В Україні живуть, як скрізь у світі, люди. Чоловіки та
жінки різного віку. Вони й тепер їхали у вагоні і робили його задушливим.
Поїзд зупинився у Здолбунові. Перон виявився сонячним. Ніхто цьому не дивувався
— квітень. Стара жінка — одне плече вище, друге нижче, одна нога товща,
інша тонша, — пропонувала тим чоловікам, котрі виходили у дверні отвори:
— Пиво! Беріть пиво!
Чоловіки добивалися невеликої скидки і купували.
Вони будуть пити, нагріватися всім тілом і робити вагон
ще більш задушливим.
Я закурив сигарету.
Раніше, просто дихав повітрям і думав про чоловіків з сигаретами:
«Придурки».
Зараз теж курю.
У цьому відчувалася природна хода людини до згасання. Хода,
простою моделлю якої і було згорання сигарети.
Догоряюча жінка продала з дірявої сумки півлітровку «Русской
водки».
— Не тримайте, хлопчики, її відкрито в руці, а то міліція
хапає, а не схопить — вривається до вагона і всіх б'є, — боялася вона вголос.
Хоча чого боятися недопалку?
Я кидаю його на шпали, вологі від ранкової природи, і він
згасає без жодного страху.
Поїзд їхав із Закарпаття. Тому всередині було багато чоловіків
і жінок звідти. Ці люди для себе нічого не жаліли. Вони купували все, що
пропонував убогий сервіс і сумчаті істоти, котрі спрагло жадали убогого
заробітку, необхідного для більш спокійного згасання. Пиво і горілка випивалися;
яблука, вареники, зерна соняхів, деруни, риба, сметана поїдалися в поєднаннях,
неприпустимих для розуму останніх дієтологів цієї дивної країни.
Люди зі сходу відрізнялися від закарпатців тим, що все
жаліли для себе.
Але і ті, й інші робили це для свого щастя — і тримали
короткі відчуття його глибоко в собі, ховаючи власну хитрість у глибині
очей.
Це й було те єдине, що скріпляло піщану будову нації.
Провідниці-закарпатки не жаліли для себе трохи по-іншому.
Жінок, котрі торгували яблуками, пропускали в поїзд за кілька плодів. Закарпатки
з'їдали їх, а полтавчанки, на їхньому місці, поклали б до сумки. Поїзди
з різними провідницями йшли назустріч, а зійшовшись — розходились.
Український йог все одно, що індійський.
Тільки український живе в холоднiшому кліматі, для розігріву
гріється довго ходьбою і супутніми їй рухами — і тому ноги його вузлуваті,
негнучкі, складений із них «лотос» виражений у сидінні розкарякою, а в
ліпшому випадку — скрючується по-турецьки.
У досягнутій позі український йог, замість пранаями, курить
сигарету або з насолодою п'є пиво, а якщо від жінки вкрадено достатньо
грошей — здійснює і те, й інше разом.
Я приїхав у Диканьку, щоб зайнятися йогою.
Як і раніше, в дворі Колі Олійника ріс горіх, як і в колишні
роки, прокидалися вулики, вилися бджоли. Одна залетіла мені за комір, а
потім вилетіла. Ми пили самогонку, запивали рожевими пташиними яйцями.
Він говорив, що дожив до тридцяти дев'яти і сказав собі: «Досить! Пора
молодіти!» І найшов ключ до цього у вислові:
— Липка тополина брунька прилипає до життя!
Пояснив:
— Ми в основному — підсохлі бруньки. Не треба втрачати
липкості, потрібно липнути до життя.
І ще він сказав, що Христос — просто нескінченність любові,
що, вслухаючись у нього, відчуваєш — пахнуть конвалії.
— А може, зразу почати з конвалій? — запитав я.
Він засміявся, і ми знову порушили православний піст споживанням
самогону.
— А дивно, що ми ось сидимо в Диканьці і балакаємо про
Пушкіна, — сказав він на прощання і сів у автобус на Полтаву.
Ми й справдi чомусь говорили про Пушкіна.
Були й далі дні, які не приносили старіння.
В дубовому лісі появилися проліски.
А конвалії Коля і справді посадив біля хати, але боявся
— їх витолочить пес.
Він сірою плямою бігав кругом дому і заплигував на цегляні
підвіконня, як ластівка. Коля вмочав у олію кусники хліба і викидав у кватирку.
Підолієні собаки завжди зникають з поля зору.
Я теж у нього підоліївся цим же харчем — і теж зник з його
виду.
Досить надовго.
Зима знову. Мокра, мов товстий оселедець у недоступній
для жебрака пластмасовій бочці на брудному багатому базарі, де багатенно
українських йогів сидять, палять, матюкаються і запопадливо дивляться на
добре одягнених, а на обірванців — погано. Такі вже канони української
йоги.
А по дорозі назад молода жінка в поїзді говорила:
— Чоловік, як і всяка людська істота, піддається вихованню.
Може... Але не йог. Наші йоги — горді, наче п'яні біля
залізної огорожі, яких рвуть за плечі й руки різні за розміром міліціонери,
але відірвати не можуть.
У цілому всі закарпатці відображали, в світлі останніх
постанов уряду, виснаженість своїх фігур. І я дивився на них печально,
тому що виховувався в українських монастирях, які побудував сам. Через
те дивлюся й далі з безпристрасним болем (адже йог!) на безпрецедентну
акцію самогубства всього людства. Ніхто цим не хвилюється, бо ж затуманені
різними словами — «демократія», «фашизм», «антисемітизм», «податкові інспекції»
в кінці кінців, котрі в Україні перетворені в «надядькові», тому що розраховані
на дядьків, а на панів не розраховані.
Ці слова можна по-різному переставляти в реченнях, зводити,
ніби вершників, в умовних боях і переживати потім фантастичні перемоги
фантастичних масштабів... Хоча треба побачити не поле бою розміру з Куликове,
а те, що розгорнулося, бойовище в маленькій найнятій квартирі страшенно
брудного, до порнографічності, будинку на окраїні Ужгорода. Або Києва...
В даному випадку це не має значення. Перед лицем цього
занадто великого самогубства. Як, утім, і кількість одиноких стурбованих
квартир.
Захід знищує слов'янство, тому що від хронічно гарного
життя вигадав собі щось на зразок: «Порятуємо Землю від обмерзання — розтопимо
Антарктиду. Досить нам і Півночі!»
І бідолахи не розуміють, що нема ні вічного літа, ні вічної
любові, ні одноманітного комунізму чи капіталізму в єдиному людстві, одержимому
загальною ідеєю комуністичної чи капіталістичної революції.
Який єдино правильний суспільний устрій, коли нема проти
кого революцію робити?
Коли є проти кого — то є і комуністи, капіталісти. Доки
є ув'язнені — є в'язниці. Поки є тюрми — є зеки. Такі вже люди. Дивні такі.
Українці, американці, святі, проститутки.
Якщо мене звинувачують на кожному кроці в усіх гріхах —
я, значить, святий. Але якщо повірю в це — грішник. У цьому парадоксальність
існування людської цивілізації.
Парадоксально бути Америці, Бразилії чи Ізраїлю, якщо не
буде України. Де тоді візьмемо одиницю виміру убогості країн цього третьосортного
світу?
Україна з покірними українськими йогами та іншими проминущими
людськими в ній чи... Бути чи не бути?
Німці 40-х не перемогли її тому, що не можна захопити те,
що не захоплюється. А ось українці вже потягли за собою Америку в безодню,
тому що захопилися нею. Американці на це купилися, експлуатують на наших
просторах це захоплення збільшенням кількості продажних шкур і зменшенням
через це кількості власне людей. Та американці не бачать, що самим від
цього буде гаплик. Тому, що американці та українці повинні брати участь
на планеті у відповідній пропорції. А так трапиться, якщо всі стануть «люди
як люди», без хронічної продажності і підкупу в своєму середовищі.
Ось тоді вже — все порівну, і ніхто надаремне не б'ється,
і не злі, а об'єднані, і Батькові не треба мирити, горлати з набубнявілими
на шиї жилами, запивати безнадійно від горя...
Якщо є в нас Батько (Бог) — то Він від погляду на нинішню
ситуацію в людстві — у глибокому запої.
Користуючись тим, що я практично не є законним громадянином
України, живу з 1986 року в Ужгороді, як підтопленець, без постійної прописки,
без стабільного даху над головою, проте, як серйозний український йог,
хочу звернутися в ролі нейтральної сили, котра потрапила в прорізь між
Україною та іншим людством, до парламентів і народів світу з проханням:
«Допоможіть врятувати Україну! За кордоном її представляють
в основному розбишаки типу Лазаренка, масштабу більшого або меншого. Проста
трудова людина, котра світиться назустріч сонцю добрим соняхом, не в силах
заплатити прохідні хабарі різним посольським комірникам із числа рідного
«сословія». Іде, дякуючи нашим вітчизняним злодіям, великий кругообiг продажних
шкур на планеті. Вони роблять усе, щоб України не стало. Допоможіть зупинити
наш, завжди голінний до зради люд! Якщо помре Україна — помре людство.
Ця велика дірка на географічному тілі — однозначна смерть.
Приїжджайте до нас, іноземні люди! Не бійтесь наших законів.
Ви завжди будете в законі. Для того вони й писані, щоб ви могли їх обійти.
Наша найбільш висока братва легко підкупляється, ви візьмете чудові прибутки,
одначе розподілите їх, як люди — прокладете в наших містах цивілізовані
дороги, зробите красивими фасади, всі земельні площі засієте і все зберете,
дасте людям роботу і вчасно зарплату. А серед українського найманого контингенту
виростуть нові непідкупні «верхи», набудуть для душі своєї елементарної
людської гордості».
...Така ось ситуація на вітчизняних просторах для українських
йогів. Розумні п'ють більше, дурні — менше. Та взагалі не пити неможливо
ніяк.
Хтось, утім, і на п'ятдесят грамів не має.
Дивлюся, по дорозі з роботи, чолов'яга в порваній одежинці
біля новозведеного православного собору стоїть і без усяких пауз повторює:
— Молодий, сильний, можу робити все...
Може, український кришнаїт? Якщо так — брат.
...А поки я йду своєю дорогою, і дорога від цього щаслива.
