЗДЯ
— А що з архівом кіностудії, із зібранням фільмів за 75 років?
— Там заплутана ситуація, яку щойно почали розгрібати. Склали список фільмів, які було зроблено на кіностудії, і видадуть красивий буклет, у якому їх хоч би перерахують. Вони навіть не всі існують, деякі загублено. Кіносховище в такому страшненькому вигляді, там існують негативи, копії на відеоплівці, і є безліч договорів, за якими і фільми, і права на їхній продаж роздано на різні сторони. Болісне і складне питання. Там є контракти, приходьте, посмієтеся зі мною, — скажімо, підписані, не казатиму ким, на продаж двадцяти фільмів студії Довженка для тиражування на відеокасети. Так от, це право коштує... півтори гривні. І перше, що ми робитимемо, — централізовано та швидко зупиняти всі ці договори. Спеціальний відділ кіностудії монопольно займатиметься продажем фільмів на телеканали, на відеокасети, на DVD тощо. Більш того, ми хочемо створити фонд захисту авторських прав. У нас у цій сфері ситуація просто жахлива. Люди не отримують жодних авторських відрахувань. Частину прав безкоштовно роздано незрозуміло кому. Ми хочемо створити фонд, який продаватиме всі права на запуски фільмів, щоб відсоток від продажу надходив туди. Цей фонд очолюватимуть усіма шановані, вибрані люди. І вони цілеспрямовано перераховуватимуть гроші авторам фільмів. І є ще якась кількість людей кіно, які бідують. Наприклад, ви знаєте, що Брондуков і його дружина знаходяться у скрутному становищі. І я дуже радітиму, якщо нам вдасться з цього фонду дати їм мінімальну, але достойну пенсію, яку вони регулярно отримуватимуть за величезні заслуги перед нашим кіно. І те саме стосується не тільки Брондукова. У когось залишилися сім’ї, вдови відомих людей. Ми не зможемо утримувати всіх, хто коли-небудь працював на кіностудії, але допомогти тим, хто реально цього потребує, це навіть не просто обов’язок, а абсолютно терміновий наш обов’язок. Значно терміновіший, ніж роздавати безкоштовно, скажімо, квартири співробітникам, які в нас не працюють, але просто тримають трудові книжки тільки задля того, щоб отримати через 30 років квартиру, вистоявши в черзі.
— А чи правда, що зараз у вас діє сухий закон?
— Так.
— І як до цього ставляться?
— Важко, ходять на реанімацію до Будинку кіно.
— Як директорствувати з таким господарством?
— Трохи обтяжливо, незвично. У нас на «ПроТБ» працювало 40 чоловік, і вони виробляли продукту більше, ніж усі кіностудії разом узяті. А 900 чоловік, які виробляють півтора або два фільми на рік, — це надзвичайно неефективне виробництво. Пригноблює навіть не безвихідність, а тьма безглуздої роботи. Ось потрібно купити двірники на машину. Приватна телекомпанія вийняла з кишені 15 гривень, і вони через 15 хвилин уже на машині. Для того, щоб купити на кіностудії двірники на машину за ті самі 15 гривень, я підписую 12 паперів. Підписую спочатку дві заявки, рахунки, доручення, акти з прийому і ще щось.. Я спочатку думав, що двірниками завалили весь гараж, а потім виявилося, що це одні й ті самі двірники... Ще одна складність у тім, що для звітності потрібно крок за кроком, кадр за кадром розписати, скільки, в який день тижня, в який день через п’ять місяців, скільки вівса з’їсть кінь, скільки бензину з’їсть машина, скільки кадриків зніме режисер і з точністю до копійки, скільки метрів тканини і ниток піде на 600 костюмів тощо. Ви повинні розписати півтора-два мільйони гривень із точністю до копійки та до дня. Це зважаючи на те, що маємо коней, звірів, людей, гармати, літаки, сценарії, захворілих та неприбулих акторів, режисерів, які тільки починають хворіти, сніг невчасно, дощ невчасно тощо. Після цього 20 разів відносимо до міністерства, в міністерстві довго вдають, що нам не вірять, вимагають переробити все, після чого на 21 раз вдають, що вони нам вірять, що ми точно так зробимо. І всі розуміють, що це дурість, але при цьому всі в ній беруть участь. Я не кажу, що не потрібно планувати. Але мають існувати нормальні людські рамки, щоб не витрачати діло на нісенітниці. Чому в цій країні те, що логічне, не може працювати? Отже, більшість адміністративної групи працює не на те, щоб обслуговувати фільм, а на те, щоб обслуговувати ці бумазейки. Абсурд, Кафка... Мені з цього погляду дуже подобаються американці. У них уся конструкція побудована з іншого боку. Ось приїжджає група американців, щоб працювати, — і вони насамперед створюють зручні умови для цієї групи, обладнують бар і туалети. І тільки пізніше починають створювати місце для виробництва. Спочатку думають про людей, а потім про роботу. Ви можете сто разів ганьбити «МакДональдс», але ви спробуйте свою дитину після світлого, чистого і нарядного «Макдональдса» завести до якоїсь «радянської» їдальні. Я дуже сподіваюся, що те саме відбудеться і з кіностудією. Після того, як люди попрацюють у нормальних умовах, є надія, що вони відмовлятимуться працювати в тих умовах, які маємо сьогодні.
— На початку розмови ви сказали, що для того, щоб перетворити студію на кінофабрику, потрібно відмовитися від творчих амбіцій. Це принципова відмова чи тимчасовий крок?
— От у нас історично склалося, що автор сценарію і режисер — це одна особа, а ви знаєте, що насправді це можуть бути дві особи?
— Так...
— Виявляється, це можуть бути дві різні людини. А ви знаєте, що режисери мають право знімати не тільки своїх дружин? Те саме стосується амбіцій. Це абсолютно різне. Є продюсери. Продюсеру для того, щоб запускати проект у виробництво, не потрібні кіностудія, автотранспортний цех, охорона й інше, він це все потім орендує, — а тільки кімнатка, комп’ютер і телефон. Якщо в його голові є знання і розуміння того, що він хоче зробити, йому потрібно цей проект викласти на папірці і потім ходити до інвесторів, до міністерств вимагати свого. У нього все кіно вже в голові існує. А на кіностудії досі сидять редактори для читання сценаріїв. За радянських часів це була головна професія — насправді це цензори, які стежили за тим, щоб ідеологія була правильна, щоб не пролізла жодна зараза до сценарію. А сьогодні вони навіщо? Якщо продюсеру знадобиться редактор, він його найме. Отже, багато такого неефективного і безглуздого на кіностудії, від чого слід відмовлятися.
ТОЧКА СКЛАДАННЯ
— Усі ці плюси і мінуси зрозумілі, але таке запитання філософського плану...
— Про сенс життя?
— Ні, про найближче майбутнє. У яких тонах ви його бачите?
— Тони цілком нормальні. Річ у тім, що за наявності бажання, енергії та якоїсь кількості нормальних людей можна зробити будь-яку справу. Ми свого часу канал СТБ запустили менше ніж за три місяці. У середині березня зустрілися декілька чоловік, поговорили і вирішили зробити канал. А першого червня цей канал уже був у ефірі. Так само телекомпанія «ПроТБ», три роки тому ми починали з нуля, а на сьогодні це комерційно найуспішніша і найкраще технічно обладнана телекомпанія в цій країні. Це можна зробити за наявності здорового глузду. На студії частина людей принаймні вдає, що це розуміють і вітають. Інша частина нишком пише доноси у прокуратуру й інші організації. Це неминучий процес, я до цього ставлюся з розумінням, так і має, очевидно, бути, напевно, немає інших розваг. А зробити це можна досить швидко, повірте мені. Прийдіть просто на студію, подивіться. У першому павільйоні, де ми знімали «Довгоносиків», зробили гримерку, душ із гарячою водою, імпортний туалет, умивальник, шкіряний диван поставили для відпочинку... Або «ПроТБ», коли люди йдуть брудними дорогами, а потім відчиняють дверi — а тут білий килим і стіни білі. Поки що це фрагменти. Але коли поприїжджає молодь, яка ставиться до себе інакше, то не дозволить ні собі, ні іншим поставити себе в такі рамки. Вони не дозволять собі жити в тому смітнику, в якому дозволяють собі жити, на жаль, більшість студійних працівників. Вони візьмуть це приміщення в оренду, і після них воно стане нормальним. І з таких ось цяточок постане рано чи пізно одна велика пляма. Скажімо, зробити до кінця травня так, що на кіностудію буде приємно заходити, і не соромно буде зайти в будь-які двері. Я собі роботу знайду. У мене немає цього страху: виженуть чи ні. Як тільки виженуть, я стану заробляти разів у 50 більше того самого дня. Тому, скільки є часу і сил, намагатимуся зробити те, що я зробив із невеликої своєї телекомпанії. Встигне вона розростися до розміру кіностудії — чудово. Якщо там буде місце, де весело, куди приємно приходити, повірте, цього вистачить. Найстрашніше, коли нікуди піти. Коли я працював близько року в Москві на Мосфільмі, на ГРТ, у редакції розважальних програм, то отримував до 3000 рублів на місяць — при тому, що тут найбільший оклад, який міг отримувати режисер, становив 150 гривень на місяць разом із преміями. Але найстрашніше було знаєте що?
— Що?
— Що ввечері піти нікуди. І що на вулицях — жодного знайомого обличчя, і ввечері тобі ніхто не зателефонує. Ось найстрашніше. Я все життя хотів втекти з цієї країни. Але після того, як пожив рік у Москві, я надзвичайно емоційно точно зрозумів, як почувається іммігрант. Коли дуже смачно, чисто, добре, але емоційно холодно і глухий кут, нема з ким спілкуватися, це жахливо. Ні з чим не порівняти. І ось тому я кажу, що створення яскравої, хорошої і теплої атмосфери на кіностудії набагато важливіше, ніж покупка нової техніки. Найскладнішу техніку можна знайти за три дні, а ось атмосферу створити і зібрати людей навколо себе, — знаєте, коли кажуть, що хочеться приходити на роботу, — вимагає дуже великих зусиль. І я, коли працював на «ПроТБ», витрачав дуже багато зусиль на створення ось такої дуже доброзичливої, мало не сімейної атмосфери. Чесне слово, ось це найважливіше завдання.
— Отже, до вас незабаром можна буде завітати в гості?
— Та хоч щодня. Сьогодні тих, хто приходить клянчити, доносити, щодня меншає, оскільки вони розуміють, що немає жодного сенсу. А нормальних, як казав той самий Террі Гільям: «Дуже приємно зустріти ще одного божевільного», поки що замало. Справді приємно, коли з’являються такі фанатики... Дуже люблю таких людей, які зациклені на своїй роботі, з ними цікаво. А зануді, який повторює: «О-о, все погано, важко», погано і важко, тому що він так налаштований сам на себе. То йому і жити недовго залишилося. Адже це все має матеріальну силу: й емоції, і слова. Як людина налаштована, так їй усе в результаті і вдається.
— Бажаємо вам усіляких успіхів.
