Два роки тому університет ім. Петра Могили в Миколаєві провів велику та змістовну конференцію, присвячену темі «Етика в освіті». Мою роль, як часто буває на подібних зібраннях, можна охарактеризувати як заохочуючу чи просто проповідницьку. Я хотіла зрозуміти, чому нам — тобто всім людям — так потрібно озвучувати, умотивовувати та оправдувати свої вчинки. Чому навіть явні шубравці, яким людська опінія нічого не значить, завдають собі труду завивати свої вчинки явною брехнею? Чому науковці проповідують ідеології, у котрі самі не вірять? Чому ми з чемності — а не тільки з правдивого страху — вислуховуємо якщо не нісенітниці, то порожню риторику? Чому нам усім так потрібне озвучене слово?
Наведу кілька абзаців із себе самої, тобто з тексту, виголошеного кілька років тому на нашу тему, щоб проілюструвати владу слів і нашу залежність від них. Озвучивши істину, ми підсвідомо думаємо, що посідаємо її. Так, немовби підключившись до інтернету, посідаємо всю присутню там інформацію.
Наші предки добре знали початок Євангелія за Іваном — «Споконвіку було слово, і з Богом було Слово, і Слово було Бог». І знали, що наступний сеґмент — це оповідання про Івана Предтечу, котрий також характеризував себе в конктесті слів — «Я голос вопіющого в пустині, вирівняйте путь Господню».
Слово і озвучене слово — ми переконані, що у них мусить бути Божа сила, раз Іван починає саме з тих понять, а не з поняття любові, прощення, віри чи навіть всемогутності та сили, які є також характеристиками Всевишнього. А що у Івана навряд чи був атестат вищої освіти, він мусів озвучити якісь незаперечні істини. Раз його розповідь простояла як живе слово тисяча літ, роки гоніння і — а це мабуть важливіше — століття освячення і словесної фальсифікації в рамцях офіційних ідеологій.
Гоніння запевнює життя усних текстів, а бубніння їх з амвони примусовій аудиторії державних релігій нищить їх. А це Слово протрималось крізь два роди випробувань — гоніння і риторичного позолочення. І знову б’є джерельною силою. Століттями раніше старовинні греки будували філософські системи на поняття Логоса-Слова як організаційного, творчого принципу. Кант надавав цьому поняттю сучасного оправдання, і до великої міри кантіанство допомогло в озвученні вартостей політичного лібералізму, узгоджуючи моральні принципи одиниці із загалом.
Творці США будували свій «Новий Єрусалим» на свободі слова, а в Україні, неповних півстоліття згодом, Тарас Шевченко поставив Слово на оборону своїх німих співвітчизників. Палкими словами і ще більш палкими лозунгами творилась революція, яка поставила Леніна вічно живого в його словах на сторожу тих же самих німих братів-моїх. А Ленінове блискуче розуміння різниці між пропагандою та агітацією стало фундаментом одного з чільних важелів модернізації — піару чи реклами.
Ми ж живемо зі слів і передаємо наше мистецтво слова іншим. Можна навіть сказати, що ми — гуманітарії — живемо у словесному світі, який ми самі собі будуємо. Ми передаємо той світ не тільки своїм студентам, але й своїм політикам, економістам, своєму народові. Наші слова будують наш світ.
Наукова та викладацька праця дуже небезпечні, й не тільки завжди можливими репресивно- політичними мірами, але для нашої особистості. Наша професія, мабуть, єдина з тих, що приручає нас до вічної фрустрації. Адже ми — найбільші спеціалісти своєї ділянки, тобто ми все знаємо про те, що для нас найважливіше. Це надає нам власної поваги, а то і пихи. Наша аудиторія завжди менше знає від нас самих або, як Ваша чемна аудиторія, ввічливо слухає те, що краще знає за мене. Але, якщо я справді освічена, якщо я справжній науковець, я можу тільки повторити розпачливі слова Ґете — «heisse magister, heisse doctor gar…und wisse, dass wir nichts wissen konnen» («магістр і навіть доктор знають одне, що ми нічого не можемо знати»)
Одначе в мене слово, а воно владне. Щоб втримати віру в себе, у своє життя, ми думаємо, що озвучення — це вже третина розв’язки. А оформлення концепції — друга третина. До кінця вже небагато, тож з кінцем можемо почекати. Найважливіше — попрацювати на конференції. Виголошення доповідей, а слухання їх і поготів, це ж вважається працею. Хоч частіше, я завважила, в Україні доповідей взагалі не слухають, на них просто сидять. Це свого роду фальсифіковане священнодійство, яке з релігією має тільки поверховий зв’язок — таке собі, слухаю мелодію бассо профундо, а не слова. Слово — навіть наукове — стає рупором, а не засобом зв’язку. Воно стає безвартісним.
Тому в Миколаєві я палко виступала проти палких виступів, викарбовуючи вишукані вислови проти риторичних прийомів. Мені зазвичай за ці вишукані та майстерно виготовлені слова аплодували. Як же може бути інакше, коли за тобою півстоліття викладацької праці й тисячі вислуханих і вичитаних золотих і крилатих слів? І коли аудиторія чемна і привикла до крилатих виступів? Але наступного дня моїх слів не було потрібно. Праця відбувалась без голослівності, без риторичних прийомів. Обговорювались практичні способи викорінення різних форм корупції в освіті — кодекс честі, тестування, студентські ради, обговорювались програми нових курсів, різних обмінів, спільних програм...
Говорили науковці різних країн, бо проблеми етики в науці перед науковою спільнотою такі самі в цілому світі, вони, як любов, віра і надія завжди з нами. І коли ми себе дуримо, що розв’язали всі проблеми раз і назавжди, то творимо найгірший злочин перед собою, творимо нове закрите коло, нову огорожу довкруги Слова.
Я бачу п’ять головних загроз сучасній освіті у цілому світі. В першу чергу, це як зберегти себе перед власною голослівністю, як справді довбати цей камінь науки, який ми собі обрали. Бо саме від рівня нашої власної особистої науковості залежатиме рівень і розвиток нашої зорганізованої освіти там, де ми працюємо і проживаємо.
Друге — як наші слухачі, наші студенти сприймають те, що ми намагаємось передати? Чи форма нашої науки і освіти відповідають оптимальній меті? Чи є зміст у нашій праці?
Третє. Якщо це не сприймається так як треба, а підтасовується шпаргалками і повними конвертами, тоді навіщо завивати це все у високопарні слова? Тоді відкрито признаймо потребу находити більш вдалі форми співіснування адміністрації, науки, фінансів. Бо хоча багато з нас, науковців, критикує «бізнес», без заробітків, признаймося, тяжко вижити.
Четверте — бізнес має свої вартості й закони, як і тут, в Україні, так і у моїй Америці. Треба боротись не з платними університетами, а з платними дипломами. А ця проблема, як і попередні, не обмежена географічними кордонами. Вона особливо гостро зростає тепер в США зі зростом так званої інвестиційної науки.
П’яте — це корупція. В ній відкриті й закриті форми, корупція тіла неминуче завершається смертю. Але корупція духа у задушній риториці — фатальна. Набундючена трафаретна голослівність знищила не одну людину, а то і державу.
Переглядаючи свої шість років на посаді директора Фулбрайта в Україні, а заразом думаючи над цілою моєю професійною кар’єрою, мимоволі застановляюсь — що залишиться? Потік слів? Горстка книжок? Розпорошені статті? Надіюсь, що цей період у моєму житті продовжуватиметься у дальшій конкретній праці молоді, а не залишиться тільки спомином.
Хочу бачити за тими словами людей, яким якісь із моїх слів стали в пригоді. Хочу бачити розвиток організацій, нових наукових прийомів, знайдення старих вартостей, приріст нових сил. Хочу бачити вас і вашу працю, а не лише читати про неї.
