Півроку тому у «Фактах» почав друкувати свої проповіді намісник Києво-Печерської лаври єпископ Павло. Інтерес до них майже відразу змінився засмученням: дух непримиренності, відкидання, нелюбові до всього неправославного просто пронизує ці проповіді. З проповідей ясно, що єпископ Павло часто отримує листи незгодних з його позицією читачів. Але ні змісту, ні тексту листів він нам не повідомляє — читачам не дають можливості дізнатися про іншу думку. Лише слова єпископа Павла подаються як єдино правильні та незаперечні. Остання ж проповідь «Православ'я — віра істинна, апостольська» («Факты», 15 жовтня ц. р.) спонукала мене написати вам, шановна газета «День» — у повній упевненості, що мій голос буде почуто.
Уже задумавши писати вам, в стосі газет знайшла статтю Юрія Макарова «Зайві в українському храмі» («День», 3 серпня 1999 р.), що пройшла повз мою увагу. Юрія Макарова, як православного віруючого, хвилює й турбує те ж, що й мене. Різниця в тім, що я є євангелісткою, котра беззастережно зараховується єпископом Павлом до «єретиків» і «сектантів». Тим часом я переконана, що, як сказав релігійний філософ Володимир Соловйов, «міжконфесійні перегородки» до неба не доходять». Хочу нагадати також, що в Святому Письмі ви не знайдете слів «православний, католик, протестант». Є лише слова «віруючий» і «християнин».
Декілька років тому я вже зіткнулася з проблемою православного, якщо так можна сказати, «сепаратизму» або «сектантства». Адже характерною ознакою секти завжди є оголошення себе єдиним рятівним віровченням, твердження, що спасіння можливе виключно через приналежність до цієї церкви. Яке ж було моє здивування, коли я прочитала в журналі «Вера и жизнь» (Московська патріархія) статтю ієромонаха Іоанна (пізніше — єпископа) «Сектантство в православ'ї та православ'я в сектантстві». Він, зокрема, пише: «Помилково думати, що всі православні суть, дійсно, не сектанти. І що всі сектанти суть, дійсно, не православні. У цей час особливо можна зустріти «православного» — справжнього сектанта за своїм духом: фанатичного, такого, що нікого не любить, раціонально вузького, такого, що не жадає правди Божої, але пересиченого гордовитою своєю правдою».
«Звідки прийшли вони — ці меноніти, свідки Єгови, армія спасіння, адвентисти, мормони, баптисти, учні Христа та інші...», — запитує настоятель Павло в одній зі статей. Думаю, що добре б знати, перш ніж братися за таку відповідальну справу — промовляти на всю Україну. Ніяково писати про це, але виключно некомпетентно і небезпечно звалювати в одну купу традиційні християнські євангельські сповідання (хоч і протестантські) та дійсно нехристиянські культи окультних співтовариств. Якщо це робиться ненавмисно, тоді просто неграмотно, а умисно — грішно і це може спричинити погані наслідки. Традиційні євангельські церкви не менш стурбовані напливом і зростанням різних співтовариств нехристиянського спрямування, які виряджаються під християнство і по-блюзнірському прикриваються ім'ям Христа. Тим часом через зусилля радянських атеїстичних ідеологів слова «баптисти», «євангелісти», «п'ятидесятники» так довго були лайливими, що досі у свідомості людей викликають опір.
Багатоликість християнства, взаємопроникнення і переплетення різних віросповідань — це питання окремого дослідження. Наведу тільки одну цитату Олександра Меня, православного, він пише: «Різноманіття, суперечність між різними християнськими сповіданнями — протестантами, католиками, православними — це не є розпад, розлом, а лише вияв частин єдиного цілого... Мені здається, що зіткнення різних уявлень створює важливу передумову для життєвості християнства. Неначе знаючи схильність людей до нетерпимості, Бог розділив їх, щоб кожний на своєму місці, у своєму саду, вирощував свої плоди».
На жаль, читачам «Фактов» єпископ Павло не повідомляє, що в самому православ'ї є люди, які дотримуються інших позицій, ніж він, і що таких немало, — Мень, Соловйов, Бердяєв, єпископ Іоанн та багато інших. За те, однак, що вони насмілюються бачити в католикові і протестантові брата-християнина, такі люди зазнають переслідування з боку своєї церкви, оголошуються «єретиками».
Дуже небезпечно те, що читачем «Фактов» є «пересічна» людина, настільки зайнята проблемами виживання, що в неї немає часу дослідити питання, які порушуються. І потрапивши під вплив проповідника православного фундаменталізму, яким, безумовно, є єпископ Павло, така людина буде бачити в сусідові, товаришеві по службі, родичеві, що обрав інший — неправославний — шлях, ворога, всіляко уникати його, не поважати, а якщо буде можливість, то і переслідувати. Однак протестантизм не змогли знищити ні «самодержавство із православ'ям», ні гоніння радянського періоду. Нині до нього належить значна частина наших віруючих співвітчизників.
Який же критерій істинної віри? Життя, що свідчить саме за себе. Не слова, але справи. Не мрійлива любов, а любов діяльна. Про це написано томи. Це дуже поверховий і простий розподіл: православні мають рацію — всі інші помиляються. Є православні, котрі несуть істину та світло; є протестанти, що зраджують свої ідеали. І в іншому мене ніхто не переконає. Єпископ же Павло сповідує монополію на володіння Христом: для нього немає Христа поза православ'ям, наприклад, немає Христа в житті матері Терези та багатьох інших подвижників різних християнських конфесій. На закінчення скажу, що немає гіршого зла для тих, хто не знає Бога, ніж розбрат і розбіжності тих, хто називає себе християнами. Ліпше поміркуймо спільно про те, як виривати будь-який корінь ворожості і неприязні до інших за те, що вони вірять не так, як ми.
З повагою до газети «День»,
Наталя ДЬОМІНА,
Мукачево
