Вишиванка завжди була сакральною для українського народу, завжди чимось більшим за просто одяг. У батьківську вишиту сорочку загортали новонародженого малюка, у вишиванці одружувалися, зустрічали свята, відзначали основні «точки відліку» земного шляху. Та й в останню путь людину проводжали у вишиванці.
Як справжній оберіг у складні та вирішальні часи вишиванка не лише не втрачала своєї сакральності, а й обростала новими смислами, набувала нового значення. За радянської доби вишиванка стала своєрідним викликом системі, проявом громадянської позиції, національної свідомості. Вишиванка формувала чітке коло людей, об’єднаних спільною ментальністю, культурою, цілями. Більше того — спільною боротьбою. Тоді, отримавши політичну конотацію, національний одяг отримав і все, що до цього додається: людей, що не боялися його носити, «нагороджували» «ярликами», переслідували та у різні способи карали.
«Хор «Гомін», а нам уже понад 40 років, кожного року 9 березня та 22 травня вдягає вишиванки і йде до пам’ятника Тарасу Шевченку. Так само ми робили і за радянських часів. Тоді це було викликом існуючій системі. За це людей з роботи виганяли, студентів — із вузів. Ясна річ, що вишиванка відігравала в тій епопеї далеко не останню роль», — розповідає «Дню» Леопольд ЯЩЕНКО, музикознавець-фольклорист, кандидат мистецтвознавства, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, засновник та керівник етнографічного хору «Гомін». За словами композитора, вишиванка завжди слугувала орієнтиром для пошуку і впізнання у той непростий час «своїх». Цікаво, що зі своєю дружиною Леопольд Ященко познайомився також завдяки вишиванці.
«Я закінчила Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка 1960 року. За весь час навчання я носила вишиванку, яку мені подарувала мама. Були часи, що за мову і за те, що ходив у вишиванці, давали «ярлики» і навіть карали. На кафедрі того ж університету були викладачі, які сказали: «Ну скільки ж та Орел майорітиме у вишиванці?». А для мене це була ознака гідності, я сама себе у вишиванці поважала і любила. Завдяки вишиванці я зустріла Леопольда, з яким ми вже 54 роки разом...», — розповідає Лідія ОРЕЛ, етнограф, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу народного мистецтва Національного музею народної архітектури та побуту України. За її словами, «вишиванка — це благословення батьків, це певний світогляд, виховання, дотримання традицій». «Вона зобов’язує до певної поведінки. Особисто мене вишиванка змушувала відчувати себе сповненої гідності — людської і національної», — пояснює етнограф.
Варто згадати і помаранчеву революцію. 2004 року вишиванка знову вийшла за межі етнофестивалів та музейних експозицій і набула політичного звучання, стала проявом громадянської позиції. По ній впізнавали людей, яким небайдуже. Сьогодні, на жаль, знову можна побачити, як вишита сорочка набуває рис політичних, як вона виходить за межі естетичного, особистого і сакрального, а значить...
«Національний одяг сьогодні є ознакою суспільства, що бореться, країни, в якій триває національно-визвольна боротьба, — зауважує головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА. — Мені б дуже хотілося, щоб вишиванка, зрештою, перестала бути жестом політичним, а стала просто красивим одягом».
Саме тому «День» пропонує всій країні підтримати нас у дуже простому, але вкрай символічному жесті — за місяць, на День Незалежності, одягнутися красиво — в вишиванку.
КОМЕНТАРІ
Олексій ДОЛЯ, етнограф, заслужений працівник культури України:
— Вишиванка була політичним одягом і в радянський період, і за часів незалежності, от тільки у першому випадку вона вважалася негативним символом «ворогів народу», а у другому — виявом національної свідомості. Раніше це був просто традиційний одяг, соціального статусу вишиванка набула у контексті СРСР. Ті люди, які вдягали вишиванку з кон’юнктурних міркувань, складають меншість. Звісно, були такі випадки, коли за період Ющенка приїжджали на Майдан, ховалися за туалетами і одягали вишиту сорочку, тому що так треба, але це були одиниці. Для багатьох людей вишиванка стала свідомим вираженням поглядів. Після введення законопроекту про мову до мене зателефонували кілька знайомих і сказали, що хочуть мати вишиванки і принципово ходитимуть тільки у цьому одязі, виражаючи таким чином свій протест. Під час Євро-2012 безліч людей ходили у вишиванках. Це вже не просто національний одяг, а вираження своєї приналежності до українського народу, і я вважаю цю тенденцію позитивною.
Євген СВЕРСТЮК, політв’язень радянського режиму, доктор філософії:
— Вишиванка — це традиційний український урочистий одяг, хоча є регіони, де вишиванку використовують як повсякденний одяг, і від цього вона не втрачає свого сакрального значення. Вона перейшла і в пісню, і в побут. Вишиванка була поширена по всіх регіонах України до більшовицького душогубства. Мені пригадується образ із книжки Лебединського і Ткаченка: 1933 року мати помила своїх дітей, одягла на себе й на них вишиванки, і ті не виходили з хати у цей огидний і грішний світ. Так їх у хаті й знайшли усіх померлими у вишиванках. Вишиванки одягалися й на смерть, цьому присвячений і відомий вірш Тичини: «Одягайся на розстріл! — крикнув хтось і постукав у двері». Вишиванка набула політичних конотацій у душителів українського народу. Коли в Україну посилали Постишева, йому приписали одягнути вишиту сорочку. Оце вже політична вишиванка. Для маскування вишиванку дуже часто використовували НКВД-исти чи то в 1930-ті роки, чи то в час боротьби з ОУН-УПА. Для мене вишиванка є естетичним одягом, а не політичним. Я люблю гарну вишиванку, лляну сорочку — від них, як і від доброї пісні, радіє серце.
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець, історик, публіцист:
— Згадаймо, Микита Хрущов завжди носив вишиту сорочку — і в часи Сталіна, і на початку своєї кар’єри в 1950-х роках, і до кінця свого життя. Або візьмемо приклад Вадима Колесніченка. Я б не сказав, що В. Колесніченко носить вишиту сорочку, а от один його колега розповідав, що в 1990-х роках в Криму Колесніченко носив тільки вишиту сорочку і говорив виключно українською мовою. Тут скоріше йдеться не про політику, а про інше. Десь починаючи з 1970-х років, яскраве українське вишивання стає справжнім українським знаком, не стільки політичним, скільки загальногромадянським, знаком українського типу. І відтак вишита сорочка повертається в український побут — і в суто естетичній якості, і суто політичній.
Марія СЕМЕНЧЕНКО, Іван КАПСАМУН, «День»; Анна СВЕНТАХ, Літня школа журналістики «Дня»
Віталій КЛИЧКО, лідер партії «УДАР»
Цього року в мене з’явилася колекція вишиванок.
У регіональному турі під час зустрічей мені подарували кілька чудових сорочок і пояснили особливості вишивки в кожному регіоні та значення символів вишивки.
Вишиванки в мене є різні — зроблені чорним по білому, і червоним, і білим по білому.
Мені особисто найбільше подобається остання.
Майстрині, які вручали мені вишиті сорочки, завжди просили одягти їх прямо на сцені.
Кілька разів я так і зробив. Звісно, сорочка, зроблена вручну, якій майстриня присвятила години свого часу й кропіткої праці, має особливу енергетику.
Чесно кажучи, я не належу до людей, які можуть щодня вдягати вишиванку. Я не хочу робити це нарочито, бо для мене така сорочка — частина традицій і культури мого народу, моєї країни.
