«День» продовжує серію з чотирьох статей, присвячених тому, як у Сполучених Штатах відреагували на кризу, викликану ВІЛ/СНІДом, на прикладі досвіду міста Денвер (штат Колорадо). Мета цієї серії — поінформувати читачів «Дня» про те, як вірус, з моменту виявлення якого у цьому році виповнюється чверть сторіччя, вплинув на денверську громаду, що вона зробила у відповідь, а також продемонструвати Україні, що зіткнулася з епідемією ВІЛ/СНІДу на власній території, можливі моделі поводження у цій ситуації. У першій статті обговорювався вплив вірусу на американську гей-спільноту, що першою потрапила під удар ВІЛ/СНІДу у 1980-х роках. У другій статті розглядалася роль християнських церков та інших релігійних організацій у приборкуванні епідемії. У репортажі, що пропонується вашій увазі, ми аналізуємо програми інтервенцій наркозалежності, що сприяли скороченню рівня ВІЛ/СНІДу серед споживачів наркотиків.
Денвер, Колорадо. Роберт Бут стоїть біля дошки для креслення у своєму кабінеті і малює діаграму, пояснюючи, як працює програма інтервенцій, що він її впроваджує серед споживачів наркотиків ін’єкційного типу упродовж останніх двадцяти років. У результаті тривалого пояснення дошка рясно вкривається білою крейдою. Зрештою, пан Бут присів за круглий конференційний стіл, що займає залитий сонячним світлом кут його кабінету, та зітхнув.
«Ніхто не починає вживати наркотики зі словами «Я збираюся стати наркозалежним, — говорить доктор Бут, професор психіатрії у Медичному інституті Університету штату Колорадо та провідний фахівець з ВІЛ/СНІДу. — Це хвороба».
У Денвері уже протягом двадцяти років доктор Бут стоїть в авангарді боротьби за зниження показників ВІЛ/СНІДу серед споживачів наркотиків. Завдячуючи впровадженню дослідницького проекту, відомого як проект «Безпека», доктор Бут та його колеги побачили зниження рівня ВІЛ/СНІДу серед споживачів ін’єкційних наркотиків: від 5,5% наприкінці 1980-х рр. практично до відсутності нових випадків інфікування сьогодні.
Уроки, отримані через дослідження доктора Бута у Денвері, мають свої наслідки і для України. Разом зі своїм колегою з Університету штату Колорадо Томом Брюстером у 2002 р. доктор Бут розпочав реалізовувати у кількох областях України програму роботи зі споживачами ін’єкційних наркотиків, багато в чому схожу на проект «Безпека». Багатообіцяючі результати пілотного дослідження дозволили фахівцям отримати влітку 2004 р. схвалення на реалізацію чотирирічного дослідження для визначення найбільш ефективних інтервенцій для споживачів наркотиків в Україні.
Доктор Бут розпочав вивчення зв’язку між ВІЛ та споживачами ін’єкційних наркотиків у 1986 р., після того, як до нього звернувся колега по допомогу у дослідженні з визначення можливості зниження у США показників ВІЛ/СНІДу серед споживачів наркотиків методами інтервенції і власне з’ясування таких методів. Серед питань, які мали б охоплювати так звані інтервенції, — інформування споживачів наркотиків ВІЛ/СНІДу та спонукання останніх до дотримання практики захищеного сексу. Критично важливим було встановити, чи змінять споживачі наркотиків небезпечну поведінку після набуття достовірної інформації про ВІЛ/СНІД.
На початку епідемії у США поряд з чоловіками, що мають секс з чоловіками, споживачі ін’єкційних наркотиків вважалися групою підвищеного ризику з точки зору отримання вірусу. Споживачі наркотиків часто-густо повторно використовували голки чужих шприців, не проводячи їх дезінфекції; при вторинному використанні голки під час введення наркотиків, залишки крові на ній передавалися від однієї людини до іншої. До того ж, під впливом наркотичних речовин споживачі наркотиків більш схильні мати незахищений секс або ж секс з кількома партнерами. Для США у подоланні епідемії ключовим питанням був перехід споживачів наркотиків до безпечної поведінки під час їх вживання. Сьогодні Україна стикається з аналогічною ситуацією.
Коли трирічний дослідницький проект д-ра Бута був зрештою розпочатий у 1987 р., для нього було відібрано три міста з різних частин країни та з різними рівнями ВІЛ, продовжує він. З-поміж обраних міст найвищі показники припадали на Балтимор (штат Меріленд), що біля Вашингтона, адже на той час серед його жителів більше 20% споживачів наркотиків мали ВІЛ. Відповідні показники для Денвера та Ель-Пасо (штат Техас) складали 5,5% та 1,5%.
Важливо було отримати базисні дані, аби зрозуміти, чи насправді спрацюють інтервенції. На початку епідемії ВІЛ/СНІДу не велося жодних загальнонаціональних порівняльних досліджень з вивчення споживачів наркотиків та ВІЛ, зауважує професор.
Д-р Бут та його колеги дістали підтвердження того, що інтервенції дійсно можуть бути ефективними. У Балтиморі на той час вже розпочалося інтервенційне дослідження серед споживачів наркотиків, що фінансувалося за рахунок коштів міста.
«Люди починали змінювати свою поведінку після того, як дізнавалися про ризик отримання ВІЛ/СНІДу та використання наркотиків, — говорить д-р Бут. — У Денвері ж ми були піонерами. У нас не було жодного триваючого дослідження».
Д-р Бут використовував так звану «модель місцевого польового лідера», в якій важливу роль відіграють рядові (польові) працівники. Їх робота полягала у тому, щоб налагодити контакт зі споживачами ін’єкційних наркотиків та переконати останніх долучитися до інтервенцій, що зазвичай тривали протягом одного року.
Аби зацікавити в інтервенціях споживачів ін’єкційних наркотиків, польові працівники послуговувалися різними методами. Наклеюючи невеликі повідомлення на дошках об’яв в магазинах та на стовпах міських мереж у місцях, часто відвідуваних споживачами наркотиків, вони інформували їх про дослідницький проект. Вони також спілкувалися з громадою центру Денвера, де широко вживалися наркотики, та розповсюджували інформаційні матеріали з ВІЛ/СНІДу. Також вони спілкувалися з людьми сам-на-сам. Той контакт був критично важливим для залучення споживачів наркотиків до проекту.
Споживачів наркотиків запрошували приходити до адміністрації проекту «Безпека», що розташувалася недалеко від центру Денвера. Там вони проходили чітко структуровані інтервенції.
Перед співбесідою учасники проекту здавали аналіз сечі на наявність наркотиків для визначення можливості адекватно відповідати на поставлені запитання. Після цього споживачі наркотиків проходили розлогі інтерв’ю з консультантами з тим, щоб встановити, яким чином вони своєю поведінкою наражаються на небезпеку отримання та розповсюдження ВІЛ, зокрема через повторне використання голок та незахищений секс. Їм також пропонувалося пройти тест на ВІЛ і самостійно визначити свій щабель на так званій «ієрархічній шкалі ризику».
Половина споживачів, що приймали участь у програмі, проходили кілька інтервенцій поспіль. Іншими словами, упродовж п’яти місяців вони регулярно зустрічалися з польовими працівниками програми. Згодом, на шостому та дванадцятому місяцях, з ними проводилися співбесіди та з’ясовувалося, чи змінили вони поведінку у тій частині, що підвищує ризик отримання ВІЛ.
До того ж, вже протягом декількох років як засіб зниження ризику подальшої передачі вірусу споживачам наркотиків видається «відбілювач», що використовується для дезінфекції голок після їх використання для ін’єкційного введення наркотиків.
На відміну від України та інших країн, де споживачі наркотиків можуть принести використані голки та обміняти їх на нові, у деяких містах Сполучених Штатах, як-от у Денвері, таку практику заборонили, виходячи з твердження про відсутність її позитивного впливу на зниження ризику поширення ВІЛ серед споживачів наркотиків. Програма обміну голок і досі залишається гарячим дискусійним питанням у США. В Україні, натомість, заборонено використання відбілювача.
За словами д-ра Бута, коли дослідження у Денвері тільки розпочиналося, мало хто вірив у те, що споживачі наркотиків відверто говоритимуть про свою наркозалежність та сексуальну поведінку — фактори, що рівною мірою можуть призвести до зараження ВІЛ. Більше того, ніхто не вірив у те, що споживачі наркотиків змінять свою поведінку або розкажуть польовим робітникам програми про те, де їх можна буде знайти через кілька місяців для повторних інтервенцій.
Та скептики помилилися. Споживачі наркотиків приходили на інтерв’ю та поступово змінювали свою поведінку. Відповідно, суттєво знизився показник ВІЛ серед споживачів наркотиків ін’єкційного типу.
«Сьогодні [серед них] ми не бачимо жодної людини з ВІЛ», — говорить д-р Бут про споживачів наркотиків у м. Денвері.
І дійсно, споживачі наркотиків, опитані в рамках проекту «Безпека», засвідчили, що інформація про ВІЛ та шляхи її передачі від однією людини до іншої сьогодні є настільки поширеною у їх середовищі, що люди більше занепокоєні отриманням вірусу гепатиту С.
«Кожен знає про цю клініку та є свідомим ризику отримання ВІЛ, незалежно від того, приходить він/вона сюди чи ні, — говорить 32-річний Джоуї, клієнт проекту «Безпека» з кількарічним стажем. — Тут дійсно працюють ефективно. Їх прагнення досягають своєї мети».
У той час, як проект «Безпека» залишається здебільшого дослідницькою програмою, деякі його учасники, наприклад Джоуї, зверталися до програм з лікування метадоном, що ведуться іншими організаціями. Сподівання покладаються на те, що завдяки метадону вони зможуть впоратися зі своєю залежністю.
20 років після початку проекту «Безпека» д-р Бут продовжує працювати у сфері наркозалежності. Водночас, починаючи з 2002 р., значну частину свого часу він приділяє проекту з інтервенції наркозалежності, який він спільно з паном Брюстером розпочав в Україні. Після завершення проекту звіт за його результатами буде представлений Урядові України.
Крім того, раніше цього року науковці розпочали пілотне дослідження, виходячи зі свого досвіду, набутого у США. У рамках цього проекту споживачі наркотиків будуть створювати групи рівних та інформуватимуть одне одного про ВІЛ/СНІД та інші хвороби. Уроки, набуті дослідниками від інтервенцій наркозалежності, будуть розглядатися у наступній статті.
