Сьогодні ми познайомимо Читача з новою книгою французького вченого Жана-Поля Віллема «Європа та релігії. Ставки ХХI століття» в перекладі з французької (Видавництво «Дух і Літера»). Жан- Поль Віллем — знаний європейський вчений, викладач соціології релігії в Сорбонні, займається дослідженнями соціології релігії в Національному центрі Франції, активно друкується. Наскрізною темою його останньої книги «Європа та релігії. Ставки ХХI ст.» є релігійна толерантність, заклик до всіх релігій та віруючих не тільки поважати, але й знати релігії, вірування людей, які живуть поряд з нами. «Європа та релігії» буде, безумовно, вельми корисною всім тим, хто так чи інакше (політично чи науково) має справу з такими системами, як «релігії і суспільство», «релігія і політика», «релігія і особистість», а особливо — «релігія і освіта». Окрім усього, вона познайомить українське суспільство з тим, як відповідально західне наукове середовище сприйняло соціальні виклики, пов’язані з глобалізацією світу взагалі та Західної Європи зокрема.
Попри репутацію «безбожників», яку має в українських колах більшість західноєвропейських країн, недавні опитування вказують на протилежне: 77% європейців заявили про свою віру в Бога. Найвищий показник релігійності — в Португалії, Ірландії та Греції (до 96%), найнижчий — у Швеції, Нідерландах та Франції (до 61%). Разом з тим опитування констатують постійну тенденцію західних людей до «віри без приналежності до церкви», з одного боку, та «приналежність до церкви без віри» — з іншого (зауважимо, що те саме діється і в православних країнах Східної Європи). Характерними для Європи є й феномени «сакралізації політики» і «політизації сакрального» (від «сакральний, сакраментальний» — наділений Божою благодаттю). Феномен, який, вочевидь, суперечить євангельському «Кесарю — кесареве, а Богу — Боже», а також яскраво свідчить про бездумно-цинічний релятивізм і прагматизм не тільки політиків, але й церковників.
У своїй книзі Віллем визначив (на прикладі Франції) головні характеристики сучасних «світських» (французькою — «лаїчних») держави та суспільства: 1) Віросповідна нейтральність держави та світської влади; іншими словами — автономія держави щодо будь-якої релігійної влади, а також автономія релігії щодо держави (тобто повне взаємне відокремлення держави і церкви). 2) Безперечне визнання релігійної свободи, як і свободи безрелігійності. 3) Визнання особистої свободи кожної людини відносно будь- якого релігійного чи філософського авторитету. 4) Повна свобода критичної оцінки та дискусій щодо всіх галузей культури (релігії, політики, науки) суспільством. Це тлумачення «світськості» держави і суспільства автор аж ніяк не вважає несумісним із визнанням певної історичної, зокрема культурної, ролі релігій в суспільстві. (Дозволю собі зазначити, що «у метафізичному вимірі», «поза кадром», книга француза Жана- Поля Віллема надійно спирається на спадщину Великої французької революції, на «вільнодумство» народу і його підкреслену незалежність від католицької церкви. — Авт.)
Сучасні релігійні ситуації в країнах західного і православного світів разюче відрізняються. Зокрема, православ’я аж ніяк не готове сприймати постійну критику з боку суспільства (особливо в Росії і в російських церквах). Не сприймає секуляризацію та плюралізм західноєвропейського суспільства й значна частина східних католицьких єпископів, як це має місце в Польщі; проте й там відчуваються помітні зміни, йдуть процеси «звільнення» від колишніх впливів католицької церкви. Одним з яскравих прикладів того може бути програш на президентських виборах 1995 року Леха Валенси, який «поставив» на польську католицьку церкву.
А загалом, пише з гордістю Віллем, важко не визнати той історичний факт, що, попри могутній і довготривалий вплив християнства, Західна Європа зуміла сформулювати і визнати права людини у секуляризованому світі, у наслідок чого з’явилася сучасна держава. Держава — вільна від прямого релігійного впливу, держава — світська, хоча вона й «виросла» на ґрунті християнства, попри всі перешкоди духовенства.
На сьогодні традиційні церкви втратили значну частину свого впливу не тільки на суспільство в цілому, але й на віруючих. Головними причинами є з’явлення на теренах Європи нетрадиційних чи новітніх релігійних віросповідань, а також плюралізація багатьох традиційних конфесій. Неабияким позитивом цих явищ є те, що сьогодні значна частина віруючих традиційних релігій вже не має сумнівів у благодатності інших релігій чи конфесій. Так, всього 16% французів вважають, що «існує тільки одна істинна релігія» і що «істина притаманна тільки одній релігії».
Віллем описує ще один пов’язаний з релігіями парадокс, також притаманний українському суспільству: сьогодні, за умов майже повного «розцерковлення», більшість людей ставиться до існування церков цілком позитивно. Не ходячи до церкви, не знаючи обрядів, сучасна людина між тим поціновує ті трансцендентні символи, якими є храми — символи, що нагадують кожному про якийсь інший, небуденний вимір життя. І хоча люди не люблять втручання церви в їхнє приватне життя, вони дуже позитивно трактують її вплив на громадську або державну сферу, особливо, коли йдеться про соціально-етичні проблеми. Дослідників вражає довіра людей до церкви у таких питаннях, як еміграція, становище іноземців, безробіття (українські православні церкви, на жаль, зайняті майже виключно церковно-політичними справами, а не еміграцією або безробіттям навколо них). Навіть у такій секуляризованій країні, як Франція, громадська влада часто вводить у консультативні комітети з питань, наприклад, етики, боротьби проти расизму чи антисемітизму представників релігій.
Попри все те, французький вчений зовсім не схильний надто високо оцінювати вагомість релігійного фактору в процесах формування Європейського Союзу. Але з іншого, однак, боку, «перебудова» Західної Європи виказує помітний позитивний вплив на європейські церкви, зокрема сприяє екуменічному рухові. І чимало прогресивних єпископів вважають, що об’єднання Європи має з часом привести до об’єднання християнства. Так, 2001 року в Страсбурзі відбулася європейська екуменічна зустріч представників християнських церков Європи різних країн та віросповідань. Результатом зустрічі став документ «Екуменічна хартія», підписаний багатьма визначними церковними діячами, у тому числі й православними. У цій хартії представники церков зобов’язалися сприяти тому, «щоби кожна людина могла вибрати своє бачення свободи совісті й вільно сповідувати ту чи іншу віру». Хартія також заявила про своє протистояння будь якій формі націоналізму, який приводить до пригноблення національних меншин, і зобов’язалася робити все можливе заради уникнення нового розколу між інтегрованою Західною Європою та дезінтегрованою Східною.
Об’єднання Європи дійсно сприяє екуменізму — на рівні віруючих. Мешканці ЄС стали помітно менш чутливими до конфесійних відмінностей. У суспільствах окремих країн фіксується більше проявів толерантності й поваги до релігійного вибору іншої людини та до релігійних звичаїв інших релігій. Це проявляється, зокрема, у ставленні до змішаних шлюбів. Сьогодні 86% опитуваних західних європейців «не будуть заперечувати, коли їхні діти візьмуть шлюб з особою іншого віросповідання» (якщо це віросповідання християнське — то 94%, якщо іслам — 66%). А шлюб між християнами різних конфесій вже давно не є проблемою у Західній Європі.
Попри те, однак, що Вселенський патріарх Варфоломій I любить повторювати, що «Європа просувається до завершення свого єднання і що це може наблизити один до одного Перший і Другий Рим (католицтво та православ’я), православне християнство, як і раніше, ставиться до європейського єднання, м’яко кажучи, неоднозначно. Так, наприклад, деякі православні політики, особливо грецькі (Греція є членом ЄС), вбачають у європейській інтеграції ризик повного розчинення православ’я (у даному випадку — еллінсько-православної культури) в англосаксонській цивілізації та лібералізмі».
Великий розділ книги Віллема «Релігії Європи» присвячено проблемі, яка сьогодні є аж занадто актуальною не тільки для ЄС, але й для України. Йдеться про місце церкви в системі загальної освіти держави. Добре відомо, скільки суперечок, конкуренції, порушень Конституції, а також невігластва і навіть фальсифікацій виникає на «шляху церкви» в шкільні класи. Особливо це стосується православ’я — інші церкви та конфесії України швидше знаходять шляхи вирішення своїх освітянських проблем. Серед багатьох невирішених питань цієї сфери чи не найголовнішим є рівень освіченості та інтелігентності священика, який йде викладати в школу. Загальновизнано, що такий священик обов’язково повинен бути інтелігентом і мати дві освіти — богословську і педагогічну. Де взяти таких священиків за умов, коли в українських школах налічуються сотні тисяч шкільних класів?! Не вирішені й численні інші проблеми: розробка підручників, посібників, дитячих книг для читання, навчальних приладь для проведення уроків та інше, та інше. Не на ос танньому місці — учбові програми для різних класів, розроблені та затвердженні спеціалістами (яких поки в країні немає). Залишається «в повітрі» також архіскладна проблема, пов’язана із багатоконфесійністю української школи. А без всього того, що згадано вище, релігійна освіта може швидко перетворитися на фарс, профанацію і аж ніяк не сприятиме духовному вихованню дітей. Може навіть статися навпаки, як це було колись з уроками Закону Божого в Російській імперії. Рівень освіти батюшок- викладачів був тоді такий низький, що вони могли виховувати в гімназистах хіба що нігілізм. Російські жартівники кінця XIX століття твердили, що нігілізм і безбожництво розповсюдилися в країні саме завдяки обов’язковим урокам Закону Божого в гімназіях.
Між тим, релігіям в усі часи були властиві педагогічні наміри і претензії, хоча зовсім не всі релігії чи конфесії мали змогу надавати своїм студентам освіту дійсно високого класу. Як це робили з часів середньовіччя, наприклад, католицькі (особливо єзуїтські) навчальні закладі, до яких століттями їхали навчатися люди не тільки інших конфесій (православні та протестанти), але й інших релігій або невіруючі. (Починаючи з XV ст. чимало й українців їхали або йшли пішки до Західної Європи, аби навчатися там в університетах.) Православні навчальні заклади, однак, у тому числі й Російські, ніколи не надавали (не надають і сьогодні) подібного рівня освіти, попри всі їхні претензії.
Віллем пише, що школа завжди була величезною ставкою в грі за владу між різними інстанціями суспільного контролю, які прагнули й прагнуть домінувати в освітніх системах. Йдеться про державу, церкву, про різні течії політичної думки, про батьків дітей. У різних країнах системи освіти складаються по різному,і школа може підпадати під вплив родини, держави, релігійних чи політичних сил — і всі вони мають свої вимоги до систем навчання. Одні вважають, що шкільна освіта має бути «накрита», наче ковпаком, релігією, яка охоплює весь процес навчання. Так буває в християнських, юдейських, мусульманських школах. Таким самим чином може «захопити» систему навчання антирелігійна ідеологія, як це нещодавно мало місце в СССР, де школа перетворилася в провідник державної ідеології, включно з «науковим атеїзмом». (На теренах колишнього Радянського Союзу чимало людей середнього та старшого віку досі знаходяться в «полоні» того навчання). Згадаємо також, що з 2002 року в Росії розпочалися дискусії щодо обов’язкового викладання в школах «православної культури», які викликають неабияку тривогу всіх тих громадян Росії, які не є православними або віруючими.
Жан-Поль Віллем наводить у своїй книзі приклади різних сучасних моделей релігійної освіти. Так, попри те, що Іспанія традиційно католицька країна, наприкінці XX ст. там було підписано угоди про співробітництво Іспанської держави у сфері освіти не тільки з католицькою церквою, але також із протестантською, юдейською та мусульманською меншинами. У Німеччині «Основний Закон» 1949 року гарантує свободу не лише релігійним спільнотам, але також всім «об’єднанням за світоглядом». Для шкіл Німеччини характерно також викладання предметів, альтернативних конфесійному курсу релігії (католицької чи протестантської). Такі курси іноді називають «Підготовка до життя — етика, релігійна звістка». Грецька державна рада в кінці 2002 року дозволила викладати релігію в школах неправославним вчителям. У Нідерландах громадська освіта пропонує батькам і учням вибір між віросповідним і невіросповідним навчаннями (до речі, у більшості країн Західної Європи вибір конфесійного або позарелігійного навчання дітей визначають їхні батьки). Там існує також таке поняття, як «нейтральність навчання», яке включає, зокрема, виховання поваги до філософських, ідеологічних та релігійних поглядів батьків та учнів. Протягом всього терміну навчання школи пропонують вибір між вивченням однієї з визнаних релігій або неконфесійним моральним вихованням. 2000 року французька спільнота Бельгії запропонувала ввести в старших шкільних класах курс філософії та порівняльного релігієзнавства — замість курсів неконфесійної моралі та визнаних релігій. Там, між іншим, вважають, що «релігія є надто важливою річчю, аби залишити її виключно духовенству». У Данії розрізняють три типи підходу до так званого релігійного навчання: 1) Відсутність такого навчання в школі. 2) Конфесійне навчання, гарантоване державою. 3) Невіросповідне навчання, гарантоване державою. Програми навчання для кожного з трьох підходів розробляють разом міністерство національної освіти та Асоціація викладачів релігії. Контролює цю систему навчання парламент країни, а не церква.
Варто також згадати, що Європейська конвенція прав людини гарантує визнання за батьками свободи вибору навчання дітей — згідно зі своєю релігією або переконаннями. Із цього, зокрема, випливає, що дійсно європейська громадська школа має бути плюралістичною і обов’язково шанувати релігійні та філософські переконання в учнівських родинах. Власне, саме це і називається «вільним навчанням».
Вельми змінилося за останні 30 років релігійне виховання у Великій Британії. Якщо раніше увага приділялася маже виключно християнській традиції, сьогодні практикується широка відкритість до релігійного досвіду людства. Учням чи студентам викладають також нерелігійні світоглядні позиції — гуманізм, марксизм тощо. Це те, що вони називають «мультирелігійним вихованням».
Подібні приклади можна наводити довго, західні країни дійсно й дуже активно «перебудовуються» у цій царині, готуючи учнів та студентів до нових реалій близького майбутнього. І тут виникає запитання: чи можна порівняти це розмаїття ідей і підходів із тими курсами «Християнської етики» чи «Релігійної етики», які пропонують ввести в українських школах? Не треба бути пророком, аби передбачити, що всі ці останні шкільні предмети зведуться до навчальних методів дореволюційної Росії — до Катехизісу.
Закінчуючи, згадаємо, що сьогоденний досвід співіснування в європейських країнах християнства різних віросповідань з представниками інших світових релігій (ісламу, юдаїзму, буддизму та ін.) впевнено доводить, що існуючі сьогодні міжконфесійні проблеми не можуть зникнути самі по собі — вони потребують неабияких зусиль з боку влади, суспільства, вчених та духовенства кожної країни, яка входить до ЄС. Особливо важливу роль тут грає система державної освіти, яка має пристосовуватися (науковим чином) до бурхливого розширення спектру націй і релігій майже в усіх країнах Західної Європи.
«Європа та Релігії. Ставки XXI століття» Жана Поля ВІллема — широка, вельми інформативна, мистецьки зроблена панорама сучасної релігійної Європи. Європи, яка ще не порвала з недавнім минулим, але вже активно і компетентно опановує майбутнє. Це вельми потрібна українцям книга, бо дуже важко об’єктивно оцінювати ситуацію у своїй країні, коли її — ситуацію — ні з чим порівнювати.
