Володимир Дмитрович Захматов — фахівець із вибухових речовин, як записано в дипломі, який він отримав після закінчення Куйбишевського (нині Самарського) політехнічного інституту, «технолог». Працював на одному з випробувальних заводів (атестував боєприпаси калібру від 23 до 152 мм). Нині він — професор у області кримінальних вибухів Національної академії внутрішніх справ України, професор Центрального НДІ озброєнь та військової техніки Збройних cил України, завідувач кафедри «Безпека життєдіяльності» Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут», доктор технічних наук. Співпрацює з оборонними фірмами Росії, Ізраїлю, Китаю, Польщі. Міжнародний антикримінальний та антитерористичний комітет представляв розробки Володимира Захматова в Америці. Інтерес до них виявив етнічний українець Алекс Жембарі — відставний офіцер армії США, президент фірм CSH International Servise, який впроваджує нові технології для боротьби з криміналітетом та тероризмом.
Свою наукову діяльність Захматов присвятив захисту життя людини. Він одним із перших у колишньому СРСР проводив дослідження з використання оборонного потенціалу для захисту навколишнього середовища від пожеж, аварій та катастроф. Володимир Дмитрович створив унікальні розробки, які лягли в основу сконструйованих ним несмертельних видів озброєння, призначених для боротьби з терористами, затримання кримінальних злочинців, придушення масових заворушень.
— Володимире Дмитровичу, коли ви зробили перший винахід?
— У студентстві. Я займався дослідженням чутливості вибухових речовин до перепадів тиску. Винахід стосувався технології спорядження боєприпасів, підвищення безпеки на лініях спорядження шляхом зниження ймовірності мимовільних вибухів. Уже тоді було важко щось винайти.
— Ви залишилися в аспірантурі після закінчення інституту?
— Мене направили працювати на випробувальний завод — випробовувати боєприпаси. Це був дуже великий завод — понад 20 траверсів. Уже через місяць мене призначили керівником балістичних випробувань. Бували зміни, коли робили до 300 пострілів. Кожен постріл коштував сотні, тисячі рублів. А мій загальний, так би мовити, «настріл» — 200 тисяч пострілів. Запитаєте, навіщо стріляли? Перевіряли боєприпаси, що випускаються, від кожної випущеної партії частина йшла на випробування. Якщо все було добре, тобто ми давали позитивний висновок, боєприпаси відправлялися на зберігання, якщо негативний — на переробку. А не прийняти партію — це було НП. Але — дуже рідко.
— Кандидатську ви захистили в...
— 1984 році, захищався у Вищій інженерній пожежно- технічній школі МВС СРСР.
— Чому пожежній?
— Тому що це було дослідження методів вибухового розпилення вогнегасних складів та пристрою вибухового гасіння пожеж. Я розробив наукові принципи конструювання спеціальних боєприпасів та озброєння, які створюють штучні вихори, шквали, пилові бурі для гасіння пожеж та багатопланового захисту — запобігання об’ємним вибухам, локалізації токсичних та радіоактивних хмар, опадів, розливів нафтопродуктів. Пожежу, наприклад, можна погасити за лічені секунди і врятувати людські життя — вихором тонко розпилених будь- яких вогнегасних речовин — порошків, рідин тощо.
— Цей метод застосовувався на практиці?
— Він дуже ефективний при гасінні великих пожеж. Для цього створено багатоствольні установки на лафетах танка.
— А в Чорнобилі, у «рудому лісі», застосовували ці самі установки?
— Ні. Там застосовували спеціальні бомби. Спочатку військові, якщо була підозра найменшого спалахування, відправляли в ліс людей. Я тоді сварився з генералами. Коли у червні лікарі перестали мене пускати до Чорнобиля, урядова комісія з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи послала мене до Москви. Мої доповіді було заслухано на засіданні ЦК, і протягом двох днів виділено заводи для виробництва вогнегасних бомб та багатоствольних установок. І вони не лише гасили пожежі, а й застосовувалися для дезактивації та локалізації радіоактивних хмар та опадів.
— А ваша «несмертельна» зброя справді не є смертельною для людей?
— Так. Вона принципово нова, одна з найефективніших у світі. Найвигідніша її відмінність у тому, що вона виключає важкі травми та каліцтва. Вона може бути використана в різних ситуаціях, зокрема, для боротьби з терористами та бандитами, звільнення заручників та при масових заворушеннях. Постріл з багатоствольної гармати содою або піском створить умови, як при могутній пиловій бурі — не видно нічого, сильний вихор збиває з ніг, летить в очі, рот, вуха. Наша зброя може збити з ніг, може піском «заліпити» очі — але пройде кілька десятків хвилин, і люди без медичної допомоги оговтаються. Ми живемо в абсолютно мирній країні, але терористи є скрізь — у Росії, в Європі.
— Скажіть, а могла б ваша зброя допомогти під час подій у лондонському метро?
— Так, результати наших досліджень, розпочаті ще у 1989 році, говорять про те, що наша зброя могла б вмить захистити й врятувати більшу частину людей у вагоні потяга метро, залізниці, в автобусі, автомобілі або в залі очікування в разі терористичного вибуху всередині або ззовні об’єкта. Ми звернулися з пропозицією спільної роботи до англійських фірм, і нашу пропозицію підтримала Міжнародна антитерористична спільнота.
— Чи важко випускати в Україні цю зброю?
— Це все ж таки зброя, хоч і проста. Щоб запустити її у виробництво, треба зробити низку недешевих речей — орендувати приміщення на військовому заводі, де є система охорони та виробництва вибухових речовин. Щоб налагодити виробництво навіть маленького вогнегасника, треба 100 тисяч доларів, адже для кожної деталі потрібна пресформа. Водночас психологія наша поки така: є щось на продаж — добре. А вкладати гроші в розробки, в науку ніхто не хоче. От, наприклад, ми маємо також цікаву розробку у сфері гасіння пожеж у величезних — типу виставкових залів та ангарів — приміщеннях, спільно з талановитим інженером Леонідом Євменьєвим. Можна було б вкласти гроші. Справа того варта. Адже виставки проводяться у всьому світі, і їх треба захищати від пожеж. Але у нас нікому, крім купки ентузіастів, нічого не потрібно. Мабуть, ми не розуміємо правил гри у цій країні або ходимо різними дорогами з тими, хто реально може й хоче підняти науку, запустити у виробництво реальні розробки, підняти престиж та добробут країни.
