Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Вікторія УГРЮМОВА: «Кінець світу я влаштувала не навмисне»

28 травня, 1999 - 00:00

Я мав зустрітися на предмет інтерв'ю з однією київською письменницею. Сказали — цікава людина й таке інше. Знаючи, що собою звичайно являють представники місцевої богеми, я приливу захоплення не відчував.

У Києві вистачає літературних клубів і поетичних тусовок, де впродовж багатьох років збирається різновікова публіка й, страшенно роздратовуючи один одного, читає «серйозні» твори, піддаючи їх спопеляючій взаємній критиці. Потім, струсивши попіл, вони від нудьги збираються знову й знову, оскільки належать до одного інтелектуально-богемного середовища й тягнуться до собі подібних. Періодично одному з них вдається видоїти на триста доларів якогось спонсора (щоб він також відчув себе причетним до мистецтва) і ці 20-30 сторіночок (наклад 300 примірників) самозабутньо обговорюються протягом години. Потім урочистий автор благоговійно роздає їх співклубникам (зрозуміло, з автографом). Рідше він намагається продати їх, що, звісно, є ознакою поганого тону, оскільки це виглядає спробою нажитися на побратимах по перу. Хоча «нажитися» — сильно сказано. Збір звичайно не перевищує 10-20 гривень. Загалом, від цих зборищ віє якоюсь нещасливістю. Ці письменники живуть за лозунгом «А знаєш, все ще буде», який з роками все більше занепадає. Я, чесно кажучи, подумав, що ця панночка — одна з таких.

Однак пізніше з'ясувалося, що вона вже видала три романи. За кордоном. Тобто в Пітері (нашій Вітчизні взагалі нічого не потрібно). Четвертий на підході. Наклад кожної книги цілком пристойний — 24 тисячі. Твори її написано в модному серед підлітків стилі «фентазі». Книги називаються: «Ім'я богині», «Зворотний бік вічності», «Вогненна ріка» й «Палаючий міст». Незважаючи на «пожежонебезпечність» двох останніх назв, уже те, що Вікторія Угрюмова — ДІЮЧИЙ автор, само по собі було відрадним. Обговорювати з літераторами, які не друкуються, причини їхніх невдач у мене не було ніякого бажання.

Вона виявилася приємною дівчиною з чорним, кокетливо скуйовдженим волоссям. У її рухах угадується витонченість. Вона смішлива й одночасно делікатна. Але найпомітніша в ній риса — це якась загальна, трохи хвороблива інтелігентність, що мала б до краю роздратовувати революційних матросів 18-го року, якби вони заявилися до неї додому для експропріації «буржуйських» дорогоцінних металів на користь революції.

Почитавши дещо з її реалістичних речей, я спробував пришпилити Вікторії ярлик «представника жіночої прози», оскільки деякі особливості останньої цілком притаманні її творам. Мовляв, пінгвін у її оповіданні поводиться, як заміжня жінка: створюючи затишок у домі, періодично капризує. Письменниця зайняла оборонну позицію й сказала, що вона не «ожіночує» тварину, а «олюднює». «Але, наприклад, реальним тарантулам або скорпіонам я й не намагаюся нав'язати людські риси»,— зазначила вона.

При слові «тарантул» я відразу ж пригадав одну давню історію. Я написав оповідання про реальну подію. А саме: в газеті «Копейка» було надруковано статтю про те, як один громадянин розводив у своїй квартирі сотні тарантулів і торгував ними на ринку. А тих, кого не встигав «загнати», гуманно відпускав до приміських лісів. До того ж (що мене найбільше схвилювало!), з'ясувалося, що він живе через дорогу від мого будинку...

Уважно вислухавши цю історію, Віка сказала: «Це мій чоловік». Моє здивування навряд чи можна описати загальноприйнятими словами (див. фразу В.Конецького на початку).

Тому наша розмова розкололася на дві частини. В першій я все ж таки не міг не порозпитувати її про те, чи весело жити з отруйними комахами під одним дахом. А в другій ми вже розмовляли виключно про її літературні заняття. Яка частина читачеві здасться цікавішою — не знаю. Нехай вибирає.

«ЦIКАВЛЯЧИСЬ ТАРАНТУЛАМИ, НАШI ЛЮДИ НАСАМПЕРЕД ЗАПИТУЮТЬ: «А ТЕЩI ЙОГО ПIДКЛАСТИ МОЖНА?»

— І скільки у вас нагромадилося павукоподібних?

— Зараз у колекції вже понад тридцять видів.

— Ви їх продаєте?

— Ні. Це була така маленька тусовочка, де обмінювалися різними видами тарантулів.

— І що, вони не кусають людей?

— Треба докласти багато зусиль, щоб вони вкусили.

— А якщо павук у ліжко заповзе?

— Це для нього все одно, що стрибнути до ванни з сірчаною кислотою. Він побоїться. Для Олега (чоловік. — К.Р. ) це, звичайно, не професія, але серйозне захоплення. Він пише монографії, складає картотеку.

— А чого це він раптом одного разу притягнув павука додому?

— Ну не притягнув, а завів. З цікавості, поспостерігати за ним. Виявилося, що все, що написано про павуків, — це трактат біолога Маріковського за 1938 рік. Те, що видавалося потім, швидше, з області казок.

Насправді люди набагато небезпечніші для павука, ніж він для них. Ми боїмося, щоб павук не потрапив невідомо до кого. Багато хто почне з'ясовувати, хто переможе в бійці — павук чи скорпіон. Чи вигадають якесь інакше варварство...

Відчуття, які викликають у мене ці комахи, важко передати словами. Уявляєте, береш його малесенького. Він у нас линяє, росте. Всі стадії розвитку, як у дитини.

— А у вас немає упередження до них. Неприйняття людиною зміїв, жаб і павуків сягає корінням у давнину. Підручні нечистої сили.

— У мене ніяких упереджень немає. Навпаки, я відчуваю відповідальність за них.

— А якби ви розлучилися з чоловіком — колекцію тарантулів навпіл розділили б?

— Я собі не уявляю, щоб ми раптом розлучилися. Але, наприклад, якби ми роз'їхалися на п'ять років, скорпіонів би забрала.

— Що усе ж таки вас приваблює в цих отруйних створіннях?

— Як це не парадоксально — краса. У них незвичайна конструкція тіла. Спостерігаючи за ними, отримуєш естетичне задоволення, як, наприклад, від акваріуму з рибками.

Ви зрозумійте, до них має бути серйозне ставлення. Навіщо брати тварину, щоб її мучити? В багатьох країнах вони вже є в зоомагазинах з докладним описом, як з ними поводитися. А тут про тарантула насамперед питають: «А тещі його можна підкласти?»...

З араз важливіше пояснювати, наскільки це складні істоти, які потребують опіки й турботи. Наскільки вони залежні. Для павука нормальний ореол мешкання 10х10 сантиметрів. Якщо він виходить за нього — губиться...

— А все ж таки, якби прорвало, наприклад, водопровід і змило на підлогу банки з павучками. Уявляєте реакцію сусідів, коли в їхній квартирі з щілин полізуть не таргани, а тарантули.

— Павуки живуть у тераріях. Випадковість виключається. А в маленьких баночках — дітлахи тарантулів. Якщо банка впаде, то вони розіб'ються насмерть.

— Сусіди не в курсі вашого терарію?

— У курсі — знайомі. А сусіди в наш час нічого не знають. Коли грабували квартиру, сусіди також були не в курсі. Хоч її закрито було на три замки.

— Я собі уявляю передінфарктний стан грабіжників, коли вони опинилися на вашій терарійній житлоплощі.

— На жаль, це сталося ще до зоологічних захоплень чоловіка. Дійсно, шкода... Але ви весь час мусируєте тему страху. Ви ж не боїтеся тигра в зоопарку? Головне — дотримуватись правил техніки безпеки. Я знаю й нюанс: у настрої павук сидіти у мене на руках чи ні. Наші знайомі, з тих, хто трохи старші, — ставляться до них абсолютно спокійно...

— Тобто вони своє пожили.

— (Сміється.) Ви весь час перекручуєте мої слова... Вони вже ставляться до цього з цікавістю. Але навіть ви висловлюєте насправді не свою думку, а висловлюєте «голос громадськості». Звичайно, є різниця між розумним ставленням і нерозсудливим. З ними треба поводитися обережно. Але все ж, повторюю, в більшій мірі небезпека загрожує саме павукам. Линяння у них, наприклад, ціла справа — звільнення від старого кокона. Багато хто може померти. Адже тривалість життя у них до 25 років. У природі з трьохсот павуків виживають одиниці. А в нас лише один є якогось виду. Навіть із меркантильної точки зору за ним треба пильнувати. Коштує він від десяти доларів і вище.

— 25 років живе тарантул?

— Ні, птахоїд. Тарантул живе два роки. Це дві абсолютно різних істоти. Тарантули — павуки нового покоління, а птахоїди — в такому вигляді з часів динозаврів.

— Але коли ви так уже чудово їх вивчили, чому б вам не написати роман про вищі стадії розвитку павукоподібних?

— Про вищі — це занадто, але якісь їхні кращі й гірші риси роздати героям — цілком реально.

— Я ось своє оповіданнячко про вашого чоловіка закінчив думкою, чи не розводить він тепер крокодильчиків. І тих, які не знайдуть попиту, чи буде з доброти душевної випускати в Дніпро?

— Ось це було б садизмом! У Дніпрі отрутохімікатів вистачить, щоб убити всіх крокодилів. Вони можуть мешкати тільки в себе на батьківщині. Це маячня — коли в кіно викидають в унітаз піраній, вони там розмножуються й вискакують із усіх умивальників. Закони природи не переплюнути. В крокодилів просто очі на лоб полізуть, якщо вони зіткнуться з нашими природними умовами... До речі, були в нас аноліси — маленькі крокодильчики. Але кусаються майже як великі. Добре, зуби не ті. Хапає за руку, немов капкан. Висить і дивиться на тебе.

— Ситуація, як у «Пригодах капітана Врунгеля»?

— Трохи складніша: смикнути не можна — в нього щелепа зламається.

— Були ті, хто ставився явно негативно до ваших зоологічних захоплень?

— Навпаки, інтерес зростає. Нещодавно в нас у гостях була телепередача «Хто в домі господар?» Вони хотіли зняти одну передачу, але так захопилися, що готують цілий цикл із семи. Сага про павуків, сколопендрій та скорпіонів. Був ще дуже примітний випадок із італійським телебаченням.

Їхній оператор хотів зблизька зняти тарантула, який нападає. Відкрили кришку, спробували його роздратувати. Він не особливо реагував, звикнувши до домашнього ставлення. Але поступово його довели: він виставив передні лапи, прийнявши оборонну стійку. А цьому оператору треба зняти все ближче й ближче. Коли телевізійник майже засунув свою камеру в його «житло», несподівано той стрімко вистрибнув. Упав і тут же швиденько заліз під штани італійцеві. Й зачаївся там. Як розумієте, зачаївся не він один... Роздягали оператора поступово. Все обійшлося...

Тераріум не віднімає багато часу — година-дві на тиждень. Але цю годину ти повинен пам'ятати, з ким маєш справу. Як свідчить старий принцип: «Збережи порядок — і порядок збереже тебе».

«МЕНI ЦIКАВО ТАК БУДУВАТИ ПОДIЇ, ЩОБ ВОРОГИ ПОСТУПОВО СТАВАЛИ ДРУЗЯМИ»

— Поставимо вже запитання щодо літератури. Яка була реакція читачів на вашу творчість, коли ви запустили її в Інтернет?

— Запам'ятався один хлопчик. Він надіслав таке запитання: «А чому вашу героїню не вбили спочатку?» Більш наївного запитання я не чула.

— Тобто вона йому відразу не сподобалася?

— В тому-то й справа, що сподобалася. Він говорив, що насилу дістав роман і тепер довго шукає на лотках його продовження. В Києві, як не дивно, він ще є, а в Москві тоді вже розібрали... А люди 40—60 років люблять «глибоко копати». В них запитання про сенс життя.

— Ви роз'яснили їм?

— Борони Боже! Порозмірковувати на цю тему — будь ласка. Навіть Марініна в рамках жанру приділяє подібним питанням увагу.

— Я зазвичай філософські нічні міркування її героїні Анастасії Каменської перегортаю.

— Ні, «нашу людину» хлібом не годуй — дай поміркувати про добро та зло.

— Інша справа в Чейза: «Я вбив і нічого не відчув». Західні герої відразу починають діяти, а наші довго й болісно сумніваються. В них — бездумна дія, в нас — «думна бездіяльність».

— Схоже на те...Правда, в четвертому романі в мене взагалі настає кінець світу.

— Най-най?

— За сюжетом там люди живуть так, неначе мають намір жити вічно. Тобто життя, по суті, вони відкладають на завтра, а сьогодні треба помити посуд, добути грошей. Але це ілюзія.

Я відштовхувалась від своїх особистих відчуттів, коли в 15 років опинилася в реанімації. Мамі видали відповідну розписку. Коли звідти виносять черговий труп, у тебе відразу з'являється виразне відчуття: як добре, що ти ще живий. Дядько приносив котлети, я їх запивала кока-колою — маса задоволення. В тій ситуації швидко починаєш міркувати, що насправді важливо, а що ні. Й коли прикинути, що ти завтра вмираєш, то необхідних речей залишається не так уже й багато. Й у романі я спробувала нагадати про найголовніші речі.

— Й які ж це речі?

— Коли починаєш їх називати, вони звучать банально. Справедливість, краса, чесність, порядність.

— У останній день людині може захотітися спробувати сирокопченої ковбаси й закурити сигарету «Данхел».

— Цілком можливо. Але це зовнішні вияви. А всі ті поняття — всередині, вони мають бути розчинені в дії. У взаєминах богів і людей.

— Це нагадує принцип побудови давньогрецький міфів.

— Я згодна. Але подібна система не лише в греків, а й у багатьох давніх народів. Протистояння різних сил. Мені цікаво будувати події таким чином, щоб вороги поступово ставали друзями. В цій умовно заданій реальності своя логіка, якій я сама насилу противлюся. Я б може хотіла, щоб у потрібну хвилину з неба впав порятунок, але щоб дія не перетворювалася на казку, логіка підказує інший вихід. Кінець світу я влаштувала не навмисне. Але поняття «кінець світу» — вельми відносне. Якийсь конкретний світ віджив своє, й настає період активності зла. Однак для Всесвіту все перебуває в рівновазі.

— Як у афоризмі «Дату кінця світу відкладено через неприбуття народу на Страшний Суд»?

— Десь так. Я пощадила двох приємних для себе персонажів. Чоловіка й жінку. В добра має залишитися шанс на відродження.

P. S. Проникнувшись моєю порадою, Вікторія Угрюмова вже щосили працює над романом, де герої — істоти павукоподібні. Такі собі розумні, милі й привабливі триметрові павучки!

Костянтин РИЛЬОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: