Село Пилипи-Хребтіївські — на краю Новоушицького району, за якусь сотню кілометрів від Хмельницького. Вулицями йдуть, нікуди не поспішаючи, бородаті чоловіки, пов’язані хустками жінки. Всі розмовляють російською мовою. «Пилипи-Хребтіївські — найбільше старообрядницьке село», — переконаний сільський голова Іван Ягодін.
«День починається і закінчується пристрасними молитвами», — натхненно мовить 75-річний Гаврило Повозніков. Відтак приязно запрошує до своєї хати, де вказує на характерні особливості життя і побуту старообрядця. На покуті — іконостас: писані на дереві лики святих, що передаються від покоління до покоління, рукописні книги, словами з яких він, співаючи, щоранку і щовечора звертається до Всевишнього.
Гаврило Повозніков задоволений, що звичаї предків зберігаються. Зокрема, ці звичаї виявляються у щирій вірі, високій повазі до старших за віком. Один із його синів має згубну звичку — палить, одначе на очі батькові із цигаркою не показується. Хоча й сам уже давно — батько. Палити старовірам «суворо забороняється». Випити ж за здоров’я чи за упокій душі дозволяється.
Гаврило Прокопович не докоряє синам за те, що іще не відпустили собі бороди. Вважає, що з роками ця прогалина буде усунута. Хоча віра старообрядців зазнала певних змін. «Якщо раніше, давши напитися води іновірцеві, ретельно мили кварту, то цього вже давно немає», — говорить сільський голова Іван Ягодін. І вінчаються вже не тільки зі своїми. Для цього навіть «запровадили» для нареченої чи нареченого відповідний обряд. «Моя дружина Євгенія Антонівна за національністю — українка. Вона прийняла старообрядницьку віру», — розповідає Іван Ягодін.
Він, сільський голова, — представник одного з найповажніших у Пилипах-Хребтіївських родоводів. Достеменно знає історію села. Наприклад, відомо, що 1835 року в Пилипах-Хребтіївських жив 121 старовір, 1857-го — 380, 1864-го — 402, 1868 го — 770...Сьогодні у Пилипах-Хребтіївських — 806 старовірів.
Населення Пилипів-Хребтіївських і Соколівки, на жаль, зменшується: від початку 2005-го народилася одна дитина, сім старовірів за цей період померли. «Під цвинтар відведено гектар, більше половини цієї території вже зайнято», — мовить сільський голова. Він зазначає, що старовіри смерті не бояться, заздалегідь готуються до «переходу» у Вічність. Цвинтар старовірів не схожий на жодний інший. Характерна особливість — надмогильні хрести, вирубані із гранітних брил. «Тяжка робота — зайняти камінь, забезпечити відповідні пропорції, — розповідає Іван Ягодін.
«Перші нашого села поселенці були людьми фанатичної віри. Передусім збудували храм. Фактично то була капличка, де відбувалися обряди, без яких вони не могли жити. З історії нам відомо про конфлікт із властями, що тривав довгих десять років. Капличка була вкрита соломою — дах дуже швидко почав руйнуватися. Й от, коли власті почули, що зроблено ремонт, закрили храм... Зберігся текст листа, з яким 11 жовтня 1857 року старообрядці села Пилипи-Хребтіївські звернулися до царя Миколи II. Капличку розпечатали», — розповідає Іван Ягодін.
Натомість більшовицькі власті, яким, до речі, вірою і правдою служили й представники старообрядців із Пилипів-Хребтіївських, були не з лякливих. Сільський голова говорить, наче по писаному: «1929 року храм зруйнували. Утвар церковну вдалося врятувати. Старожили згадують, що сховали й дзвін. Досі не відомо, де саме цей дзвін... Священика заслали аж у Сибір... Однак обряди продовжувалися. Мій дідусь Орлов Іван Арістархович був дяком, він правив службу Божу у своєму домі. У нього була дуже багата бібліотека святих книг і ще був величезний іконостас. До колгоспу не пішов. Був одноосібником, справно платив податки. Виховував шістьох дітей, серед них і мою маму. Доля Орлова Івана Арістарховича склалася трагічно. Якогось дня за розпорядженням голови сільської ради до його хати прибула бригада активістів. Іконостасом, книгами завантажили 15 возів. Усе спалили... Чотири книги вдалося врятувати — бабуся заховала на печі...».
Року 1990-го у Пилипах-Хребтіївських побудували нову церкву. Ця дата стала для місцевої громади вікопомною. «Щонеділі йду на крилас, співаю, — каже мешканка села Христина Газіна. — Сувора й особлива вона, наша віра. Вимагає смиренності. Не дозволяється дивитися телевізора, слухати музику. Дівчата мають ходити тільки у сарафанах, пов’язуватися хустками. Мало хто з моїх ровесниць дотримується цих канонів», — визнає дівчина. Вона спрямована на продовження освіти у Києві. Вивчає серйозно англійську. Вважає, що, хоча підростаюче покоління і порушує усталені суворі звички, й воно у душі — старообрядницьке.
Село, як село. Одна віра, різні долі. Хто не займається підприємництвом, той ходив на колгоспну роботу. На поле і на ферму. Про те, що старовіри із Пилипів-Хребтіївських копають криниці, відомо далеко за межами села. Знаходять воду навіть там, де, здавалося б, її немає. «До пізньої осені сушать різні фрукти у спеціальній печі, взимку ідуть із своїм товаром хоч і на край світу. Вантажать контейнери і вирушають аж за Урал. Отак було і за радянської влади, так і нині є. Хоча нині — тяжче: кордони, митниці в них на перешкоді», — говорить сільський голова про старовірів. Колгоспні сади, ріллю розпаювали. Кожному, кому належало, випало по 2,13 га сільгоспугідь і 0,45 га багаторічних насаджень. Так, не всі старовіри знайшли себе у новому житті. Дехто шукає щастя у горілці...
