Підпис «Віктор Шендерович» миготів у гумористичних виданнях
років десять тому переважно під різноманітними афоризмами. На кшталт «Повстання
рабів у Римі відбувалося під лозунгом «Спартак — чемпіон» або «У носорога
поганий зір, але при такій вазі — це вже не його проблема».
Пізніше з’явилися дотепні мініатюри, ядром в яких найчастіше
був діалог. Вони були влучні й смішні. Однак ім’я автора з ряду письменників-гумористів
особливо не виділялося. Воно не було завойоване й естрадними нальотами
на столиці областей і районів, які регулярно здійснювали Жванецький із
Задорновим і зрідка — Альтов.
Потім був доленосний телефонний дзвінок Горіна. Вже «заматерілому»
драматургові замовили сценарій нової телепередачі «Ляльки». Чи то через
завантаженість, чи то внаслідок якихось інших міркувань він «перевів стрілку»
й запропонував зайнятися цим своєму приятелеві — такому собі хорошому авторові
В.Шендеровичу.
Спочатку «Ляльки» викликали масове почуття здивування.
Як? Такі серйозні політики і в такому вигляді?! Згодом народ зрадів. Мало
того, що його потішав зовнішній вигляд «володарів дум» (або, скоріше, володарів
Держдуми), але не менш забавляли й ситуації, в які вони потрапляли. Чого,
наприклад, вартий похід по електричці Єльцина на руках із Коржаковим у
дитячому чепчику. Президент Росії басив: «Вибачте, що я до вас звертаюсь.
Ми самі не місцеві, відстали від поїзда». — «Пересіли на літак», — устряло
«дитятко». — «Заткнись!» — обірвав його «тато» і продовжив. — «Дитина,
розумієте, захворіла — без упину їсть. Всі гроші йдуть на їжу. Подайте
ради Конституції...» Серія називалася по-горьковськи «На дні».
Ляльки в казармі, на будівництві, на рибалці. Поступово
за цією армією маріонеток стало проступати ім’я «полководця». Автор із
хороших перемістився в розряд відомих.
У кожній ляльці вимальовувався свій характер. У далекому
1995-му навряд чи така передача могла б бути зроблена в Україні. Просто
не вистачило б упізнаних у народі політичних персонажів. Тепер же з десяток
їх набереться. А щоб дійство не втрачало жвавості, пристрасна Наталія Вітренко,
напевно, могла б замінити темпераментного Володимира Жириновського. Але
створення українського варіанту «Ляльок», як і раніше, у нас неможливе
через цензурні та фінансові причини.
Телеканал «1+1» люб’язно влаштував нашій газеті зустріч
із «ляльковим» драматургом. І ось переді мною, поклавши ногу за ногу, сидить
на готельному дивані невеликий чоловік делікатної статури. Він досить привітний.
Хоч і трохи сноб. Ледь-ледь. Чорна борода настільки різко контрастує з
блідим фоном його обличчя, що мимоволі ловиш себе на думці, що лялька,
виліплена за образом і подобою Віктора Анатолійовича, дуже вдало вписалася
б у трупу його маріонеткових персонажів. Посилює це відчуття і його «мікрофонно-електричний»
голос.
Що ж, почнемо розмову з близької для будь-якого сценариста
теми — тяготи драматургічної праці. Тим більше, що Шендерович виділив на
«допит» себе двадцять хвилин. Оскільки обидва ми намагалися вкластись у
регламент, далі розмовляли, поглядаючи на годинник. Отже.
«ПОЗИТИВНИМ ПЕРСОНАЖЕМ НАШОГО ШОУ Є СМІХ»
— Писати щотижня сценарії впродовж чотирьох років існування
передачі — це каторга?
— Каторга — сильно сказано, але це, звичайно, дуже напружено.
Однак пишу не завжди я. Я був єдиним автором тільки перші 8—9 місяців:
з січня по вересень-жовтень 1995 року. Потім стали «розбавляти». Було абсолютно
неможливо. Хоч тут був присутнім і честолюбний момент: чи витримаю я. Робота
на подолання. Це вписується в російський характер. Він добре розкривається
у «воєнних» умовах. У звичайних — розслабляєшся. Це ж треба сісти, дочекатися,
щоб хоч якась путня думка прийшла в голову. А тут дають добу — і вперед.
Мене це довго тримало в формі. Але потім, природно, я надто втомився. Тепер
я пишу сценарії через раз.
— Ви зробили пародії на безліч класичних сюжетів. Ще щось
залишилося?
— Запасів літератури вистачає. Потім у нас, крім стилізованих,
було й безліч оригінальних сюжетів. Хоча, так чи інакше, багато що повторюється,
оскільки персонажі одні й ті самі. Але зрозуміло, якщо Нємцов був у першій
шерезі політиків, а потім віддалився від нього, то ляльку осягає дзеркальна
доля. Ляльки лежать в ящиках — чекають злету своїх прототипів.
— Я чув, що ви принципово не йдете на особисті контакти
з політиками, щоб тримати дистанцію й бути об’єктивним у їх сатиричному
зображенні.
— Це правда. Але так вийшло, що я був представлений кільком
політикам. Однак жодного тісного контакту, співпраці, дружби, сімейних
візитів бути не може. Це буде заважати чистоті сприйняття. Адже я повинен
їх насамперед сприймати як політиків, а не як людей. Можливо, він ласкавий
батько, вірний чоловік або просто приваблива людина...
— Ось Гіммлер був хорошим сім’янином...
— Ну, Гіммлера, слава Богу, серед них немає... Однак саме
тому я не хочу бути знайомим із їхніми дружинами та дітьми. Це відразу
проникає в серце й заважає роботі. Я не зможу тоді бути жорстким. А жорсткість
— не грубість, а саме політична жорсткість, незалежність і відвертість
повинні бути обов’язково.
— Ви б самі назвали свою «лялькову» діяльність сатирою?
— Сатира — це маленька частина величезного явища під назвою
гумор. Я, скоріше, назвав би це іронічним осмисленням. А щодо термінології,
то, на жаль, слово «сатирик» зараз виявилося дуже замаране. Так само, як
і слово «демократ». Тому що демократами себе називає весь партгоспактив.
В принципі, гордо повинен звучати напис на афіші «письменник-сатирик».
А насправді він і не письменник, і не сатирик. А всього лише оповідач сороміцьких,
крадених анекдотів. Тому-то я й сіпаюсь на слово «сатира».
— У ЗМІ було обнародувано повідомлення, що в зв’язку з
відставкою уряду Черномирдіна багато ляльок політиків було замінено на
двійників естрадних зірок: Пугачової, Кобзона та інших. Що з цим проектом?
— Це була не моя ідея. Вона не вижила. Були дійсно зроблені
відповідні ляльки, й навіть була спроба зняти передачу, але вона не вдалася.
— До «Ляльок» наскільки ви були заполітизованою людиною?
— Знаєте, я політизована людина. Ми всі виросли в політизованій
країні. Для мене в цьому сенсі входження в передачу було легким. Я, зрозуміло,
не політолог, але на рівні обивателя був у курсі сучасних подій: читав
газети, дивився телевізор. Ідеальний варіант, коли соціально-політичне
підгрунтя перехльостується, й ти виходиш на інші поверхи. У разі драматургічного
успіху, соціальність — трамплін, з якого автор може полетіти в інші сфери.
— Якою мірою ваші ляльки є негативними персонажами?
— Хтось із них досить виразно негативний. Серед наших політиків
є декілька чоловік просто-таки карних. Інші — менш негативні. Перефразовуючи
Гоголя, можна сказати, що позитивним персонажем у шоу є його величність
Сміх.
— Добре, поставимо запитання інакше: чи можлива поява у
вас позитивного персонажа, на зразок головного героя фільму «Голова колгоспу»
— вольового, такого, що виправляє помилки тощо.
— Ні. Не думаю, щоб він був цікавий. Хоч є, безумовно,
в російській політиці люди зі знаком «плюс». Але їх поява в «Ляльках» доволі
безглузда. Що робити пристойній людині в цій компанії?
— Як «заслужити право», щоб потрапити у ваші «Ляльки» і
стати одним із героїв? Треба, як стара Шапокляк — прославитись «недобрими
справами»?
— Краще, якщо в характері є деяка вульгарність. Персонаж
може бути забарвлений в різні тони, але обов’язково яскраві. До Сергія
Кириєнка, наприклад, у мене не суто негативне ставлення. У нього є своя
драматургічна фарба. Він мені набагато симпатичніший за більшість персонажів
«Ляльок».
«З БОКУ ПРОТОТИПІВ «ЛЯЛЬОК» ДО МЕНЕ ДОЛИНАЄ ЯКЕСЬ БУРЧАННЯ»
— Передача принесла вам матеріальний добробут?
— Змінила — так. Телевізійні гонорари незрівнянні з гонорарами
видавництв. Але дивлячись що називати заможністю. Згідно iз західними мірками,
я людина просто бідна. А згідно з нашими... Принаймні вже декілька років
я можу не боятися, що мені не вистачить грошей до зарплати.
— Задорнов добився квартири в будинку Єльцина, Жванецький
також далеко не бідує. Вам не здається, що сатирики, які досягли успіху,
матеріально обростаючи, стають більше «товстошкірими»? Перестають цікавитися
багатьма речами?
— Це невірне уявлення, що художник нібито обов’язково повинен
бути убогим.
— Ви дещо невірно витлумачили запитання. Чи не можуть гроші
вплинути на людину в принципі, тобто змінити її характер?
— Це вже справа душі, а не гаманця. Гроші виявляють суть
людини. Або людина, розбагатівши, робить їх здобування сенсом життя, або
вони дозволяють їй повніше себе реалізувати. Зрештою, не думати про них.
Я маю право тепер не займатися усілякою халтурою.
— І все-таки потрапити навіть як персонаж до вашої передачі
— це означає якоюсь мірою популяризувати себе. Вам не робили подібні замовлення?
— Самі пропозиції були. Але наслідків подібних замовлень
не було.
— У часи Гоголя Городничий навряд чи б з’явився особисто
розібратися з автором «Ревізора». Але ваші всі хлопці мають конкретні прізвища.
Як реагують їх прототипи?
— Я одержую непрямі підтвердження того, що вони програму
дивляться. Час від часу долинає деяке бурчання. Кілька років тому вони
намагалися переслідувати передачу в судовому порядку. Це все закінчилося
в 95-му їх повною ганьбою. До суду не дійшло. Посадили генерального прокурора.
Він прокрався. Однак відтоді нашу передачу не чіпали.
— Свою вдячність ніхто з них не виражав?
— Ні, вдячності від них точно не дочекаєшся.
Від себе додамо — на відміну від регочучої публіки.
