Свого часу німецькі педіатри Шонляйн і Генох уперше описали захворювання, яке відтоді називається їхніми іменами. Хвороба Шонляйна-Геноха не є поширеною, але завдає клопотів лікарям через мінливість симптоматики; зокрема, зважаючи на ознаки «гострого живота», дитину можуть покласти на хірургічний стіл, а через день-два з’являється характерна висипка на шкірі, і стає зрозумілою безпідставність операції.
Завідувачка кафедрою факультетської педіатрії Київського медінституту професор В.Г. Балабан для роботи над кандидатською дисертацією запропонувала мені вивчення саме цієї хвороби. І я був дуже втішений, бо хотілося працювати над чимось новим (а не, скажімо, вивчати кишкові розлади чи запалення легенів, про що вже списані гори дисертаційного паперу). А далі було багато чого, і так склалося, що Віра Григорівна стала моєю єдиною вчителькою на все подальше життя у науці. Насамперед тому, що, працюючи над дисертацією, опанував нові на той час методи біохімічної діагностики (і майже відразу після аспірантури перейшов на роботу в лабораторію клінічної біохімії), а, опрацьовуючи дисертаційні матеріали, долучився до теорії ймовірностей та математичної статистики (які стали справжньою втіхою мого подальшого життя). З рук В.Г. я отримав для прочитання першу збірку віршів Ліни Костенко, а над її домашнім робочим столом уперше побачив картину Манєвича (оригінал), писану у стилі, на той час мені незнайомому.
У нашій клініці єдиною і беззастережною домінантою — для всіх без винятку — була хвора дитина. Не посади, не дисертації, не гроші, не приватне життя, не відпустка, не концерт у філармонії — ніщо, а лише нещасний малюк у казенних пелюшках, яких завжди бракувало. Це природно, що у лікарні головною персоною є хворий, але... Знаєте самі, якщо доводилося лікуватися. «Чому ви мене не розбудили?» — таке звинувачення міг почути наймолодший за віком чи за рангом ординатор, якщо вночі «швидка» привезла «важку дитину». Телефон пані професорки був відкритий для всіх у будь-яку часину дня і ночі (хоча, звісно, ми намагалися цим не зловживати). Було ще кілька тез, які визначали, так би мовити, статут клінічної служби.
«Ну, это Пырятин...» Не знаю, чому саме Пирятин (це могло бути будь-яке інше місто з поганим педіатром) став символом лікарської недолугості, яку часто намагаються компенсувати призначенням великої кількості медикаментів — наприклад, переліком усіх вітамінів, які є в аптеці. Отже, ліків у призначенні мало бути не багато й не мало, а саме стільки, скільки треба. Цю банальну істину легко запам’ятати, але важко нею керуватися, бо «стільки, скільки треба» є не дуже чітким поняттям, і, щоб знати межу, потрібен досвід. Часто професорські консультації закінчувалися саме викресленням непотрібного і нагадуванням ординаторові (аспіранту, асистенту, доцентові) про славне місто Пирятин.
«Сегодня лучше, чем было вчера». Якщо у клініку поступає дуже хвора дитина, найперше — запобігти подальшому погіршенню з використанням усіх можливих засобів. Далі — стан хворого змінюється на краще, і потрібна нова стратегія лікування. Простеньке запитання: вилікуємо швидко чи лікуватимемо довго? Зрозуміло, що найкращим є швидке одужання, але... «Ніякого форсажу» — такої думки завжди трималася В.Г. Пропозиції про заміну ліків, чи використання їх нових комбінацій, чи застосування нових (і, назагал, більш потужних) медикаментів В.Г. ніколи не підтримувала, якщо «сегодня лучше, чем вчера». Проте одразу після того, коли дитина ставала практично здоровою, всі ліки знімалися, і хворий не мусив сидіти на довгих медикаментозних хвостах, якими часто перестраховуються лікарі (і легко їх зрозуміти).
«Вся сила в волосах». Ця теза стосувалася не хворих, а лікарів, особливо молодих, якщо брак досвіду чи знань намагалися компенсувати амбітністю. То могли бути жінка чи чоловік, кучеряві чи лисі, але професорський вирок «Вся сила в волосах» означав, що той чи інший ескулап надовго (чи й назавжди) лишатиметься позбавленим довіри.
«Не будьте бабами». Лікарі, як відомо, теж люди. Особисті образи, симпатії, антипатії, демонстрації поганого чи занадто хорошого настрою, плітки, шепіт за спиною, дуля в кишені тощо побутують у будь-якому колективі. Якщо комусь здавалося, що для розв’язання конфлікту потрібне втручання В.Г., вона уважно вислуховувала обидві сторони, але давала якісь настанови лише тоді, коли йшлося про хворого чи постановку роботи на кафедрі. Якщо ж — на її думку — усе зводилося до особистостей, резолюція «Не будьте бабами» ставала остаточною. Всі це добре знали, і частенько таку формулу виголошували один одному. І допомагало.
«Это вы знаете лучше». За часів мого лікарського дебюту медицина стрімко мінялася за рахунок нових ліків (точніше, ліків нового типу, наприклад, антибіотиків і кортикостероїдів) і застосування нових інструментальних та біохімічних методів діагностики. Нову фармацію В.Г. вивчала наполегливо і старанно. Мені довелося двічі чи тричі наодинці, так би мовити, читати їй лекції про кортикостероїди (про які я мусив знати все, що можна, бо вони почали використовуватись для лікування хвороби Шонляйна- Геноха). Нові інструментальні дослідження (скажімо, балістокардіографія при серцевих ускладненнях гострого ревматизму) В.Г. цікавили менше, хоча й робила спроби зрозуміти їх фізичне підґрунтя. Якщо ж ідеться про нову діагностичну біохімію, то В.Г. трималася тези «Я уже старая для этих ваших штук» і покладалася на своїх помічників чи учнів (якщо не йшлося про тих, у кого «вся сила в волосах»). У моїй дисертації пані професор двічі чи навіть тричі вичитувала все, що стосується клінічної характеристики хвороби Шонляйн-Геноха, але навіть побіжно не переглянула того, що я писав про біохімічну діагностику: «Вы это знаете лучше». Відтоді мій науковий стаж збільшився на 40 років, але не часто мені доводилося бачити професорів, які тримаються цього принципу у стосунках з учнями. Я, здається, тримаюся.
В.Г. була незаміжня, не звертала увагу на свій зовнішній вигляд, а 1-го вересня 1959 р., у перший день моєї аспірантури, приїхала на кафедру у туфлях різного кольору. За що я її відразу й полюбив.
